Ті, які присягають на вірність харківському правописові, звичайно не знають, на що присягають, бо оригінальне видання його на еміґрації недоступне. Прикметно, наприклад, що автор найнові­шої популяризації цього правопису, Пантелеймон Ковалів, серед 14 наведених джерел не згадав основного — самого Українського правопису, виданого в 1929 році в Харкові.¹

 

Оскільки автор цих рядків є одним із небагатьох у світі beati possidentes цієї рідкісної книжки, у цій статті буде зроблений критичний огляд тих частин харківського правопису, які викликають сумнів або заперечення.

 

Поки перейти до цього, треба з’ясувати, що 1929 рік був тільки кінцем довшого процесу. Проект правопису уклав Олекса Синяв­ський і видав його в 1926 році для обговорення.² Його проєкт був обміркований на Всеукраїнській правописній конференції від 26. V. до 6. VI. 1927 року. З її доручення зредагувала його Президія Державної комісії для впорядкування українського правопису. За доповіддю Народного Комісаріату Освіти Рада Народних Комі­сарів УPCP постановила 4. IX. 1928 року надати правописові загальнообов’язкової чинности. На цій підставі народний комісар освіти Микола Скрипник 6. IX. 1928 року затвердив правопис. 9. І. 1929 року Українське Головне Управління Літератури підписало правопис до друку і він незабаром появився з датою 1929 року.³

 

Один із початкових параграфів правопису застерігав проти змішування и з і в невідмінюваній частині слова після ж, ч, ш, щ.⁴ Можна сумніватися, чи якінебудь українці вимовляють жіто, шіпо, замість жито, шило, хоч, безперечно, є такі, що під росій­ським або говірковим впливом вимовляють чісто (чісто) або щіро (щіро).⁵ Автори правопису зовсім механічно зіставили тут усі шелесні (шиплячі) приголосні.

 

Навряд чи потрібне було запроваджування апострофа після губних.⁶ Замість розривати стільки слів апострофом, можна було ствердити, що букви я, ю, є, ї після губних мають вимову з йотою, а після інших приголосних — без йоти, але з пом’якшенням попередніх приголосних (виключаючи ї). Зрештою, це питання фонетики, а не правопису. Тому не дивно, що найвидатніший український фонетик Іван Зілинський віднісся до цього харків­ського апострофа з резервою.⁷

 

Тому що найбільш популярним, загальновизнаним доповнен­ням до харківського правопису став Правописний словник Григорія Голоскевича 1929 року,⁸ не можемо залишити поза увагою його практичних застосувань харківських постанов. Можемо, напр., ствердити, що рекомендоване Голоскевичем писання імени Вячеслав без апострофа не обґрунтоване правописом, який обмежує пропуск апострофа після губних тільки запозиченими німецькими і французькими словами та іншо­слов’янськими прізвищами.⁹

 

У параграфі про виняткову відсутність чергування о : і¹⁰ бракує зформулювання, що деякі випадки пояснюються старою традицією, напр., Перекоп. У цьому ж параграфі слово бог, яке ілюструє брак переходу о в і в церковних славізмах, написане з офіційно обов'язковою непошаною до християнських традицій, т. т. з малої букви.

 

Не можна погодитися зі зформулюванням 10-го параграфу: "Як наслідок змішування початкових в й у, в укр. мові не роз­різняються значенням прийменники в й у: у дівчини чорні брови і в дівчини чорні брови, у люди вийшов і в люди вийшов”.¹¹ Ясно, що тут брак розрізнення не значень, а форм слів, цебто омонімізація двох колись відмінних прийменників, а не синонімізація.

 

Протетичне в не має нічого спільного зі змішуванням в та у, тому включення цього питання до розділу про змішування в з у¹² не має сенсу.

 

Незадовільною є дефініція про чергування о з а в дієсловах: ”а (в формах наворотних) з о (в формах протяжних)”,¹³ після чого такі приклади, як помагати — помогти, де різниця існує між недоконаними й доконаними, а не наворотними й протяжними дієсловами. Ту саму недоречність повторив київський правопис 1960 року.¹⁴ Взагалі маркантно, в якій великій мірі київський правопис тримається формального укладу і формул харківського правопису. Правописна революція чи контрреволюція 1933 - 1946 років у дійсності була меншою, ніж здається.

 

У параграфі про чергування и з "випадним е” в дієсловах харківський правопис подавав такі приклади, як проклинати, де ніякого "випадного е” нема (проклясти : прокляну/проклену).¹⁵ Київський правопис викинув такі недоречні приклади.¹⁶

 

Серед прикладів на pu, ли із вторинним и, як гримати, подано тримати,¹⁷ яке нічого спільного з цією групою не має, завдячую­чи своє pu тільки польській мові.

