Пропозиції НТШ до проекту правопису з 1927 року в багатьох аспектах виявляються доволі актуальними і нині
ВІД НАУКОВОГО Т-ВА ІМ. ШЕВЧЕНКА
Львів, дня 1 квітня 1927 р.
До світної Управи Наркомос
в Харкові.
Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові дістало було в місяци жовтні 1926 р. 50 примірників «Проєкту Правопису», які розіслано поміж своїх членів. Окрім сего відбуло Товариство протягом місяців грудня, лютого і марта цілий ряд засідань, на яких справу правопису обговорено. Свої помічання пересилає Наукове Товариство ім. Шевченка в прилозі. Загальним бажаннєм наукових і педаґоґічних кругів галицької землі є, щоби на всіх українських областях був оден правопис. Тому просить Наукове Товариство ім. Шевченка взяти його помічання під світлу розвагу. З гори зазначуємо, що рішення учених і педаґоґів Радянської України будуть для нас обовязувані. Дякуючи Світлій Управі Наркомосу за те, що не поминула Товариства ім. Шевченка при вирішуванню правописного питання, остаємо з високим поважаннєм
Гр. Кирило Студинський голова. Др. Р. Цегельський секретар.
Замітки до „Українського Правопису“
(Проєкту для ознайомлення Нар. Ком. Освіти У. С. Р. Р.).
Проєктом українського правопису, зладженим Державною Комісією, покликаною Народнім Комісаріятом Освіти У. С. Р. Р., займалася фільолоґічна секція Наукового Товариства імени Шевченка у Львові на 6 засіданнях, посвячених виключно згаданій справі.
Крім членів фільольоґічної секції Н. Т. ім. Шевченка: Дра Кирила Студинського, Іллі Кокорудза, Дра Іляріона Свєнціцького, Дра Остапа Макарушки, Дра Філярети Колесси, Дра Ярослава Гординського, Дра Івана Брика, Дра Ів. Зілинського, Михайла Тершаківця, Володимира Дорошенка і Амврозія Андроховича приходили на засідання др. Спіридон Кархут і Ярослав Біленький, професори української академічної ґімназії, запрошені Головою секції, як знавці мови і правопису.
Справу реферував на всіх засіданнях член філ. секції Остап Макарушка спершу параґраф за параґрафом, а вкінці зібрав разом погляди і висновки свої і цілої Комісії в такій формі, як отсе тут подаємо.
Передусім зазначуєгься, що фільольоґічна секція повитала з немалою приємністю Проєкт Українського Правопису Державної Комісії Нар. Ком. Освіти в такому виді, як він поданий. Богатий, зібраний там матеріал дає можність розглянутися в усіх можливих, навіть сумнівних випадках правопису. Секція Н. Т. ім. Ш. вважає зовсім справедливим, що Комісія, встановлюючи те чи інше правило правопису й мови, поклала собі основою для унормування й спрощення традицію і природу української мови (гл. стор. 5 Проєкту).
І хотяй на томуж місці не згадується нічого про ще оден реґулятив, конечний у тій справі себто про послідовність, мимотого в дальшому можна легко переконатися, що Комісія не спускала з ока й послідовности і о скільки се було можливе, зберігала її.
Щодо засад, якими руководилася Комісія при укладанні свого Проєкту, то замітити вже осьтут годиться, що Комісія поминула одну важну засаду, себто, що правопис повинен бути так унормований і спрощений, щоби міг легко стати власністю всіх грамотних людей. Тимчасом Проєкт містить у собі тут і там за богато правил і винятків від них для одної і тоїж справи і тим чином, уводячи в правопис за велику скількість приписів, робить його трудним для виучки. Та на дотичні подробиці буде вказано на відповідних місцях.
Ще оден момент разить нас, Галичан. У передаванні чужих слів або засвоєних з чужих мов мимо поставленої в Проєкті дуже великої скількости правил, які змагають до передавання їх згідно з вимогами і духом нашої мови, проявляється на многих місцях тенденція до погрубіння і вульгаризації нашої вимови. А сеж противиться основним прикметам мягкого українського слова, себ то його ніжности і милозвучности. На приміри такого згрубіння вкажеться також зокрема на відповідних місцях.
По отсих загальних замітках наводимо подрібні.
