Повінь.

Темна, глуха липнева ніч. Дощ цїдить як з цебра а вітер виє по полях, термосить вершками дерев, колише ними то в сю, то в ту сторону або пригинає их до землї і стрясає з них каплї дощу. А филї на Прутї ревуть та стогнуть, неначе заглушити хотять голосний шум вітру.

Люде в селї вже давно лягли спати, надивились бач доста цїлий день, як их праця гниє по поли і тяжка журба о будучність ще скорше, як звичайно, загнала их на спочинок.

Лиш Василь Мельник не може заснути. Він хоч і ляг вже скоро з вечера на тверду постїль, то сон якось не брав ся єго. Що хвиля ставав Василь з ліжка, ходив по хатї, приступав до вікна та наслухував, чи дощ все ще паде, то знов виходив на двір та довго дивив ся на чорні хмари, чи они де не розступлять ся та чи не побачить бодай одну-єдину зірничку на небі. Але зірничка та десь далеко заховалась за хмари, бо Василь не побачив єї цїлий вечір та лише вздихаючи тяжко вертав назад до хати, щоби знов бодай на часочок склонити на постїль голову і замкнути очи, щоби нїчого не бачити та нїчого не чути, що там на світї дїє ся. І хотяй він на короткій час не бачив анї лискавки, що блїдим світилом освічувала єго хату з бідною єї обстановою, анї не чув шуму вітру та ревоту хвиль на Прутї, то таки сон не брав ся єго очей; а за те чорні, тяжкі гадки насувались єму мимоходом до голови і анї на хвилину не лишали єго в супокою...

А гадки ті мусїли бути ще сумнїйшими, ще страшнїйшими, як буря, дощ та лискавка на дворі, бо Василь нараз схоплював ся з постели і чим скорше утїкав з хати, як би перед яким нічним маревом, а на дворі каплї дощу спадали поволи по волосю та по лици Василевім, а спадаючи неначе брали з собою і ті страшні думки, бо Василь якось спокійнїйше вертав опісля до хати.

І довго ще прислухував ся бідний Василь: чи дощ не перестає, а коли треті півнї заспівали, сон таки переміг єго і він заснув. Але і в снї ще він неспокійно кидав ся по постели, кричав якісь незрозумілі слова та раз-у-раз тяжко вздихав. А на дворі ненастанно цїдив дощ, лискавка що хвиля перебігала по хмурнім небосклонї і вітер ще сильнїйше термосив деревами, обтрясав з них дощ і кидав каплями о хату Василеву, — та раз так сумно якось, так жалобно тут свистав, наче-б над єго недолею плакав, то знов так дико, так страшно вив, неначе-б гнївав ся і сердивсь, чому та недоля навіть в снї не дає бідному спокою, — то знову маленькими щілинами хати продирав ся аж до самої постелї Василя і осушував й обтирав краплї поту з єго лиця, а вертаючи назад з хати, брав з собою і сей стогін Василя і мов тихій жаль нїс з собою десь дуже далеко, дуже високо...

ІІ.

Василь Мельник був бідний мужик; до него належала лише стара, похилена вже хата з маленьким огородцем і морґ поля, що притикав до самого Прута. Поки ще жила жінка Василева, то обоє заробляли на стілько, що якось скупо виживляли себе і двоє малих дїточок, а грунт і хата були без довгу. Перед двома роками умерла жінка Василева і то страшною смертію: машина парова у дворі паньскім відтяла їй праву руку аж по самий локоть і бідна жінка цїлий місяць лежала в страшних муках, поки не улягла тим болям. От і від тогди то почалась вся біда для Василя. Сам оден з двома маленькими дїточками він нїяк не міг дати собі ради і хоч як мучив ся, як тяжко працював, то таки, як кажуть, "головою муру не пробєш", так і Василь чим раз частїйше запозичав ся у людей, а коли не міг в часї віддати, то немилосердні вірителї брали собі грядку по грядцї з єго огорода, аж поки цїлий огород не перейшов в чужі руки.

Тепер Василь не має вже нїчого більше крім того морґа поля, що коло Прута, та старої похиленої хати. А і з сего морґа тогдї хиба годен він що-небудь зібрати, коли рік не дуже мокрий і Прут не виступить з берегів; коли-ж Прут розіллєсь широко по полях, тогдї Василь анї стебелинки не побачить зі свого морґа.