 

Правопис спирається звичайно на описову, а не історичну граматику, але не повинен заходити в суперечність з останньою, як це бачимо у зформулюванні про те, що к, х або г + ство або ський "зливається” в -цтво, -цький, -ство, -ський, -зтво, -зький (напр., грек — грецький).¹⁸ У дійсності перед суфіксами -ство і -ський уже в праслов’янській добі замість к, х і г появилися спаля­талізовані їх замінники ч, ш і ж, і щойно пізніше вони злилися з наступними суфіксами. Не краще формулює це місце, подібно перестрибаючи через цілі епохи, київський правопис, який тільки заміняє слово "зливається” словом ’’переходить”.¹⁹

 

Харківський правопис наказав дієприкметники на -ний писати без подвоєння н,²⁰ до якого звикло було багато українців підо впливом російської мови, в якій це подвоєння церковнослов’ян­ського походження. Це ж правило перенесено і на іменники на -ник, утворені від дієприкметників (напр., варений — вареник). Проте забуто додати, що в деяких церковних славізмах таке подвоєння в українській мові зберігається, напр., священний — священник. У результаті цієї недомовлености екзегет харків­ського правопису Голоскевич переніс правило про неподвоєння на слово священик, хоч залишив подвоєння в основному прикметнику священний. Цю непослідовність перейняла і теперішня практика в УРСР.²¹

 

Харківський правопис розмежував наростки -ечок від -очок так, що перший мав уживатися особливо після шелесних і йоти, напр., мішечок, краєчок, але пеньочок.²² Одначе це правило дотримується тільки щодо шелесних, тоді як йота не піддається такій точній реґляментації. Доказом цього є гайочок у словнику Голоскевича.

 

Харківський правопис рекомендував суплетивну відміну імен­ників на -інь (як широчінь): дозволялися тільки називний і орудний відмінки, а інші форми треба було брати з рідко вжива­ного типу на -иня (мабуть, північноукраїнського, бо більш знаний такий наросток у білоруській мові), отже широчині і т. д.²³ Київський правопис зарахував слова типу широчінь до нормальної жіночої відміни на приголосний.²⁴ Цю зміну треба вітати як позитивну, бо, поперше, вона усуває помішання двох слів в одному (суплетивізм), а, подруге, відстороняє надто місцеву говіркову орієнтацію (мабуть, поліську).

 

У постановах про правопис складених слів бракує другого крім божевільний²⁵ винятку від правила про сполучний звук о у прикметнику як першому елементі складеного слова. Маємо на думці охочекомонний. Недолуго зформульовано засаду про те, що ’’після й" за ’’сполучний звук” править є в таких складених сло­вах як воєвода.²⁶ Тут автори зробили школярську помилку мішання звука з буквою. Сполучним звуком є тут, очевидно, е, виражене буквою є з уваги на попередню йоту. Крім цього, автори бездумно помножили кількість йот з одної до двох. Ту саму недо­ладність повторив київський правопис.²⁷

 

Іменники, закінчені на -р, належать до трудних в українській мові. Не можна сказати, щоб харківський правопис блискуче справився з ними. Наприклад, трудно пристати на типово м’яке закінчення -у, але без пом’якшення попереднього р, у кличній формі школяру.²⁸ Київський правопис зовсім правильно усунув цей варваризм і допустив тільки форму школяре²⁹ (яка в харківському була варіянтом). Слова сто́ляр і му́ляр зараховано до мішаної групи, зазначаючи, що в них -ові і -ом за твердою групою.³⁰ Таким чином єдиним м’яким закінченням у них залишився називний множини, що трапляється після р і в твердій групі, нема отже підстав узагалі їх зачислювати до мішаної групи. Київський правопис зовсім правильно відніс ці два слова до твердої групи,³¹ хоч можна сумніватись, чи надання їм твердого -и в називному множини³² відповідає духові української мови.

 

До речі кажучи, було б доцільно розрізняти в українській граматиці мішану відміну (з кількома м’якими закінченнями проти більшости твердих) від неповної твердої відміни (з усіма твердими закінченнями, крім називного множини).

 

Говорячи про приналежність також слів із чоловічим значен­ням до жіночої відміни (як гайдамака, суддя, тесля),³⁸ автори харківського правопису забули додати, що тут здебільшого неповна жіноча відміна (родовий множини приймає чоловіче закінчення -ів). Те саме проґавлення знаходимо і в київському правописі.³⁴

 

На думанні авторів харківського правопису позначилось, як уже вище сказано, переднаукове мішання букви зі звуком. Доказом цього, напр., є відділення слів типу ложе і буча, як приналежних до ’’мішаної відміни”, від слів типу горе і буря, м’якої відміни.³⁵ З морфонологічного (морфемічного) погляду буча і буря належать до одної і тої самої відміни. Різниця полягає тільки в уживанні інших буков та в іншому типі м’якости (буча має м’якість тільки морфологічну, утративши давню м’якість фонетичну, крім форми бучі, де фонетична м’якість збережена; буря має обидва типи м’якости, крім форми бур, де м’якість уже тільки морфологічна). Але тому що у флексії нас цікавить морфологія, а не фонетика, буча і буря флективно для нас одно­типні. Те саме стосується до ложе і горе. Той самий гріх проти бритви Окгема (entia non sunt multiplicanda praeter necessitatem) подибуємо і в київському правописі,³⁶ як зрештою і в різних популярних граматиках. Правда, учитель не раз мусить знижу­ватися до примітивного рівня учнів і давати типові буквові пояснення замість морфонологічних, але загальнонаціональний правопис не повинен рівнятися на найнижчі розумові спроможності.