Між словами, в яких належить писати голосівку у, а не о, є в §. 1 (Примітка) поміщене слово яблуко побіч яструб. Походження обох слів не є те саме і не можна їх ставити в одну лінію. Яструб — се старословянське ястрѧб, яблоко — се старословянське аблъко, яблъко. Не перечимо, що писання цього слова через у має у нас деяке своє виправдання в льокальній вимові, але з огляду на велику скількість слів, утворених від цьогож слова, треба його передавати тільки через о, як се зробив і Мікльосіч в свойому Етимол. Словнику (Відень 1886) стор. 1 під словом abolko: яблоко, яблінь, яблоня. І як справді взяти під увагу цілий ряд утворених від цього слова таких слів як: яблінка, ябліночка, яблочняк, яблочникар, яблінковий, яблінкуватий, так бачимо конечність, писати й слово яблоко для послідовности тільки через о: яблоко. Теж саме в §. 2 (Примітка) є слово кешеня, писане через е. Краще тут полишити голосівку и: кишеня.
В §. 5 не скорочувати слова серіозний на серйозний.
Справа ставлення апострофа по якихнебудь шелестівках чито в суто українських словах чи в чужих стрінулася в Секції з однодушною опозицією. Члени секції признають факт, що губні шелестівки можуть перед прейотованими голосівками мягчитись або й ні, та з огляду на те, щоб у правопис не вводити хаосу, як також і тому, що слова, пороздирані знаком апострофа, не уявляють собою з технічної сторони естетичного виду, заявилася за цілковитим понеханням апострофа в нашому правописі.
Адже вже сам вроджений інстикт вказує українській дитині, як саме повинна читати слово: бю, пять, мясо, а як сяду, люди, синє та святий, різвяний, тьмяний і т. і.
Так само практика по школах в Галичині переконала нас, що без великих зусиль удається навчити дітей вимовляти, як треба, слова: зїзд, зїсти, зорати, зокрема, без апострофа.
Рівнож не треба давати апострофа в засвоєних словах на місце пропущеного і, як бар’єр, прем'єр, п’єса, п'яніно, а писати їх прямо без апострофа (§. 62, б), та в примірах, поданих в §. 68: суб’єкт, Барб'є, П'ємонт, Б’юкенен.
В §. 7,1, а) волілиби ми: лід—леду, а не: лід—льоду. У нас вважають це польонізмом.
В §. 7, 1, є) пропустити діялектичні форми: ліг, запріг зам. правильних ляг, запряг.
В §. 7, 2, а, β) штучними виглядають форми II відмінка множини: буков, верстòв, рихòв, шахóв зам. букв, верств, рихвів, шахвів.
До параґрафів про шелестівки треба замітити:
В §. 14, 2 б) волілиб ми цегольню зам. цегельню;
§. 16, 2, в), де поручається писати: убозтво, празький, ризький, паризький і т. і., цілком пропустити, бо у тих словах буде згіднійше з вимовою писати: с, а не з.
Не можна теж з тим погодитися, щоби в словах надхнути, зідхнути, дхнути, полишити шелестівку д. Адже сама фізіольоґія звуків вимагає ослаблення проривного голосового д перед протисненим х на проривне безголосе т і в нашій мові сей закон послідовно зберігається. Писання надхнути, дхнути, зідхнути булоби насилуванням вимови. Тоді прийшлосяби нам писати послідовно й слово тхір (нім. Iltis), що походить від сегож кореня (дъх), через д (дхір!), а прецінь це булоби вже чистим дивоглядом! (Пор. Мікльосіча Етим. Сл. стор. 54).
Нема теж причини зберігати в слові шіснацять шелестівку т (§. 17, 1 — шістнадцять), а треба його писати так само без т, як інші слова, подані в томуж параґрафі: звісний, нещасний, корисний, первісний, перехресний.
У слові бона чути тільки одно н, а не так як у словах: панна, манна, ванна (§. 18, 1, ґ).
Те саме, що вже сказано було про ослаблення голосових шелестівок перед безголосими при обговоренні слова зітхнути, натхнути, треба сказати при писанні зложеного слова: зформувати, яке з тоїж причини повинно писатися через с, а не через з; отже сформувати, а не зформувати (§. 19, 2).
Без потреби видається нам також множити рівнобіжні види імен: чайовий, бойовий, лойовий, ройовик, побіч чаєвий, краєвий, бойовий і т. д. Вважаємо, що до огрубіння мови вестиме впровадження в чужих прикметниках наростка —ичний після всіх шелестівок; як академичний, техничний, анатомичний. Тут доконче требаби покласти правилом засаду, що в тих прикметниках, які є споріднені з іменниками, де вже чується мягкість дотичних шелестівок перед наростком —ичний, —ічний, писати треба —ічний, в інших —ичний. І так: академічний, технічний, аналоґічний, бо маємо іменники: академія, техніка, анальоґія, але публичний, бо іменник звучить публика, а не публіка.
