Зміна правопису

В пекучій справі зміни українського правопису в ціли його уодностайнення скликало Товариство Українських Журналістів у Львові до льокалю „Діла“ 7. с. м. нараду з представників нашої преси та наукових і культурних установ. На нараду прибуло 29 представників. З огляду на вагу тої справи подаємо перебіг дискусії та просимо наших читачів, котрі інтересуються тою справою, щоб у листах до редакції висказували свої уваги й поради в порушених тут справах. Печатати всего, що наспіє, не зобовязуємось з огляду на недостачу місця, але цінніші замітки так теоретичні, як практичні (пр. про те, як у школах і в листах простого народа виглядає правопис) будемо помалу містити. — Ред. [«Нової Зорі»]

Перебіг нарад, котрі тревали поверх три години, виглядав так:

Д-р В. Щурат (голова Т-ва Укр. Журналістів): Ідея соборности се одна з тих ідей, яка в найтяжчих відносинах піддержує духа нації. Та ідея повинна в чімось проявлятися, передовсім в єдности мови й правопису. Жива мова не дасться скувати кайданами граматики на довгий час. Та з того не виходить, щоб кождий писав, як сам хоче. Як зачуваю, Наукове Тов. ім. Шевченка у Львові, котре досі було нашою найвисшою інстанцією в тих справах приняло правопис Київської Академії Наук. Та в тім правописі помішано язикові справи з правописними й заходить питання, чи тут у школах можливо буде перевести той правопис. Даю голос референтови, опісля прошу дискутувати:

Референт А. Крушельницький: Я реферую тільки погляди комісії 4-ох Тов-а Укр. Журналістів. Свої погляди вискажу в дискусії. Наша комісія вносить у правопис київської Академії деякі корективи, згідні в розвитком мови і правопису Західної України, то є її полудневої частини. В засаді наш одинокий дневник „Діло“ вже також приняв київський правопис, але з деякими корективами. Нпр. на В. Україні ніхто не говорить і не пише „ґеоґрафія“, тільки „географія“. У нас навпаки — ніхто не скаже й не напише „географія“... Референт подає дальше ряд прикладів, застерігаючись, що докладно не переходить тих справ. Найбільші трудности були в узгідненні правопису чужих слів, але й у тім видно, що Галичане мали там дуже сильний вплив. Апостроф принято там по губних з певними виїмками. Та Галичане продовж 30 літ обходяться добре без апострофів, хоч колись він був й у нас. Наша комісія постановила не вводити апострофу. Трудніща справа з вимовою чужих слів, де приходять склади „ля“, „льо“, „лю“ і т. п., Там пішли нам на зустріч з виїмком складу „ле“. Отже кажуть писати „холера“, „колега“, „делегат“ і т. д. Тут київський правопис не знає хитання. Комісія вносить приняти правопис Київської Академії з тим, що в деяких випадках можна писати й інакше ніж той правопис приписує. Головна наша справа така: Або в імя єдности й соборности приняти правопис Київської Академії без застережень, або приняти його в засаді, а не вводити апострофу, приняти букви „ґ“ і „л“ згідно з правописом, але поширити їх на ті слова, в яких ми вже „ґ“ і „л“ вживаємо і т. п. Що до граматичних приписів то приписують, послідовно в третім відмінку приняти „і“. Далі: Ніч. 2-й ночи, 3-й ночи. Повість, 2-й повісти, 3-й повісті, ч. многе повісті. Мій, мого, моєму, своєму, але чийого. В числівниках від 50 до 90 мягкий знак відпадає. Всего переходити не можу. Книжка вже печатається.

Федорців (співробітник „Діла“, член комісії 4-х): Пан А. Крушельницький проявив за великий компроміс і вийшло не так, як наша комісія постановляла. Ми не постановили, що можна так або сяк. Ми приняли в засаді не академічний правопис, але державний, бо держава, накинула його Київській Академії. Апостроф ми відкинули, бо він уже з естетичного огляду представляється дико. Ми тут маємо більшу практику ніж вони там, бо ми довше вживали української мови. Що до „ґ‘, то приймаємо його всюди, з виїмком тих слів, котрі дійшли до нас з грецького через старословянське. Комісія не вирішила, чи приймати подвоєння букв „ш“, „ч“, „д“. Я особисто проти тих подвоювань.