 

Давня відміна на -єн- виявляє ознаки занепаду в українській мові. Але харківський правопис надто вже її зредукував до одного тільки слова ім’я.³⁷ Київський правопис правильно додає плем’я.³⁸

 

Неточно сказано про йменник мати, що він відмінюється ”так само”, як ніч і т. п.³⁹ Київський правопис дає це слово серед жіночої відміни на приголосний, але в окремій парадигмі.⁴⁰

 

Правопис, прийнятий у Харкові, визнав, що ’’підвести геть усі [...] іменники чоловічого роду під норми щодо -а (-я) чи -у (-ю) в родовому відм. однини неможливо”.⁴¹ Тим більша відповідаль­ність лягла на словник Голоскевича. Але його раціональність часом важко збагнути: напр., го́роду, Царгороду, Ужгороду, але Миргорода.

 

Обговорюючи закінчення -у в місцевому однини чоловічого роду, харківський правопис дуже неясно назвав ’’деякі інші” імен­ники, крім тих, що мають наросток к.⁴² Київський правопис уточнив це вказівкою, що йдеться тут про наголошене -у (у степу́).⁴³. Можна б іще додати, що в таких іменниках родовий звичайно закінчений також на -у, але ненаголошене.

 

Харківський правопис іще допускав пом’якшуюче закінчення -у(-ю) в місцевому однини середнього роду (у збіжжю і т.п.),⁴⁴ з правобережних і західньоукраїнських говірок, у яких це пошири­лося під польським впливом.⁴⁵ Не треба жаліти, що київський правопис цей місцевий польонізм відкинув.⁴⁶

 

Говорячи про називний і родовий множини твердих чоловічих іменників, харківський правопис не згадав про втрату наростка -ин- у таких словах, як селянин.⁴⁷ Це недомовлення надолужив київський правопис.⁴⁸

 

Харківський правопис (як і київський) залишив поза увагою два титули, запозичені з польської мови — пан і пані (панія, паня), які мають незвичні форми і тому заслуговували на нормативне вияснення. Але пролетарськи настроєним законодавцям мови ці аристократично-буржуазні титули, певне, не здавались гідними уваги. Цей брак тим більше відчутний, що закінчення -ове крім ’’аристократичного” пан виступає також у народному брат, як свідчить словник Голоскевича.

 

В особових займенниках харківський правопис паралельно допускав північноукраїнський брак префікса н перед приймен­ником (до його і т. п.⁴⁹), спільний із білорущиною. Усунення цього паралелізму в київському правописі,⁵⁰ хоч наблизило українську літературну мову до російської і польської, проте зв’язало її щільніше з більшістю українських говірок і зменшило надмір хисткости у виборі форм (морфологічну редундантність). Київський правопис також усунув рівнобіжність ню і неї у знахід­ному відмінку та закріпив тільки форми з н- в орудному (дарма що він може вживатись і без прийменника, напр., цікавлюся нею). Оскільки ці зміни спростили граматику, можна і їх уважати позитивними.

 

Харківський правопис надто ліберально погоджувався на невідмінність соткових числівників (без шістсот душ і т. п.).⁵¹ Руїна відміни числівників має місце в різних слов’янських народних говірках, але літературна кодифікація мусить виявляти хоч певну стійкість в обороні флективности, а не відразу капітулювати перед розумовими лінощами юрби. У київському правописі цього народницького капітулянтства в цій точці не видно.

 

У дробових числівниках автори харківського правопису подавали форми типу три четвертих, хоч на іншій сторінці раяли конструкції типу три крайні хати.⁵² Теперішні норми в УРСР більш послідовні: три четвертих і три крайніх хати. Перший зворот є скороченням три четвертих частини, отже повинен так само регулюватись, як тип три крайніх хати або три крайні хати. Перший тип тотожний з російською мовою, другий з польською. Проте було б неправильно добачати в першому росій­ський вплив, бо вже в 1583 році засвідчена в Житомирі така фраза: два перстени золотых.⁵³ Отже це старе поліське явище (хоч дивно таки, що в сусідній білоруській мові панує тип два новыя сталы⁵⁴). ’’Поліський тип”, т. т. без узгодження прикметника, можна також уважати за лівобережний, бо в монографії Юрія Шевельова про українську синтаксу серед наведених авторів, які його вживали, переважають лівобережани.⁵⁵ Автори харківського правопису, видно, не знали, на яку ступити в цій справі.

