В 13-ті роковини смерти В'ячеслава Липинського
(† 14 червня 1931 р.).
Все, що людське, минається. Минаються матеріяльні, але також і духові цінності. Перші щезають безслідно. Другі втрачують своє первісне значіння, віддалюються від життя й остаточно колись також поринають у забуття.
Цьому твердому законові життя підлягають також громадянські, національні й політичні теорії та ідеології. Але з-поміж них згадуємо дві катеґорії. Такі, що сягаючи в майбутнє, ще не втратили свого значіння для сучасного, або такі, що сильно заваживши на розвитку народів, щойно перейшли до історії.
Духова спадщина В'ячеслава Липинського належить до перших. Вона так сильно сягнула в майбутнє України, що на довгі літа випередила розвиток політично-національних ідей в українському громадянстві. Хоч у важких переживаннях у ньому щораз більше зрозуміння для її духа, проте віддаль між світом ідей не тільки сучасного пересічного українця, але також більшости сучасної української еліти й світом ідей пок. В. Липинського ще досить поважна. Але воно так завсіди, що пpoвiдники взагалі, а зокрема духові випереджують загал, який ведуть. На полі бою це загрожує втратою життя, в духовій творчості незрозумінням і боротьбою.
З народами подекуди так, як з людьми. Молодість, старість, прояви відродження або розвитку й упадку — явища загальні. Тому побіч старих народів зі зaвepшеним процесом національного розвитку, бувають молоді, "недержавні". Перші у власних зовнішніх формах політично-територіяльної єдности витворили власний суцільний національний тип. Другі, здійснюючи свою національну ідею, мусять перейти стадію боротьби між активною меншістю, відданою такій ідеї, і пасивною масою, між силами порядку і анархії. Перші вже давно досягли тим шляхом внутрішнього об'єднання всіх сил і тому в політичній ділянці їх головна увага звернена назовні, тобто вони можуть змагатися за краще місце між народами. Другі мусять робити всі зусилля, щоб через внутрішнє впорядкування і об'єднання своїх сил національній культурно-історичній єдності надати також зовнішні форми територіяльно-політичної єдности. Через те мета і способи діяння проводу в старих і молодих народів різні.
На жаль, зрозуміння для тих основних понять було й є ще в нас розмірно мало. Тому вічно змішується те, до чого змагаємо, не тільки з тим, що тепер існує, але навіть з тим, що вже було. В цьому, мабуть, причина більшості наших помилок і невдач, бо будуючи на неіснуючих силах, раз-у-раз переживаємо розчарування. Справжня дійсність нераз інакше виглядає від того образу, який ми собі про неї були витворили.
Хто безкритично привик би користуватися політично-громадянським досвідом інших народів, що розвивалися і живуть в інших умовинах, той не міг би мати зрозуміння для українського життя. Зокрема хто захотів би західно-европейською міркою оцінювали умовини східно-українського життя, той або міг би попасти в зневіру й розчаровання, або, бажаючи радикально змінити за короткий час те, що витворили як не століття, то бодай довгі десятиліття, замість об'єднання спричинив би роз'єднання, замість поступу — руїну. Бо коли на Заході вже стало правилом, що держави бувають суцільні національно, а поодинокі народи суцільні культурно, зокрема мовно, то в силу найрізнородніших причин в Україні зовсім інакше. Хто зумів покористуватися думками пок. В. Липинського про динаміку українського національного життя, для того ті всі справи ясні. Там, де інші, не розуміючи дійсности, вбачатимуть трагедію, він догляне звичайну боротьбу між ідеєю і дійсністю, між верхівкою і масою, між українським осередком і чужими центрами.
Мірило живучости всяких громадянських ідеологій і теорій в тому, наскільки вони помагають розуміти дійсність і наскільки вони з’ясовують засоби, яких треба вжити, щоб її перемінити згідно з образом теорії у майбутнє вищого ступня. Через то ідеям В. Липинського належиться майбутність. Все, що він колись писав про зовнішньо-формальні устроєві питання, в силу сьогоднішніх умовин мусіло відійти на друге місце, а головну увагу притягає центральне питання його духової творчости, що і як робити, щоб міг закінчитися процес творення українського народу.
Великої приємности й внутрішньої радости зазнають сьогодні ті, що мають можливість оглядати старі палати колишніх королівських і княжих столиць у Німеччині, замки і палати королівської та цісарської Франції, або кожної іншої европейської країни. Але тоді мабуть неодному мимохіть приходить на думку, що куди більша мусіла бути радість тих, що колись зі сирого матеріялу творили ті чудеса будівництва та мистецтва. Побіч радости глядача, який користується вже готовим, є ще більша радість творця. Але хто що воліє — питання психічного типу.
В. Липинський був прикладом людини, що, покидаючи пасивну радість глядача, який спокійно користується готовими надбаннями народу, що уже встиг витворити виразний національний тип і свою окрему культуру, пішов туди, де все треба було творити майже з нічого, але де більші, труднощі обіцювали більші успіхи, більшу творчу радість. Сьогодні, коли в 13-тi роковини смерти згадуємо Його пам'ять, Україна більше знищена, як за колишньої Руїни. Тому більше як колинебудь потребує вона творчих людей цього типу!
[Краківські вісті]
15.06.1944