Щодо наростка другого ступеня прикметників —іший (а не —ійший, —іщий) деякі члени секції станули в обороні наростка —ійший.
Мужеські іменники на —яр відміняти так само, як іменники на —ар, отже не столярові, муляром, але столяреві, мулярем, як кобзареві, кобзарем. Інакше мусілаби від тих іменників послідовно звучати множина: столяри, муляри. Виняток можуть тут становити тільки слова, засвоєні з чужих мов, як таляр, Мадяр, бакаляр, вахляр, які так в однині як і в множині мають тверді окінчення (§. 23, 4. Примітка).
В §. 24, 5. пропустити треба такі форми кличного відмінка, як хлопцю, німцю, тесляру. Так само пропустити в §. 26, 1, б) форми: лихові, військові, святові, серцеві, сонцеві.
Щодо окінчення дав. відмінка —ові, —еві взагалі заявилося двох членів Секції за цим, щоби побіч скінчення —ові, —еві були допущені окінчення —ови, —еви.
Тому що в українській мові мягке р обмінюється деколи з твердим р навіть в відміні одного і тогож слова, тож ту появу приходиться доконче в правописі відмітити. Тому в деяких іменниках чито рідного чи чужого походження прийметься в одних відмінках ставити тверді, в інших мягні окінчення: професор, —а, —и, але комісар, —я, —і; тягар, —у, —ом, але в множині: тягарі; кушнір, —я, —і; звір, —я, —і; хабар, —а, але хабарі. Ті винятки мусять бути подані так в граматиці, як і в правописнім слівничку, який обовязково треба би випустити ще перед виходом граматики укр. мови.
Вульгаризацією мови вважаємо вводження таких форм 2. відмінка множини, як полів (зам. піль), місців (зам. місць), подорожів, матерів, статтів, відповідів, тварі з і т. і. (§. 31. 1, б).
Двох членів на 7 заявилося за задержанням скінчення —ий в 2 відм. множини зам. —ей, з етимольоґічних зглядів, бо се форми від пнів на —і, зглядно анальоґічні форми до тихже пнів.
В §. 32. пропустити давальні форми штаням, курям, як чисто льокальні. Так само пропустити в §. 34 орудні форми множини: коліньми, дівчатами.
В §. 40. викинути заіменникову форму ню.
Називний відмінок множини від заіменників сам і самий повинен мати тільки одну форму: самі (§. 45). У томуж параґрафі пропустити в Примітці 3. форму: мойму.
§. 46. Числівники від одинацять в гору писати без д, отже не одинадцять, дванадцять і т. д. Тут ця шелестівка д є цілком плєонастична і не можна її вважати реманентом з церковнославянської форми одинънадесять, дванадесять і т. д. Звук д в тих зложених числівниках по випаді е зі слова десять витворив з шелестівкою с звук ц, тож вистарчає вповні писати: одинацять, дванацять і т. д. За сим заявилась більшина членів.
А числівник шіснацять писати без т, отже не шістнадцять, як се вже вище сказано. Нема теж причини в числівниках від пятдесять в гору, писати в окінченнях називного відмінка твердо т, замість мягкого ть. Адже у всіх дальших відмінках маємо такі самі мягкі форми, як в числівниках двацять і трицять.
Рівно слово шісдесять як і шіснацять писати без т.
Тому що в числівниках пятьсот, шістьсот, девятьсот ще відчувається виразно два слова: пять+сот, шість+сот, девять+сот, треба їх писати з їрчиком в середині, а не пятсот, шістсот, девятсот.
Правопис чужих слів.
У §. 54 Проєкту читається, що чужомовне l в українській мові в одних випадах передаємо, як не мягке, цебто ле, ла, ло, лу, л, в інших, як мягке, цебто лі, ля, льо, лю, ль, отже білет, галера, колега, атлас, класа, лава, логика, флота; блуза, лупа, клуб, Лувр, Поллукс, балкон, консул, — але заля, іслям, канделябр, ілюстрація, алькоголь, Вільсон, бінокль, вексель, Голяндія і т. і.
По нашій думці нема у всіх вичислених в сьому §—і випадках і примірах одного провідного критерія, який мігби послужити зовсім певним дороговказом для правопису чужих слів. Чому Лувр має писатися через у а Лютер через ю? Чому ложа, флота через ло, а скрофульоз, целюльоза через льо і т. і.? У такому правописі хиба годі буде визнатися.