 

Найбільш контроверсійною частиною харківського правопису є розділ ’’Правопис чужих слів”.

 

Постанова про дієслова на -лювати надто механічна, бо іноді розриває словотворчий зв’язок між дієсловом та йменником. Напр., треба писати протоколювати і титулювати, хоч відповідні іменники закінчені на тверде л: протокол і титул.⁵⁶ У теперішній практиці УРСР залишено нелогічне протоколювати, формулювати (хоч формула), але заведено зате більш доречне титулувати.⁵⁷ Джерелом цієї нелогічности є мавпування росій­ського -лировать, перейнятого з німецького -lieren. Німецькій мові воно не шкодить, бо не знає вона опозиції м’яких і твердих приголосних, а російська мова тратить її в -ировать (окрім позиції після ж і ш), чого не можна сказати про українське -увати. Тут є вибір між твердим і м’яким попереднім приголосним, не було отже тиранії системи у виборі протоколювати, була тільки звичайна малоросійська несамостійність думання.

 

Харківський правопис прийняв механічно англійську передачу Чікаґо,⁵⁸ ігноруючи факт, що Ch- тут вимовляється зфранцузька, бо французи перші описали околиці озера Michigan (у якому з тих самих причин треба було б писати ш, а не ч, як подає київський правопис⁵⁹ ).

 

До трудних питань належить передача грецького ϑῆτα-. У староукраїнській мові його вимова була або ф (звідки народне х, хв, п, як Хома, Хведь, Опанас), або т (напр., Тудор). У ранньо­середньоукраїнській добі вимова m стала, як здається, рідкою,⁶⁰ зате появилась нова, дивна вимова фт (напр., каѳтолическое, Київ, 1481 р.),⁶¹ яка була ніби сполученням обох дотеперішніх вимов. Ясно, що тільки українські інтелектуалісти (книжники) вміли вимовляти ф, яке не існувало в українській мові і тому вимагало спеціяльного зусилля. Простолюддя замінило сполучен­ня фт або у вт (втеологія і т. п.),⁶² або у хвт (Саваохвт і т. п.),⁶³ або хт (анахтема і т. п.).⁶⁴ Від кінця XVI ст. українці почали наново вивчати грецьку мову, що довело їх до зрозуміння помилковости вимови ѳ як ф. Мелетій Смотрицький у своїй граматиці 1619 року перестерігав перед плутанням ѳ і ф на письмі.⁶⁵ Памво Беринда у своєму словнику 1627 року написав: ”ѳ [...] еж(е) ест(ь) твердо”, цебто ”ѳ [...] яке тотожне у вимові з буквою т” — і не раз уживав буков ѳита (ѳ) і твердо (т) взаємо­обмінно на письмі (Apéѳa — Apéта, жіноче ім’я, і т. п.).⁶⁶ У світлі сказаного творці харківського правопису мали право віддати перевагу т над ф у передачі грецького ѳ.⁶⁷ Додаймо, що воно близьке до англійського глухого th, яке українці сприймають як т (Теккерей і т. п.).⁶⁸ Але все ж таки шкода, що харківський правопис зовсім не взяв до уваги фт, найбільш оригінально української передачі θ  і найбільш компромісової.

 

Гірше виглядає в харківському правописі рішення про передачу грецького βῆτα. Частково приймаючи традиційне українське в (при чому подано за російською вимовою Віфлеєм, замість українського Вифлеєм), правопис додавав: ’’але як ці (грецькі) слова перейшли до нас із Заходу, то пишемо їх через б’’.⁶⁹ Одначе список прикладів показує, що автори правопису не знали історії проникання еллінізмів до українського культурного вжитку (напр., до української церковнослов’янщини, яка була рідною культурною мовою українських інтелектуалістів, подекуди навіть до XX ст.). Харківським окцидентальним формам Ара́бія, бі́блія, бібліоте́ка, аляба́стер, Бакх, барбар можна протиставити Бериндині орієнтальні форми Аравіа, Вівлі́а, вівліөти́ка, алавастръ (але в поясненні за польською мовою аляба́стровый), Вакхъ, ва́рваръ.⁷⁰ Теперішні норми в УРСР трохи ближчі до україн­ських традицій, ніж харківський правопис (Аравія, але араб — у Беринди Аравъ — Вакх, варвар, але біблія, по-церковноненавис- ницьки малою буквою, як і в харківському правописі, бібліотека, алебастр).⁷¹ Повне повернення до давніх традицій уже неможли­ве, бо деякі західньоевропейські форми надто вже закріпились (як Біблія, бібліотека), але принаймні можна підтримувати це часткове повернення, яке здійснено в УРСР після 1933 року.

