«Выбор 2019»

Я добре пам’ятаю всі виборчі кампанії в нашій країні. Більшість із них уподібнювалася стихійному лихові, а їхні наслідки доволі часто здавалися (й іноді таки справді були) катастрофічними. 

За рівнем жорстокості та фальшувань цілком поза конкуренцією дві з них – парламентська 2002 року і, звісно, президентська 2004-го. Хоч якраз їхні наслідки виявилися радше оптимістичними, й армагеддон двічі відступав до гірших часів. Армагеддоном, до речі, в обох випадках дириґувала одна й та ж особа, яка на той час очолювала адміністрацію тодішнього президента. За кілька днів вона знову стане українським депутатом, а там і хтозна чи не замахнеться на одну з найвищих у державі посад. І тоді нам залишатиметься хіба тільки віра в те, що й цього разу армагеддону якимось дивом не станеться. З чого випливає дещо парадоксальний висновок: що гірше – то краще. А конкретніше: що більше Медведчука – то більше опору.

Але я взагалі-то не про це.

Мені згадується той вересень і вулиця Шевченка в моєму місті. І довжелезні шереги місцевої молоді, переважно студентської, що її звезли та зігнали поближче до університету. Хлопці й дівчата очікували прибуття кортежу й готувались організовано вітати єдиного кандидата від влади, а в його особі й чинного прем’єра – Віктора Януковича.  

Як це виглядало? Біло-блакитні вимпели, транспаранти і прапорці. Біло-блакитні шалики й бандани (їх дозволялося взяти собі безкоштовно). Білі та блакитні надувні кулі в непомірно великих кількостях. Їх також можна було брати собі – як тоді казали, халява. Загалом було жахливо біло-блакитно, і навіть історичні шляхетні липи на тлі юних громадян, уже напівпожовклі від осені, не могли збалансувати ситуацію. Ага, ще одна деталь: на тих шаликах і прапорцях повсюдно виднівся один і той самий напис – «Выбор 2004». І дуже схоже, що місцева молодь у тих святкових шерегах анітрохи його не стидалася. Та що там не стидалася – їй, можливо, все те було до вподоби й по кайфу, і вона весело та дещо збуджено очікувала появи свого майбутнього, як їй пояснили, президента.

Мені натомість робилося дедалі сумніше, бо раптом подумалося, що от у такий спосіб нашу молодь цинічно й пораховано відривають від нас. Утім я не дуже і знав, від кого саме, хто саме ці «ми». Зате я точно знав про себе. Їх відривали особисто від мене – напівобманутих і напівпродажних юних галичан майбутнього. Так мені тоді здалося – лише на мить.

Бо тоді їх так і не відірвали: вони не далися. Й коли сановний кортеж урешті наблизився, більшість із них почала скандувати прізвище зовсім іншого кандидата, протилежного. І ніби нізвідки з’явилися помаранчеві прапори. А тоді ще той, нині вже леґендарний, кидок яйцем! Тобто виявилося, що в їхніх молодих лавах уже визріла революція, і кандидат Янукович епічно завалився на моїй вулиці Шевченка, розмазуючи по собі яєчний жовток поразки.

Минуло півтора десятки років. Майже минуло.

Й от уже на тій самій вулиці Шевченка в моєму місті я щодня спостерігаю масове сновигання зелених футболок – переважно в бік парку, де вони активно намагаються втюхувати перехожим зелені передвиборчі агітки. Наймолодші з них того незабутнього 2004-го заледве чи й народилися. Найстаршим тоді було по два-три роки. У них канікули, й чому б не погуляти містом в однакових зелених і халявних футболках? Так, цього року в Україні мода на кольори зелений, білий і жовтий. Бо це ж усе-таки не «Выбор-2004», а «Выбор-2019».

Вони пересуваються юрбами або, ніби свідки Єгови, парами. Але часом і поодинці. Один із таких одинаків якось озивається в мене з-за спини: «Пане Юрію, маєте хвилинку? Я давно мрію з вами сфотографуватися!» «Для вас, – кажу йому, зберігаючи терплячість і лагідність, – не маю». Й киваю на його футболку. «Я вас розумію. Я можу її зняти, – запевняє хлопчина. – В мене тут нормальна у сумці є!» А тоді додає: «Ви думаєте, я за Зеленського? Та пішов він! Але мені треба гроші, а в нього платять». Я на мить стаю журналістом-розслідувачем і питаю: «І скільки ж у нього платять?» Хлопчина зітхає і зізнається: «Та багато, пане Юрію. Багато вони платять. За чотири години двісті гривень».

Чотириста гривень за восьмигодинне носіння футболки, подумки підсумовую. Ціна юних галичан майбутнього. Недаремно ж їх тут у парку з кожним днем більшає й більшає. Дві тисячі вісімсот на тиждень – не так уже й погано для неповноліток на канікулах. Пропозиція набуває попиту.

Ми фотографуємося після того, як він знімає зелену й одягає вишневу футболку. Втім проблема напівобманутих-напівпродажних залишається. Я вже й не знаю, що краще – бути щирим прихильником Зе! чи отаким, як цей. Покажіть мені хоч одного щирого, то я визначуся, що все-таки краще.

Наступного ранку в тому ж парку бачу здалека чергову зелену парочку. Настільки здалека, що вони здаються – знову! – неповнолітніми. При моєму до них наближенні виявляється, що якраз навпаки: несвіжі, запухлі й пожмакані, вік установити вже неможливо, він і вона, ще не безхатьки, але вже цілком бомжуваті. Найсмішніше виглядає напис «Зробимо їх ще раз!» на їхніх футболках.