Ми, Галичани, не тому, що остаємо через Поляків під впливом західної вимови чужих слів, але тільки в імя засади найвірнійшої по можности передачі їх вимови обстоюємо оден головний принцип цебто: Всі ті чужі слова, які здобули собі в українській мові силою традиції право горожанства на усталену вимову, оставити нетиканими, як ось прим. латина, латинський, Латин, формула, лантух, лазур, лавра, Литва, Литава, ленно, лейбик, Алтай, Балкани, Талмуд, Халдея, адмірал, арсенал, генерал, артикул, ідеал, журнал, капітал, протокол, скандал, титул і т. і. Зате в усіх інших зберігати по можности чужу вимову, тож требаби писати: білєт, ґалєра, калєндар, лєґенда, лябіринт, лява, (а не лава, яке мішалобися з словом лава нім. die Bank), Ля-Манш, шабльон, Льокарно, Льондон, Поллюкс, клюб (а не клуб, що легко помішати з нашим рідним словом клуб — часть тіла) і т. і. Між назвами міст пропустити назву Лемберг. На те місто є єдина наша назва: Львів.
Годі теж в дієсловах, скінчених на —лювати, а утворених від чужих слів всюди послідовно писати ю, як се поручається в § 54, 3, а): анулювати і протоколювати, титулювати, формулювати. Тут поставитиб правило: Якщо слово, від якого таке дієслово утворене, кінчається твердим л або ла так тоді писати —лувати, а не лювати, отже протокол — протоколувати, титул — титулувати, формула — формулувати, у всіх інших дієсловах, утворених від іменників з мягким л, писати —лювати: отжеж апель — апелювати, ізоляція — ізолювати, капітуляція — капітулювати і т. д. Тоді не буде накиненої насильної вимови, а і всі інші форми згаданих дієслів відповідатимуть фізіольогічним законам нашої вимови: анульований, ізольований, але титулований, сформулований, анулюю а титулую, анулюйте і формулуйте і т. д.
Саме у накидуванні насильної протиприродної вимови чужих слів бачимо ми намагання до огрубіння нашої мови.
Та сама засада, що при букві l, повинна бути зберігана при передаванні чужого h і g. Де в чужих мовах є звук h, передавати його тимже звуком, де g там і писати ґ, отже: ґеоґрафія, фіґура, гіґроскоп, Кеніґсберґ, Ґвінея, Чікаґо і т. і. Розуміється, що правопис такихже слів, освячений традиційною вимовою, полишаємо нетиканий, як Греція, Галилея, Голгофта, Єгипет.
Так само зберігаємо традиційний правопис у словах Вавилон, Вифлеєм, Византія (а не Віфлеєм, Візантія, як у Проєкті § 58). Два слова, наведені у томуж параґрафі: барбаризм і барбар, требаби цілком пропустити.
Не може нас вдоволити теж §. 61 уступ про подвоювання шелестівок в чужих власних іменах. По нашій думці далеко справнійше буде в чужих іменах власних осіб зберігати двоєння шелестівок. Зветься який Німець Hoffmann, так і транскрибувати задля вірної передачі його назви Гоффманн, а зветься інший Hofman, так писати його Гофман.
В ґеоґрафічних іменах власних краще не двоїти шелестівок.
Годі теж згодитись на писаннє слів: тріумф, тріумвірат, радіус, консиліум, медіум, Кіу-Сіу... через у. Тут требаб писати ю бодайби для оминення роззіву.
Чуже і перед наступною шелестівкою вимовляти після д, т, з, с, ж, ш, ц, р в середині слова, як наше типічне середнє и. Скоро вже пишемо директор, етимольоґія, стилістика, символ, корифей і т. д., так послідовно писати треба й Сардинія, Тироль, Бразилія, Сицилія, Мадрид, Альжир і т. д.
Тимчасом по §. 62, 1 в) прийшлосьби писати Паріс (як і Мадрід), замість віддавна уживаного в нас Париж.
Не можна теж по всіх шелестівках класти в наростках —ик, —ика, —ичний послідовно тільки и, бо по губних, носових, плавніх і гортанних требаб тут класти згідно з вимовою і, отже: техніка — технічний, академія — академічний, ґрафіка — ґрафічний, тропічний, фільософічний, кубічний, ідилічний, психічний.
Виняток творять тільки деякі зукраїнщені слова, що в них згідно з вимовою і традицією пишемо и: публика — публичний, республика, католик, євангелик.
Так само згідно з традицією писати слова: митрополит і єпископ через и, а не через і.
Німецьке eu в іменах власних осіб пораднійше булоб віддавати через наше ей, ніж через ой, отже Нейман, а не Нойман (пор. §. 70. Проєкту).