 

У правописі груп ’’ненаголошене і + йота + голосна” у чужо­мовних словах харківський правопис не пішов за вимовою, яка здебільшого усуває і з таких сполучень (напр., за Зілинським i̯ewanhełie, ǵeografia, хоч, з другого боку, hii̯^|ena, а навіть h́îerogl'^|ifý, без йоти).⁷² У грецькій вимові ”і + голосна” без проміж­ної йоти було давньою нормою.⁷³ Для слов’ян така вимова була не­можлива, тому, напр., грецьке διάκος дістало в церковнослов’ян­ській мові інтервокалічну йоту: диіакь.⁷⁴ Але в українській і те було неприродне, тому, напр., у 1359 році бачимо форму з елімінацією і (дъякъ), а в 1444 році записана вже форма і з усуненням йоти (дякъ).⁷⁵ Вибираючи отже писання типу матеріял, харківський правопис затримався ”на ранньоцерковнослов’янському етапі”. (Пізніша церковнослов’янщина дуже часто механічно наслідувала грецький правопис, напр., у Беринди діа́конь за грецьким διάκονος пор. також уже цитовані Аравіа, Вівліа, вівліоөика). Тільки в деяких випадках правопис дійшов дальше — ”до етапу ранньосередньоукраїнського”, т. т. без і (напр., у слові кар'єра). На перешкоді в послідовній розв’язці питання ”на ранньоцерков­нослов’янському етапі” (т. т. з ”і' + йота”) стала харків’янам нестача буков, тому групу ”і + йота + о” звеліли вони писати ”на етапі старогрецькому”, т. т. без йоти після і (напр., аксіома і т. п.). Справу могло було розв’язати запозичення ё з російської абетки, але ніхто не зважився на такий непатріотичний учинок (хоч о. Йосип Левицький уживав цієї російської букви вже в своїй галицькій граматиці з 1834 року⁷⁶). Пропуск йотації перед о порушив щільний морфологічний зв’язок між такими словами як нація (нації, націю, націє, націй і т. д.) та національний. Удобавок усього харківський правопис залишив таку нейотовану форму як Кіу-Сіу. Видно, в Харкові не було японістів, отже вирішено справу по лінії найменшого опору — за російським зразком.

 

У передачі чужомовного і не перед йотою і не на початку слова харківський правопис прийняв ’’штучне правило, механічно перенесене з польського правопису, бо для нього немає виправ­дання в українській фонетиці, для якої найкраще було б писати скрізь и”, як каже Василь Чапленко.⁷⁷ Мова тут, звичайно, про т. зв. правило дев’ятки. Хоч правило дев’ятки стосувалося також су­фіксів -іст/-ист та -ізм/-изм при слов’янських пнях (службіст, боротьбізм, боротьбіст, більшовізм⁷⁸), сучасна практика в УРСР наблизила такі слова до дійсної, а не видуманої, української фонетики (службист, боротьбист, боротьбизм, більшовизм⁷⁹). Ми вже мали нагоду писати про стихійний відхід еміґраційної практики від правила дев’ятки.⁸⁰ Те саме діється в УРСР. Напр., Алла Коваль ⁸¹ перестерігає перед вимовою комунистичний, філологичний, економичний і т. п.⁸² Навіть мовознавці відходять від правила дев’ятки (напр., словакизми, тюркизми у Федота Жилка, литуанізми у Словнику староукраїнської мови XIV - XV ст. ⁸³).

 

Якщо вже українська мова мусить жити з правилом дев’ятки, то було б краще, якби воно стосувалось і до географічних назов, щоб бодай назви з сакраментальними дев’ятьма буквами вряту­вати від фонетичної вандалізації (типу Вашінґтон).

 

У параграфі про передачу чужомовних сполучень двох голосних (ое і т. п.) автори харківського правопису зовсім не­доречно згадали як про сповидні винятки проєкт і реєстр.⁸⁴ Ніяких бівокалічних сполучень тут у мовах-джерелах нема (латин­ське projectum і польське rejestr). Щодо першого слова автори були явно в полоні російської вимови прое́кт.

 

У питанні про передачу грецького  ἦτα автори правопису виявили подібні прогалини в історично-філологічній освіті, як у справі βῆτα. ”В словах новозапозичених із Заходу передаємо (ἦ) через е”, після чого м. ін. приклади бібліотека і Ате́ни.⁸⁵ Їм можна протиставити вівліоөи́ка і Аөи́ны у Беринди.⁸⁶ Якби галичани мали більший вплив на харківський правопис, може врятували б хоч своє апти́ка (засвідчене вже в галичанина Лаврентія Зизанія в 1596 році⁸⁷), але в Голоскевича бачимо тільки апте́ка, подібно як і в теперішній практиці в УРСР.

