Передбачалося, що ухвалення закону про “відкриті списки” стане масною крапкою на завершення роботи Верховної Ради восьмого скликання. Що ж, так і сталося. У п’ятницю, 12 липня, парламент відбув своє останнє засідання у рамках завершальної сесії. А напередодні, в четвер, сесійна зала сподобилася на останні результативні голосування, зокрема на прийняття Виборчого кодексу. Задля такої справи десятки кандидатів тимчасово залишили свої округи і прибули “на випускний”. А Андрій Парубій витрусив із них максимум, що міг.
Вірогідно, вибори 21 липня стануть останніми, на котрих парламентарів обиратимуть у мажоритарних округах. Хоча, можливо, й не стануть. Це залежить від того, чи закон підпише Президент України, а також від коректур нового скликання парламенту.
Ще не написали, але вже читав
Песимісти кажуть: нинішній склад Верховної Ради на тлі майбутнього скликання ще змусить за собою потужити. Ми з тим сперечатися не будемо: багато речей з минулої п’ятирічки направду згадуватимемо. Наприклад, практика багаторазових переголосувань. Або практика доопрацювання законів уже після того, як за них проголосувала сесійна зала… Атрибут скалічених коаліцій, діалектичних спроб водночас реформуватися та консервуватися, нервовість найдраматичнішої каденції в історії українського парламентаризму – ну як же воно забудеться?
Часами це дратувало. Часами змушувало погоджуватися з небажаним компромісом. Але часами виходило дійсно таким чином, що добрий закон ставав плодом недоброї процедури. Realpolitik, хай ‘го качка копне.
Словом, масна крапка наприкінці парламентської каденції виявилася ще й квінтесенційною: шлях Виборчого кодексу став символічним для цього скликання ВР, під багатьма поглядами, зокрема й хаотично-процедурним ракурсом.
11 липня, уже після голосування, низка народних депутатів усе ще не розуміли, за яку, власне, редакцію Виборчого кодексу вони проголосували. Промовистий приклад: депутати подавали різні коментарі про закладений у законі виборчий бар’єр, необхідний партіям для проходження до Верховної Ради. Одна політикиня заявляла, що ВР понизила прохідний поріг до 4%, натомість її колега запевняв, що бар’єр закріплений на рівні 5%...
Улестити Шурмі
Плутанина зумовлювалася масштабом законопроєкту і його трудоємким розглядом.
Сам проєкт лякає обсягом: документ ділиться не просто на розділи та глави, а ще й на книги. Текст займає 460 сторінок.
Кодекс уніфікує все дотеперішнє виборче законодавство, скасовуючи закони про вибори народних депутатів, про вибори Президента, про місцеві вибори, про Центральну виборчу комісію, про державний реєстр виборців. Замість усіх цих актів запропоновано єдиний універсальний закон – кодифікований.
Друге читання Виборчого кодексу тривало від початку червня. За цей час парламент заслухав 4,5 тисячі поправок (але жодної не підтримав через брак голосів).
Аби дотримати цілісності закону, робоча група перед вирішальним голосуванням роздрукувала для народних депутатів окремий додаток – документ, котрий містив перелік із близько сотні поправок, необхідних для врахування при фінальному розгляді. Ці поправки затвердили жмутом – робоча група навіть не мала часу зачитати поправки під стенограму.
Запорукою результативного голосування стала впертість голови Верховної Ради Андрія Парубія, котрий затявся розглядати “відкриті списки” до того моменту, поки депутатський корпус не забезпечить 226+ голосів.
Парубій буквально по одному витискав голоси з кожної фракції, провадив переговори з колегами та опонентами просто поміж рядами і не давав депутатам залишати сесійну залу. Парламент ухвалив Виборчий кодекс аж із 17 спроби.
“Отже, підійшли? Олег? Скільки секунд? Одна людина... Підійшли. Можемо голосувати? Отже, колеги, підійшло четверо народних депутатів, ще одного дочікуємося, підійде з секунди на секунду. Вже є! Вже є, Олег! Вже є! Де вже Олена?.. Є”.
Андрій Парубій у пошуку голосів, зі стенограми засідання ВР 11 липня
Народний депутат від “Опозиційного блоку” Ігор Шурма заявив журналістам у кулуарах, що його фракція ще не відчувала такого шанобливого ставлення до себе за ціле скликання.
Для кого ж той закон буде?
Верховна Рада не встигла підготувати закон про “відкриті списки” під найближчі парламентські вибори. Отож, 21 липня половину депутатів ми обиратимемо за партійними списками, а ще половину – через мажоритарну систему. Та штука в тому, що Виборчий кодекс “захищає” від нової системи ще й наступне скликання парламенту, через те, що депутатський корпус перемудрував із перехідними нормами.