Д-р Гординський (від Н. Тов. ім. Шевченка): Читає письмо голови Т-ва, проф. Студинського, в котрім сказано, що Тов. рішило приняти без застережень правопис ухвалений в Харкові і проголосити його в брошурі, яку пише п. Возняк.

Від себе заявляє, що ухвалений в Харкові правопис уважає всеукраїнським, бо в ухваленні його брали участь делєґати всіх українських земель. Можна його критикувати, але треба приняти і то без найменших змін. Галичанам пороблено там певні уступки. Бесідник особисто думає, що се зле сталося, бо се ввело хаос.

Радник Кокорудз (від Рідної Школи): Правопис річ змінчива. Сегодня так приняли, завтра приймуть інакше. Отже не треба робити опору, хоч завела той правопис радянська влада. Думаю, що треба його приняти без найменших змін. Писали ми „публика“, а кажуть писати „публіка“, то пишім „публіка“. Що до подвоєнь, то пишім і два „шш“, а вимовляти їх прецінь не потребуємо. Таксамо „христися“ кажуть писати, пишім, се від слова Христос, а не від „хрест“ і т. д. Тільки що до апострофу, то з огляду на кошти друку (бо треба тоді робити нові черенки) раджу дати волю всім, хай пишуть, як хто хоче.

Д-р Макарушка (від видавництва „Р. Школи“): Мене тішить, що мій передбесідник хоч фільольоґ показався таким лібералом. Мова се живий орґанізм, а що живе, не дасться на довго устійнити. Ми старші пережили вже дуже багато правописних анкет і комісій. І знов за пару літ будуть такі анкети. З послідовности дійти можна до великих непослідовностей. Хто каже пр. „яблуко“, мусів би казати „яблучник“, „яблучникар“ і т. д. Наші делєґати відси, які туди поїхали, заступали там наші погляди й там пішли Галичанам дуже на зустріч. Отже зробім так і ми.

Д-р Рудницький (співробітник „Діла“ і член комісії чотирьох): Я хотів би як найскорше передати те все, чого я навчився за 2 тижні, працюючи над справою правопису. Я в своїм житті мав нещастя вчитися ріжних правописів, трох російських, трох польських, двох француських. Длятого я здивований, що наші фільольоґи так легко приймають такий правопис, якого я, хоч мав з тим до діла, не годен навчитися. А щож доперва зробить дитина з тим правописом? В українській мові йде боротьба подібна як в анґлійській: „боротьба мягкого „л“ з твердим, „г“ з „ґ“, „и“ з „і“. Сей процес боротьби переходять всі мови. Наше становище остільки лекше, що у нас є засада: Пиши, як говориш. Але як говорити? Тут сук. Треба взяти під увагу: 1. Момент історичний, 2. етимольогічний, 3. передання звуків на письмі як говоримо і 4. момент практичний, щоби правописом не знищити своєї мови. Отже я як практичний робітник пера кажу: Не можемо приняти того, чого не можемо навчитися! Отже: Коли до року вивчаться того харківського правопису члени Наук. Тов. ім. Шевченка, тоді я буду голосувати за його приняттям в цілости. Я гадаю, що ми, практичні робітники пера, не в силі навчитися того правопису. Бесідник читає деякі правила устійнені в Харкові й доказує, що тамошна комісія сама ні разу не виконує ні одного з тих правил! Виїмки від виїмків! і так без кінця. Доходить до того, що в Харкові поручають нам провірювати наперед як пишуться дані слова... в арабській мові, щоби знати, як писати по українськи! (Веселість). Далі — кажуть „Шікаґо“ писати по вимові, якої вживають в Анґлії, а „Лондон“ кажуть нам писати по вимові, якої вживають в Америці!... (Веселість). Кажуть писати „вілла“ і „булла“ — всупереч иншим анальоґічним словам і т. д. Я іменем співробітників „Діла“ стою на становищі, що не можна приймати правил, яких ми не годні вивчити. Щодня приходиться нам передавати багато назв чужинців, — а після харківських правил просто неможливо їх передати. Ми мусимо примінитися до того, як вимовляють їх чужинці, одного правила на те для чужих слів взагалі не можна дати. В Анґлії й Америці також інакше вимовляють і пишуть. Всюди є ріжниці. Трудно приймати засади, які перечать вимові. Підемо собі на взаїмні уступки, а не йти під вплив російської вимови. Ми фізично не в стані се приняти. Річ в тім, якою мовою будемо писати, а не тільки в правописи. Сегодня ми не повинні ухвалювати нічого, не тому, немовби ми були в опозиції до Академії, чи до когонебудь, але та справа вимагає студій. Не видно в нас тих фільольоґів, котрі вияснили би справи, подалиб мотиви. Поступаємо помалу, але нагло годі. Що до апострофу, то не тому його не можемо приняти, що нема його в черенках у друкарні, але тому, що ми його не годні вивчити. Додам іще, що по моїм відомостям неправдою є, немов би якісь галицькі фільолвоґи заступали в Харкові наші погляди на правопис. Проєкти там були друковані, але в живій дискусії вони не брали участи. Не в амбіції річ, нам треба в мові і т. д. порозуміння. Краще булоб, якби вони там не робили уступок Галичанам, але приняли засади, яких ми моглиб навчитися. А так виходить, що вони нам поробили такі уступки, яких вони не годні навчитися, а ми їм поробимо такі уступки, яких ми не годні навчитися. І що із того вийде?