 

Постанова про передачу англійського u в зачиненому складі через е надто механічна. Вона відповідає прикладові Бернс, але недоречна в прикладі Де́фферін.⁸⁸ Мало б бути Да́фферін.

 

Подаючи німецьке Ляйпціґ,⁸⁹ правопис зігнорував українське Липськ (напр., засвідчене у Білецького-Носенка в 1843 році), а наводячи бурмістер,⁹⁰ автори залишили поза увагою більш україн­ське бурмистер (напр., у словнику Грінченка).

 

Неясно зформульовано вийняття з правил про апостроф таких слов’янських прізвищ як Вяльцева, Пясецький (проти Зінов’єв, напр., з апострофом).⁹¹ Справа ясніше викладена в київському правописі: йдеться про те, чи в мові-джерелі вимовляється йота, чи ні.⁹²

 

Приклад Їречек (Їречка)⁹³ вказує на відмінювальність захід­ньо-слов’янського наростка -ек за зразком українського -ок, але виразно такої вказівки не зформульовано.

 

Приклад Грибоєдов суперечить поданому раніше правилу про передачу російського г українським ґ.⁹⁴

 

У географічних назвах України правопис накидав західньо­українським назвам невластивий їм наросток -ське (-цьке), замість споконвічного -ськ (-цьк): Пинське, Луцьке.⁹⁵ Подібну псевдо­українізацію західньої України (medice, cura te ipsum) продовжу­вано після 1944-45 років, перетворюючи Мукачево, Берегово на Мукачеве, Берегове і т. п.

 

Хоч у 1929 році Польща вже була 11 років вільна від чужих зай­манців, для харківських мовознавців Augustów, Ciechanów, Gielniów ще далі лежали в Російській імперії і писалися відпо­відно: Авґустов, Цеханов, Ґєльньов.⁹⁶ Подібно білоруський Нясвіж, що тоді належав до Польщі (по-польськи Nieśwież ), попав до правопису в російській формі Нєсвіж⁹⁷ (Голоскевич навіть зазначив: російське місто), хоч найприродніше на Україні писати Нєсвіж, бо тут навіть у білоруській мові вимова українська. Так воно і пишеться тепер в УРСР.⁹⁸

 

Харків’яни більше переймалися російською морфонологією, ніж українською, яка не допускає м’яких губних (окрім позиції перед і). Звідси в правописі такі дивовижі, як Обь, яке треба відмінювати Об’ю і т.п.⁹⁹ Навіть Керч на Криму, який 11 років раніше визнав над собою зверхність гетьмана України, писався в Харкові Кєрчь (з неможливим в українській морфонології кінцевим -чь). Треба сказати, що тут київський правопис більш український: у ньому Об, Керч і т. п.¹⁰⁰

 

У правилах переносу слів автори не згадали про довгі м’які приголосні (типу т’ у слові життя). Київський правопис допускає штучне розривання цього звука,¹⁰¹ з чим трудно погодитись.

 

Зовсім забуто в харківському правописі про писання великої і малої буков. Цей недогляд надолужує правопис Пантелеймона Ковалева 1977 року.¹⁰²

 

У своїй термінології автори харківського правопису виявили більшу прихильність до польсько-західньоевропейської традиції, ніж до церковнослов’янської і візантійської, напр., апьфабет і літера, замість алфавит і буква. У цьому (як і в ставленні до передачі різних грецьких звуків) можна бачити характеристичний для українських народників брак пошани до візантійсько-церков­нослов'янської спадщини княжої доби і православного відродження XVI-XVIII ст. З другого боку, діяло, вочевидь, бажання відштовхнутись яко мога дальше від російської мови, навіть зі шкодою для власних традицій (cutting off one’s nose to spite one’s face).

 

Думаємо, що назрів час нарешті перевидати на еміґрації Український правопис із Харкова як підставу до дальших дискусій над упорядкуванням української мови. Чи вирине з них якесь узгоджене рішення, це інше питання. Якщо вірити Липинському, не вирине, бо така вже вдача українців. ’’Ставши навіть усі до одного комуністами чи некомуністами, православними чи католи­ками, ’українцями’, ’русскими’ чи ’поляками’, ми знов поділимось зараз у поглядах, наприклад, на правопис або на астрономію, і будем між собою битися тим завзятіше, чим більше будем переконані, що одинока причина наших непорозумінь лежить власне в правописі або астрономії”.¹⁰³

 

Але, на щастя, про правопис вирішували звичайно не дискусії, а авторитети (патріярхів і рабинів, окремих граматистів і словни­карів, учених товариств, державних органів) і ринкова ситуація (працьовитість певних писарів, а потім друкарів і видавців, масовість і популярність певних рукописів, а потім друків і т. п.). Якщо знайдеться хтось працьовитий, грошовитий, підприємливий і відважний (покористуватися позитивним надбанням правопис­ної практики в УРСР після 1933 року), хто видасть такий кодекс правописно-граматичних правил і такий словник, що стануть конечними для кожної української школи, редакції і поодинокої пишучої людини на еміґрації, тоді справу вирішить він, а не дискутанти. Але поки нема між нами нових Кулішів, Желехівських і Голоскевичів, не залишається нічого ліпшого, як дискутувати. Discutez, discutez, il en restera toujours quelque chose.