У перехідних положення Виборчого кодексу передбачено, що закон набуде чинності з грудня 2023 року. Все виглядає ніби логічно: термін повноважень ВР – п’ять років; на четвертий рік починає діяти новий закон. Утім, ритмічність псується проведенням дострокових виборів: нові чергові вибори до ВР мають відбутися в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень парламенту – а це жовтень 2023 року, тобто за три місяці до дня, коли закон набуде чинності.
Напевне, лише інсайдери відають інформацією про те, яким чином норма про грудень 2023 року пропхалася у закон. Думай собі, гадай: чи то зрада, чи недбалість?.. Утім, щонайменше сам Андрій Парубій вважає таку формулу неприйнятною. Ввечері в четвер, уже закриваючи засідання парламенту, Парубій виправився: з його слів, “відкриті списки” стосуватимуться Верховної Ради десятого скликання, а не одинадцятого.
“Колеги, хочу вам зробити важливе повідомлення, тому що пішли інсинуації з приводу нашого Виборчого кодексу. Маю зробити роз'яснення. [Голова робочої групи] Олександр Черненко під стенограму зазначив, що кодекс набуває чинності для наступних чергових парламентських і президентських виборів. І саме це було результатом консультацій між фракціями… Отже, цей кодекс набуває чинності для забезпечення проведення наступних чергових виборів народних депутатів України та наступних чергових виборів Президента України, але не пізніше як 1 грудня 2023 року”, – втрутився Парубій.
Стенограми хоча й не горять, утім, не гарантують ясності: в одному зі своїх виступів Черненко сказав, що кодекс набуває чинності “на наступні чергові парламентські і президентські вибори”, але в іншій репліці поінформував, що “цей Кодекс набуває чинності з 1 грудня 2023 року”.
Роздруківка з поправками теж пише про 1 грудня 2023 року без жодних інших обмовок.
Цікаво: що ж таки ввійде в текст закону, поданого на підпис Голові Верховної Ради?
Відкривайся!
Основна ідея, закладена в систему “відкритих списків”, полягає в тому, що виборці самі отримують змогу формувати преференції кандидатам.
Виборці здійснюватимуть фактично подвійний вибір: спершу обиратимуть політичну силу, а згодом обиратимуть і лідерів у ній. Така система, з одного боку, рятує від одіозної “мажоритарки”, а з іншого боку, унеможливлює політичне корумпування “закритих” списків, препарованих партійними з’їздами.
Механізм передбачає, що на старті виборчої кампанії партії формують загальнодержавний виборчий список кандидатів, який розділяють на 27 регіональних списків. Межі виборчих регіонів відповідатимуть кордонам областей. Київ і Дніпропетровська область матимуть по два регіони – київсько-лівобережний і київсько-правобережний, дніпровський і криворізький.
Виборці бачитимуть у регіонах лише 1/27 списку, і саме з цієї когорти вибиратимуть найгідніших обранців. Відтак, на загальнодержавному рівні команди боротимуться між собою, а в регіонах члени однієї команди конкуруватимуть один із одним. Для політтехнологів виходить ціла задачка: як обійти конкурента, не вимастивши болотом власну ж партію.
Як же визначатимуть переможців?
Найперше, Центральна виборча комісія муситиме встановити перелік партій, які подолали 5-відсотковий бар'єр. Відтак ЦВК визначатиме виборчу квоту – “ціну” одного мандата у перерахунку на голоси виборців. Для того, аби визначити квоту, кількість голосів, подану за прохідні партії, ділять на 450 мандатів.
Згідно з попередніми оцінками, при середній українській фреквенції квота може становити 25 тисяч голосів.
Після визначення квоти ЦВК встановить число мандатів, які партія отримала в кожному з регіональних округів. Якщо політична сила набрала в регіоні сто тисяч голосів – матиме 4 мандати. Якщо взяла 90 тисяч – отримає 3 депутатів. При цім решта голосів не “згоратиме”, а зберігатиметься за партією – ці голоси перейдуть у загальнодержавну скарбницю політичної сили і потім іще раз візьмуть участь у “розіграші”.
Мандати дістануться тим депутатам із регіональних списків, котрі набрали найбільший відсоток голосів. Якщо виборці забезпечили регіональний список чотирма повними квотами – у парламент пройде четверо кандидатів із найбільшим ужинком голосів.