Д-р Назарук (від „Нової Зорі“): Я також тої думки, що невказано ухвалювати перевести, щось ми перевести не в силі. Зараз по одержанню запрошення на сю нараду списав я собі ще вдома замітки в справах правопису й мови, бо се справи тісно з собою звязані. Не во гнів предсідателеві сих нарад скажу, що коли в правописі Академії Наук, котрого я досі не бачив, „помішано“ справи язикові з правописними, то на мою думку, слушно зроблено, бо ті справи так міцно з собою звязані в оден комплекс, що в практиці розділити їх не можна. А правопис призначений для практичного вжитку. На першім місці маю апостроф, як річ не до приняття. По перше апос. троф зовсім непотрібний, по друге неестетичний, по трете Галичане мабуть ніколи не навчаться тої московської штуки і розумно зроблять, коли не навчаться того, бо воно не потрібне. Та на що нам того російського впливу? Так само уважаю хибним писання імени „Українець“ малою буквою. Се навіть понижаюче нас, коли імя пса, Бровко, коня і бика пишемо великою буквою, а імя своєї нації — малою. Анґлієць навіть займенник „я“ пише в середині речення великою буквою, бо шанує себе, а ми малиб писати імя своєї нації малою? Чому? Бо в російській мові пишеться малою! Але там є льоґічна підстава писати слово „русскій“ малою буквою, бо се іменник прикметниковий. Москалі се одинокий нарід на світі, котрий має прикметникове імя і тому узасаднено пише його малою буквою. А у послідовности пише й наше імя тай імена всіх инших народів малою буквою. А нам, що маємо імя іменникове як всі народи світа, нема найменшої рації писати своє імя малою буквою. Далі — наша мова вимагає доконче відміни всіх іменників, які тільки дадуться відміняти, а московська ні. Отже в нас треба писати „в Шікаґу“, „в Пітсбурґу“ і т. д., а по московська пишеться „в Шікаґо“ і т. д. Далі ми не можемо писати замість „публика“ — „публіка“, як нам кажуть писати з Харкова, бо у нас вислів „публіка“ має загально відоме... дуже погане значіння. (Оклик: „Але з інакшим акцентом!“). Ми в пресі акцентів не вживаємо. Далі думаю, що вводити дальші подвоєння, як подвійне „шш“, подвійне „чч“, подвійне, „дд“, як нам се кажуть робити з Харкова, також без сенсу, бо се тільки скріпить хаос і так доволі показний, а викликаний дотепер заведеними подвоєннями. Вже й так приходять до нас рукописи навіть від інтеліґентних людей, котрі пр. „собака“ пишуть через два „к“, (веселість), бо думають, що се буде „суто по українському“. Коли перед війною зачали видавати в Росії велику енцикльопедїю, то оден учений завдав собі труду й обчислив, що уживання одного тільки непотрібного твердого знаку дає повні три томи більше, ніж булоб без того знаку. А якуж безліч непотрібно запечатаного паперу дасть по кількох літах дальше непотрібне подвоєння цілого ряду букв! Се не такі дрібниці, як здається. І по що того? Тим більше не розумію, по що, що тут оден з поважаних фільольоґів заявив: „Вимовити того ніхто не годен і ми не будемо, але як кажуть так писати, то пишім...