Українські прізвища,
Жіночі прізвища після хресних імен ставити невідмінні, але тільки в грамотах (документах), зрештою відміняти згідно з уживанням і традицією, отже в документі булоб Марія Чурай, в щоденному уживанні Марія (чи Маруся) Чураївна, Марія Голуб в документі, а в щоденному уживати Марія Голубова, цебто жінка Голуба.
В §. 78 пропустити реальний відм. окінчений на —у: Бутвину (побіч Бутвинові).
Словянські прізвища осіб писати згідно з вимовою для унагляднення національної приналежности даної особи, отже Міцкевіч, Караджіч, Яґіч, Пушкін, Державін, Їречек, Гавлічек, Крилов, Кольцов, Толстой, Бєлий (Росіянин), а Біли (Чех).
В §. 94, 2, а) не треба ставити розділок в словах по-перше, по-друге, по-третє, і в томуж §—і 2 в) писати разом слова: знад, зпід, зпоміж, зза, ізза, зпопід і т. д.
Окремо писати слова аби хто, аби що, зате разом слова зложені з частиною будь, небудь: хтобудь, кудинебудь.
Окремо писати (без розділки) слова кажіть бо, іди но, що дня, що вечора, ось який, он як, от який, як найкращий, як найдовший.
Частицю —же (ж) і —би (б) лучити зі словом (без розділки): вінже, ходивби, ходилаб.
Вкінці ще кілька приміток щодо української граматичної термінольоґії. На нашу думку краще є зберігати традицією освящені терміни: буква (від сього буквар), азбука, ніж заводити літера, альфабет. Терміни голосівка, шелестівка вже вспіли в Галичині здобути собі горожанство; замість: закритий склад волілиб ми: замкнений склад; роди називатиб: мужеський, жіночий, середній. Термін ніякий (neutrum), прийнятий Поляками, є невмісний, бож жадне імя не може бути ніякого роду. Части мови (не частини) назвати: іменник (не з польського речівник,¹) бо ся часть мови служить не тільки для називання річей), заіменник, приіменник, дієіменник, а не займенник, прийменник, дієіменник; оклик а не вигук, бож і на стор. 113 Проєкту читаємо знак оклику, а не знак вигуку.
В номенклатурі відмінків II відмінок назватиб замість родовий відм. — похідний відмінок, ²) а IV відмін. переносний зам. знахідний, V — кличний відмінок, а не клична форма.
В дієвідміні: чинність зам. дія, наказовий спосіб (imperativus) зам. вольовий спосіб, невідмінний зам. невідмінюваний, хвилева чинність зам. раптова, а activum і passivum назвати: стан чинний і переємний, а переємний тому так, бо у ньому підмет переймає чинність дієслова на себе. Назва страдальний тут ні при чому, бо се тільки невільничий переклад латинського слова: passivum, і то в його примітивному значінні.
Термін: речення можнаби справно заступити терміном висказ а зам. сурядність речень покласти термін: рівнорядність висказів.
Краще булоб теж заступити термін синтакса (складня) терміном: ладня, бо ця частина граматики не має ціли учити будувати вискази (речення) ані згоди їх частей, а тільки вказати на ці природні закони, по яким відмінні і невідмінні части мови заладжуються у розумні гадки. Звідси ладня, а не складня.
Замість: доброзвучність ліпше булоби казати: милозвучність, керівний, керування — правлячий, правління; зам. пунктуація — перепинні знаки, зам. кома — перепинка, а зам. апостроф — відлучка. Не бачимо рівнож умотивованої причини писати назви народів малими буквами. Писання назв народів великими буквами має цю користь за собою, що молодь і півосвічені люди, видячи Арабів, Бушменів, Готенготів, Тунґузів і т. і. надрукованих великими буквами, сейчас і знають, що се якісь народи, а не що інше. Взагалі не знаємо ніякого розумного мотиву, для якого малиби ми покидати дотеперішній спосіб писання назв народів великими буквами. Тоді требаби писати й назви країв, рік, міст, островів і т. і. малими буквами. Не требаж збуватися з легким серцем тих дидактичних успіхів, які можна осягнути хочби тільки пляномірно обдуманими правописним правилами.
_______________
1) Проти цього страховинного терміну заявились всі члени секції однодушно.
2) Се є проєкт тільки одного референта. Інші годяться на полишення терміну: родови.
_______________________
[Український правопис. Дискусійний бюлетень № 2. 20 квітня 1927 року. с.1-3]
04.09.2018