От і тепер дощ паде вже другій тиждень, хвилї на Прутї чим раз більше, голоснїйше починають шуміти, а вода чим раз висше підносить ся і цїлий Прут з кождим днем ширшає і грозить все, що коло него, залити або з собою порвати та понести десь далеко, далеко.

От тому наш Василь уже від тиждня не може в ночи спати, тому то наслухує він так пильно шум хвиль, тому і в снї бє ся з смутними, невеселими гадками, бо чим довше дощ ллє струями на землю, чим голоснїйше, грізнїйше шумить Прут, тим близше нещастє для него і двоє єго дїточок, бо цїле житє єго тїсно, мов зелїзним ланцухом звязане з тим кусником поля...

III.

Дощ між тим не переставав анї на хвилину і вода на Прутї з кождою годиною прибувала і підносилась а низько положені поля вже навіть цїлком залила. Люде в селї всї до одного повиходили над ріку: одні, що мали поля далеко від води, з простої лише цїкавости прийшли подивитись; другі, котрих поля туй-туй притикають до Прута, стоять блїді, перелякані і мов непритомні встромили очи на воду, як би там хотїли вичитати для себе вирок смерти або житя. А коли немилосердна вода, не вважаючи на их блїді лиця, розіллєсь нараз і по их поли і стебло за стеблом, сніп за снопом, полукопок за полукіпком пориває з собою, тогдї доперва ті нещастні неначе знов приходять до себе, починають мов несамовиті бігати по березї, ломлять з розпуки руки, кричать: "Ратуйте, добрі люде, ратуйте! се-ж моє жито вода забирає!" — а коли бачать, що нема вже ратунку, тогдї обезсилені, зло мані кидають ся на землю та й гірко, гірко плачуть. і чим більше вода прибуває, чим більше піль заливає, тим більше таких нещасних побачить на земли, тим більше плачу, зойку й жалю почуєш скрізь по берегах.

Оттам старець немічний по пояс бродить по водї і сніп за снопом витягає на берег, послїдних сил добуває, бо він не має нїкого на світї, він сам оден ледви обробив і обсїяв собі кілька грядок поля, а тепер і те вода хоче єму забрати!

А там дальше вдовиця бідна клячить на земли, а очи так жалісно поглядають до неба, а уста так сердечно шепчуть молитву, як би з відтам конечно мусїв прийти хтось на ратунок, а дрібні дїти за приміром матери також поклякали коло неї, невинними устами благають помочи... Аж ту нараз чуєш чийсь голос: "Пропало вже, ваше збіже вже поплило!" — і мати з страшним криком кидаєсь на землю, а дїти й собі коло матери, і так, як перед хвилею всї разом, згідно шептали молитву, так тепер з грудей всїх видобуваєсь голосний плач і наріканя.

А вода тимчасом що раз більше прибуває, чим раз ширше розливаєсь на полях, а хвилї чим раз дужше шумять і що раз то більші боввани котять з собою...

(Конець буде.)

[Дѣло, 02.07.1894]

(Конець.)

ІV.

Василь Мелник стояв також уже від самого світу над рікою. Вода ще не заляла єго поля, бо берег тут висшій як деинде, і хотяй до полудня вода прибувала, за те дощ перестав та й вода з полудня почала незначно опадати. Ото і Василь з лекшим серцем вернув до дому, щоби маленьким дїточкам дати по кілька картофель на полуденок. Маленькій Михась нїяк не хотїв задоволитись лише самими картофлями а конечно домагав ся бодай кавальчика хлїба. Ледви удало ся Василеви зацитькати єго та розтолкувати, що жито ще на поли та й тепер не можна его звезти, бо-ж оно наскрізь мокре. За те, як дощ перестане і сонїчко пригріє й осушить все на земли, отогдї то він своїм дїточкам що-дня буде давати по великім куснику хлїбця а з муки навіть і пиріжків зварить, що то их єго Михась так дуже любить... Нагодувавши дїтей Василь, радий, що дощ перестав, почав затикати соломою дїри в повалї, через котрі до полудня богато води налилось до хати. З полудня і сонце показалось на небі, однак оно так якось слабо, так несміло продиралось через перебігаючі хмари, як би боялось чи не хотїло подивитись тепер на так добре знакому єму землю, оно як би не хотїло бачити, скілько ту всего нового, від коли оно, заховане хмарами, так довго не показувалось, а тепер побачивши нараз тілько горя, тілько смутку, плачу і зойку, чим скорше, немов налякане, заховало ся назад за хмари і вже більше того дня не показалось...