“ Змилуйтеся! Та чому так писати? Бо там так ..ухвалили“? Таж у нас під тим оглядом, довше тревала праця, чомуж маємо обнижати здобуту довгою працею культуру нашої мови і правопису? Я признаю потребу уодяостайнення правопису для цілої нації, одначе тої справи, як жадної иншої не вільно ставити до гори ногами, як її власне ставиться: від ухвали такої справи не зачинається, тільки на ухвалі кінчиться. Наперед треба дискусії, потому треба оповіщення вислідів дискусії, а щойно тоді можна зробити менше або більше розумні ухвали. А тут кажуть нам: Ухвалюй, і то без застережень, правопис, якого ще й не випечатали! Як буде конечність, можу піддатися всяким навіть дурним ухвалам, бо що зроблю?— але голосувати за тим, чого я не бачив і не знаю, не буду. Застерігаюся, що опо зиції не роблю взагалі й говорю так не тому, що новий правопис накидають з Харкова, хоч що правда не уважаю того правопису „державним“, як тут дехто говорить, бо не маємо держави, отже й державного правопису не можемо мати. Зрештою, якби накидувано щось розумне, то можна приняти й накидуване. Тільки таких річей, які осмішувалиб нашу мову і правопис годі приймати, бо ми вже доволі таких прйняли. Нпр. пишемо „Гаська (!) конференція“, „Вісти із Буська“, хоч етимольоґії в тих словах позбуватися рішучо не вільно, бо виходить коміка! Треба писати „гаґська“ і з „Бужська“, бо се походить від „Гаґа“ і „Бужськ“, „Бужеск Град“, а слово „Буська“ в вимові се 2-й відмінок від „бузьок“, а не від „Бужськ“. Таксамо вже вуха болять від „цей, ця, це“,, котрого неслушно вживають замість „сей, ся, се“. У нас є чотири вислови там, де пр. Німці й Поляки мають тільки два: dieser, jener, ten, ów. А в нас є: цей, що походить від „отсей“ (найближчий), далі „сей“ (трохи дальший), ще далі „той“ і найдальше „тамтой“. Се богацтво і гнучкість нашої мови затирають під впливом зле зрозумілої „українізації“, яка тягне сюди від мнимої „держави“. Вчив нас тут того літами старий, добрий граматик пок. Борковський. за котрого і я працював у „Ділі“. І чого вам так спішно, що нині, доконче нині, має бути ухвалена зміна, хоч самі кажете, що й комісія не могла вирішити всіх справ і щойно печатається тут книжка про новий правопис. Вийде та книжка, перечитаємо її, всі будемо знати, як знають його вже вчені спеціалісти, хоч п. Рудницький каже, що й вони не знають, а тоді ще раз зійдемося й ухвалимо. З наведених причин ставляю внесок, не ухвалювати, що сегодня приймаємо зміну, тільки ухвалити, що в якийсь, нехай і короткий час по випечатанню книжки Н. Т-вом ім. Шевченка зійдемося й ухвалимо приняти ті зміни, які уважатимемо вказаними нпр. з Новим Роком.