Партійні лідери хоча й братимуть участь у всезагальному виборчому кастингу на рівні зі своїми звичайними партійцями, та все ж таки матимуть гарантії проходження до парламенту. Перші номери загальнодержавного списку (ідеться про 3-5 осіб) отримають мандати завдяки додаванню всіх позосталих голосів, які залишилися невикористаними при розподілі виборчих квот у регіонах.
Чистоту механізму псує поправка, внесена до Виборчого кодексу перед другим читанням. За пропозицією народного депутата з “Батьківщини” Сергія Власенка, кожна прохідна партія гарантовано заводитиме у парламент перших 10 осіб зі свого загальнодержавного списку.
“Ви розумієте, що мандати розподіляються в регіонах згідно з набраними кандидатами голосами. Але багато фракцій і подали поправки, і так наполягали, щоб була така закріплена, так би мовити, "неспалювана" кількість мандатів, які кандидати беруть, якщо вони навіть в регіональних списках не набрали підтримки. Тобто ми пішли назустріч цим побажанням і врахували поправку депутата Власенка, який закріплює таких десять "неспалюваних" мандатів.
Олександр Черненко, голова робочої групи
У такий спосіб, частина парламентських фракцій може формуватися “відкритим списком”лише на половину. (Моделювання: партія здобуває 30 мандатів, отримавши 5% голосів виборців. 10 мандатів одразу ж “бронюються” за центральним списком. 15 мандатів відповідають виборчим квотам. Іще 5 позицій повертається лідерам загальнодержавному списку завдяки “компенсаційним мандатам”, отриманим від незаповнених квот).
Переваги системи: українська політика знову отримує шанс на розбудову зрілих партійних структур і закладення вищої політичної культури. Старі методи корумпування виборів втрачають свою скутечність, конкуренція стає відкритішою. Партії отримують шанс розбудувати ієрархії з кількома сильними фігурами, без того, щоб “погоду робило” лише одне обличчя; й дістають стимул піклуватися про регіональні осередки.
Виборчі регіони із відповідальним виборцем отримають додаткову винагороду – ті області, де спостерігається вища явка, матимуть полегшу з наповненням своєї виборчої квоти. Це створює очевидні переваги, зокрема для Львівської області та політичних партій, які матимуть тут ядро електорату.
“Дякуєм, дуже дякуєм”
“Відкриті списки” – це борг Верховної Ради VIII скликання.
Ще перед виборами 2014 року проєвропейські парламентські фракції задекларували виборчі обіцянки впровадити “відкриті списки”. Ця реформа також увійшла до коаліційної угоди, укладеної п’ятьма фракціями.
Усупереч задекларованим обіцянкам, парламент відкладав “відкриті списки” аж до кінця своєї каденції.
Виборчий кодекс пройшов перше скликання допіру в листопаді 2017 року, під тиском акцій протесту, співорганізатором котрих виступив Міхеїл Саакашвілі.
Парламент мав кілька оказій піти простим шляхом, прийнявши “точковий” закон про вибори народних депутатів. Утім, ВР вибрала найважчий шлях – складного уніфікованого кодексу.
Справа актуалізувалася ближче до зміни Президента України.
Очевидно, що якби Володимир Зеленський не палив гарячку з достроковими виборами, то парламент мав би нагоду спокійно завершити розгляд законопроєкту, а, можливо, запустити його навіть під найближчі вибори до ВР. Утім, Зеленський вибрав шлях, яким ішли ще його попередники, – прив’язати виборчу реформу до кон’юнктури власних рейтингів. Тому вибори відбуваються за старим законом. А новий закон містить низку прогалин, які доведеться виправити.
Основною перепоною для закону наразі є Офіс Президента. Представник Зеленського у Верховній Раді Руслан Стефанчук заявив, що голова держави має низку зауважень до змісту закону, а насамперед до процедури його схвалення. З його слів, Банкова розглядає варіант накладення вето.
Відхилення закону Президентом заблокує справу на кілька років, а, може, і на кілька виборчих циклів. Бо то вже багаторазовий перевірений досвід: кожна нова “прогресивна” партія обіцяє провести виборчу реформу, а, прийшовши до влади, власні обіцянки зачохлює й експлуатує старі-надійні системи для свого переобрання.
Ми, звісно, вже звикли: Володимир Зеленський не сяде мати справи з цим складом Верховної Ради на одному кілометрі. Для Президента все, до чого торкався старий уряд і парламент, є зіпсутим і вартим люстрування. Втім, підписання закону і подальша робота над його вдосконаленням виглядає оптимальним, якщо навіть не єдиним, шансом продовжити виборчу реформу.
Отож і перевіримо, яких слуг хоче наш “слуга”.
13.07.2019