 

Богдан Струмінський народився 1930 року в Білостоці (півн. Підляшшя), вивчав дипломатію в Академії політичних наук у Варшаві в 1948-51 роках, а в 1955-60 — польську та українську філологію у Варшав­ському університеті. У 1962-63 роках викладав історичну граматику польської мови у Варшавському університеті. Від 1963 до 1966 відбував ув’язнення за вислання до Англії статті про російщення України. У 1974 році здобув докторат з польської і слов’янської філології у Варшавському університеті. У 1975-78 роках викладав українську мову в Гарвардському університеті. Від 1978 року — співредактором Енциклопедії Україно­знавства II. Від 1949 до 1975 Б. Струмінський займався перекладами з різних мов на польську та англійську. Він є автором 70 статтей з слов’ян­ської філології. — Редакція.

 

________________________

1. Пантелеймон Ковалів, Український правопис, 2-е вид. (Нью-Йорк: Інститут української мови, 1977), стор. 9-10.

2. Василь Чапленко, Історія нової української літературної мови (Нью-Йорк, 1970), стор. 423. Примірник цього проекту має проф. Яр Славутич.

3. Український правопис, вид. 1-е (Державне В-во України: Харків, 1929), вступні інформації.

4. Там само, стор. 4.

5. Про говіркове чі (без пом'якшення ч) див. Jan Ziłyński, Opis fone­tyczny jężyka ukraińskiego, Polska Akademja Umiejętności, Prace Komisji Językowej 19 (Kraków, 1932), стор. 14.

6. Укр. np., стор. 5.

7. Ziłyński, стор. 60.

8. Григорій Голоскевич, Правописний словник (Київ, 1929); вид. 9-е (Нью-Йорк: Книгоспілка, 1962).

9. Укр. пр., стор. 5, 73.

10. Там само, стор. 9.

11. Там само, стор. 11.

12. Там само, стор. 11 - 12.

13. Там само, стор. 12.

14. Український правопис, вид. 2-е, виправл. і доповн. (Київ: АН УPCP, 1960), стор. 19.

15. Укр. пр., Харків, стор. 12.

16. Укр. пр., Київ, стор. 19.

17. Укр. пр., Харків, стор. 13.

18. Там само, стор. 16.

19. Укр. пр., Київ, стор. 23.

20. Укр. пр., Харків, стор. 19.

21 Напр., Українська літературна вимова і наголос. Словник-довід­ник (Київ: ’’Наукова думка”, 1973).

22. Укр. пр., Харків, стор. 22-23.

23. Там само, стор. 23 - 24.

24. Укр. пр., Київ, стор. 88.

25. Укр. пр., Харків, стор. 26.

26. Там само.

27. Укр. пр., Київ, стор. 33.

28. Укр. пр., Харків, стор. ЗО.

29. Укр. пр., Київ, стор. 72.

30. Укр. пр., Харків, стор. 29.

31. Укр. пр., Київ, стор. 60.

32. Укр. літ. вимова.

33. Укр. пр., Харків, стор. 29, 32.

34. Укр. пр., Київ, стор. 68.

35. Укр. пр., Харків, стор. 29 - 32.

36. Укр. пр., Київ, стор. 70, 72.

37. Укр. пр., Харків, стор. 32.

38. Укр. пр., Київ, стор. 90.

39. Укр. пр., Харків, стор. 32.

40. Укр. пр., Київ, стор. 89.

41. Укр. пр., Харків, стор. 34.

42. Там само, стор. 39.

43. Укр. пр., Київ, стор. 83.

44. Укр. пр., Харків, стор. 39.

45. Богдан Струмінський, ’’Українська мова на еміґрації”, Сучасність, Мюнхен, 1977, н-р 3, стор. 95.

46. Укр. пр., Київ, стор. 83.

47. Укр. пр., Харків, стор. 40, 43.

48. Укр. пр., Київ, стор. 85, 86.

49. Укр. пр., Харків, стор. 50.

50. Укр. пр., Київ, стор. 100.

51. Укр. пр., Харків, стор. 57.

52. Там само, стор. 54, 41.

53. Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI cm. (1582­1588 рр.) (Київ: "Наукова думка”, 1965), стор. 59.

54. А. А. Кривицкий, Л. Е. Михневич, А. И. Подлужный, Белорусский язык для небелоруссов (Мінск: "Вышэйшая школа”, 1973), стор. 161.