Проф. Біленький: І я стою на становищі, що правопис повинен бути для практики і для загалу, а не для вчених. Тільки фільольоґи можуть вивчитись довільну скількість правописів. А инші люде, коли знають правопис, то тільки оден. Н. Т. ім. Шевченка приняло харківський правопис без застережень, бо воно зложене з учених, але ніколи й народ не складаються з учених. Як галицькі учителі можуть навчити писати апостроф, коли самі не знають і не навчаться, бо не годні, де той апостроф писати. Отже в пресі, для шкіл і для широкого загалу треба нам з конечности ввести деякі зміни, приймаючи в засаді оден правопис. Компромісом буде все кождий правопис. Наша літературна мова в незвичайно пливкім стані. Для нас на галицькім ґрунті конечні деякі відміни.

Рад. Макарушка: На харків. ґрунті зроблено багато непослідовностей й основних похибок, якраз тому, що надто боялися, щоб їх не посуджували, що російський правопис має на них за великий вплив. Проти вимови й проти етимольоґії ми не годні писати, особливо в редакціях. Я буду слово „Українець“ до кінця життя писати: великою буквою, а редакції нехай собі справляють.

Павлів (з „Гром. Голосу“): Нашим читачам булоб дивно, якби ми зачали писати так, як Харків наказує, бо він і київській Академії наказав, як має писати. Що до чужих слів, то думаю, що треба їх писати так, як їх виговорюють там, відки ті слова походять. Розумні постанови треба приняти, але нерозумні треба поборювати.

Референт А. Крушельницький: Я дійсно може трохи інакше говорив, ніж ухвалила комісія. Та дуже основно не розходимося. Н. Т. ім. Шевченка має вже лінію. Говорили тут і фільольоґи і представники преси. Учені все таки кажуть, що в засаді треба приняти той правопис. Преса голосить, щоб ломати сокальські кордони, а тут висказалася інакше. Предкладаю правопис, який приняло Н. Т. ім. Шевченка, а який вийде бодай в 10.000 прим. Молодь вчиться польського правопису, вивчиться й того. Преса може далі піддержувати деякі зміни, але врешті треба положити край анархії, хоч —кажу — в деяких питаннях, яких ми не в силі опанувати, може бути інакше.

Федорців: Всюди є змагання до уніфікації, от у Югославії завели мову сербську, але писати будуть латинкою. Важнійша від правопису мова. І ми стараємося, щоб не було розрізу. Дискутувати можна, але не надто довго. Я думаю, що апостроф не вдержиться. Можеб від нового року приняти одностайний правопис. Предкладаю приняти проєкт комісії.

Купчинський: Властиво ми всі годимося. Оставляємо як було. Правду сказавши, то не є це правопис Н. Т. ім. Шевченка, ні київської Академії, тільки правопис ҐПУ. П. проф. Круш. боїться хаосу, але якби ми приняли правопис ҐПУ, то хаос буде ще більший. Передплатники вже й того, що даємо їм, не годні стравити. Там трохи навчилися писати по українськи й хочуть, щоб ми страшили тут наших читачів їх правописом. Се нам більше пошкодить, ніж поможе.

Д-р Щурат: Се означало би приняти те, що дасться, бо трудно нам буде накинути і пресі і школі новий правопис.

Опісля почали формувати внесення в справі приняття нового правопису. Заходили притім ріжні трудности і що до питання, чи весь той правопис приймати, чи ні, а коли ні, то що саме приймати з нього — і що до питання, як той правопис назвати. Референт А. Круш. вносив щоби приняти весь новий правопис як наш „державний“ правопис. Тому спротивився д-р Назарук, заявляючи, що коли нема держави, то не може бути й державного правопису, а що до приняття його в цілости, то ніхто з представників преси не заявився за тим і комісія також ні. Супроти того внесок п. А. Крушельницького не перейшов. Другий внесок поставив п. Ф. Федорців, щоби правопис той назвати правописом київської Академії, або Наук. Тов. ім. Шевченка. На те замітив п. Р. Купчинський і и., що й се не відповідає дійсности, бо київській Академії той правопис накинули з Харкова, а львівське Наук. Тов. ім. Шевченка тільки перевидає той правопис. Вкінці не повзято ніякої ухвали що до імени нового правопису, а ухвалено виждати на появу видання праці Наук. Тов. ім. Шевченка про той правопис і в тиждень по оповіщенню, що та праця вийшла, скликати ще раз збори представників преси й згаданих висше інституцій, котрі мають вирішити, які саме зміни заводити від Нового Року. Висказано дезідерат, щоб до того часу преса старалася познайомити нашу суспільність з цілою справою. Опісля доповнено комісію ще двома членами, д-ром Назаруком і ред. Павловом.

[Нова Зоря, 1929, 17 листопада, ч.85, с.1—4]