А хмари як би лише на то чекали; они сейчас зо всїх кінцїв небосклону, мов на якій розказ, просувались одна до другої, одна ставала висше, друга тяжша низше, а по боках що раз то нові менші хмари лучились до більших, аж поки не вкрили собою цїлого неба. І так уставившись, мов у ряд боєвий, стояли оно непорушні, готові, неначе чекали лише знаку, щоби розпочати страшний, все нищачій біг из землею. А сей знак ся трубка боєва, незадовго відозвалась: сильний, західний вітер завив, затрубів по цїлій земли і кождий на земли мусїв єго чути, бо він неначе звіщав людям, що неприятель зближаєсь — нехай хоронять ся! Незадовго і почалась люта боротьба. Дощ ринув на землю а єго краплї падали немов кулї карабінові; по кождім вистрілї огонь з оружя, лискавка, перебігала по небі то в сю то в ту сторону, а там дальше роздавав ся раз-у-раз глухій, землю і небо стрясаючій грім — се немов гармати розпочали також штурм до землї... А та земля, против котрої тілько ворогів нараз сполучило ся, щоби єї цїлком знищити, она не боронилась, она стояла спокійно, непорушно на однім місци, неначе той труп, що раз вже убитий, позваляє з собою робити, що лише хто захоче...

А люде перелякані сим страшним боєм поховались всї до хат і тут тихо, рівнодушно вже, мов непритомні прислухувались сїй боротьбі на смерть і житє.

Лиш оден чоловік не зважає нї на дощ, нї на грім та лискавку, а стоїть на березї Прута і дивить ся на воду, що таки в єго очах чим-раз висше підносить ся, чим-раз голоснїйше шумить і гуде. Вода цюрком тече з єго лиця, з крисів єго капелюха, а і ниточки сухої нема на єго одежи. Єму байдуже, він не зважає на то, єго всї змисли, цїла увага звернена на ту воду, що чим-раз висше підносить ся і неначе єго очима ваблена, все близше до него присуваєсь. А він як би перед яким недобрим духом відсуваєсь що-раз дальше назад, а єго лице стає чим-раз білїйше і зуби чим-раз дужше немов в горячцї дзвонити починають. А вода все близше, все близше просуваєсь до него і хвилї чим раз голоснїйше ревуть та стогнуть, неначе сердять ся на него, що він утїкає, та сказати єму хотять:

— Ти наш! ти нам не втечеш!

І погоня ся треває дальше. Він утїкає, вода за ним. Утїкаючи назад, з лицем зверненим до води, він наткнув ся вкінци на щось — і упав на полукіпок збіжа. Перемоклий, змучений і наляканий прикучнув на збіже і примкнув очи, не хотячи довше дивитись на воду, що єго аж сюда загнала. А ворог сей і тут єго не лишив в супокою: небавом хвилї плюскали і полокали єму ноги і так приманливо, так лагідно здавалось шептали:

— Ти наш! ти нам не втечеш!

А він розтворивши очи і побачивши свого ворога вже в ногах, кинув ся мов несамовитий на полукіпок збіжа і, як мати умираючу дитину тулить до грудей і не хоче смерти дати єї собі видерти, так він обома руками обняв полукіпок і притиснув до грудей...

А вода чим-раз висше підступає, хвилї чим-раз голоснїйше і грізнїйше кличуть:

— Ти наш! ти нам не втечеш!

А він чим-раз дужше тулить до грудей свій найдорожшій скарб, своє збіже...

А коли вода досягла єму аж до ушей, тогдї хвилї заревіли єму ще раз страшно, невмолимо:

— Ми вже маємо тебе! ти вже наш!

Опісля все зникло з поля: полукіпок і чоловік...

***

На другій день вода викинула тїло чоловіка на берег, а закостенїлі руки все ще притискали до грудей сніп жита... Труп сей був Василь Мелник.

[Дѣло, 04.07.1894]