55. George Y. Shevelov, The Syntax of Modem Literary Ukrainian (The Hague: Mouton & Co., 1963), стор. 238 - 239.

56. Укр. np., Харків, стор. 63, 64.

57. Укр. літ. вимова.

58. Укр. пр., Харків, стор. 64.

59. Укр. пр., Київ, стор. 80.

60. Bohdan О. Strumins’kyj, ”S. A. Vysockij, Drevnerusskie nadpisi Sofii Kievskoj”..., Recenzija, Harvard Ukrainian Research Institute, vol. VII, no. 1, Cambridge, Mass., 1976, стор. 31.

61. Словник староукраїнської мови XIV - XV cm., т. 1, (Київ: ’’Наукова думка”, 1977). Пор. ще Karl Wladimir Pichler, Kurzgefasste rpssinische Sprachlehre (Lemberg: Verlag von H. Stengel, 1849), стор. 1 (ѳ = fth).

62. Павло Білецький-Носенко, Словник української мови (1843), (Київ: ’’Наукова думка”, 1966), стор. 370.

63. Александер Павловский. Грамматика малороссийского наречия, Санктпетербург, 1818 (передрук головної частини в П. Д. Тимошенка, Хрестоматія матеріялів з історії української літературної мови, ’’Радянська школа”, ч. 1, Київ, 1959, стор. 159.

64. Словар української мови, упорядкував Борис Грінченко, Київ, 1907.

65. Meletij Smotryćkyj, Hrammatiki slovenskija pravilnoe syntagma, ’’Specimina philologiae slavicae”, Bd. 4, Frankfurt am Main, 1974, стор. 10.

66. Лексикон славенороський Памви Беринди (Київ: АН УРСР, 1961), стор. 218, 179, 182 - 183 (Аста́ртъ : Аста́рѳъ), 186 (Бе́тъ : Ви́ѳь), 210 (Ластенъ : Ласѳенъ) 236 (Тафе́ѳа: ѳо́феѳ) і т. п.

67. Укр. пр., Харків, стор. 64.

68. Голоскевич.

69. Укр. пр., Харків, стор. 65.

70. Лексикон славенороський, стор. 178, 243, 174, 189, 191.

71. Укр. літ. вимова; Українська радянська енциклопедія, т. 2 (Київ: АН УРСР, 1960) — (Вакх, але й Бахус).

72. Ziłyński, стор. 97, 106.

73. М. Auerbach, М. Golias, Gramatyka grecka (Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1954), стор. 4.

74. Макс Фасмер, Этимологический словарь русского языка, т. 1 (Москва: ’’Прогресс”, 1964) — (дьяк).

75. Словник староукраїнської мови.

76. Іосифь Левицкій, Грамматика языка руского въ Галиціи, Перемышль, 1834.

77. Чапленко, стор. 425 (пор. також стор. 354).

78. Укр. пр., Харків, стор. 67; Голоскевич.

79. Українсько-російський словник під ред. І. М. Кириченка, т. 1, 5 (Київ; АН УРСР, 1953, 1962); Укр. рад. енциклопедія, т. 2, 1960.

80. Струмінський, стор. 99.

81. Про її ролю в управлінні українською мовою в УРСР, подібну до ролі славнозвісного Білодіда, писав Микола Холодний у вірші "Мова”: ”Ти для мене — розбиті ночви, / що й спалити їх не жаль; / Білодідові в тебе очі, / зуби Алли Коваль” (Микола Холодний, "Поезії”, Сучасність, 1968, н-р 12, стор. 65).

82. Алла П. Коваль, Культура української мови (Київ: "Наукова думка”, 1966), стор. 126.

83. Федот Т. Жилко, Нариси з діялектологїї української мови (Київ: "Радянська школа”, 1966), стор. 137; Словник староукраїнської мови, стор. 4.

84. Укр. пр., Харків, стор. 67.

85. Там само.

86. Лексикон спавенороський, стор. 243, 173.

87. Jaroslav Bohdan Rudnyc’kyj, An Etymological Dictionary of the Ukrainian Language pt. 1, (Winnipeg: UVAN, 1962).

88. Укр. np., Харків, стор. 68.

89. Там само, стор. 69.

90. Там само,

91. Там само, стор. 73.

92. Укр. пр., Київ, стор. 126.

93. Укр. пр., Харків, стор. 74.

94. Там само.

95. Там само, стор. 76.

96. Там само.

97. Там само, стор. 77.

98. Укр. рад. енциклопедія, т. 1, 1959, мапа між стор. 572 і 573.

99. Укр. пр., Харків, стор. 77.

100. Укр. пр., Київ, стор. 132.

101. Там само, стор. 63.

102. Ковалів, стор. 40-42.

103. Вячеслав Липинський, Листи до братів хліборобів (Відень, 1926), стор. 426.

 

[Сучасність, 1978, ч.11, с.96–109]