Літературні містифікації у вік інтернету – справа невдячна. Лише люди недалекі не зможуть відрізнити правду від брехні. Тобто зараз вигадати якогось поета чи прозаїка дуже непросто. Єдина можливість – створити письменника, чиїх творів ніколи не публікували, й подавати їх за начебто неопублікованими ще рукописами.
А вже зовсім безнадійно вигадувати ще живого автора. Таку містифікацію розлущити дуже легко, бо всі активні письменники присутні в тій чи іншій формі в інтернеті, навіть якщо вони інтернетом не користуються, але мають якісь публікації.
Десь так з 2012 року вигулькнув на сіножатях інтернету такий собі Шон Маклех, «ірландський» письменник, який ще й пише українською. Досить заґуґлити це ім'я, аби переконатися, наскільки він активний.
Про себе він пише: «Народився в Дубліні (Ірландія) у 1915 році і майже все життя прожив у цьому давньому і казковому місті... За своє життя я перепробував багато професій – був моряком, вантажником, кухарем, продавцем пива, вуличним музикантом, двірником, вчителем географії, фермером, водієм велосипеда, проповідником істини, шукачем скарбів, помічником археолога, пожежником, кондуктором, журналістом, газетлярем (саме так! – Ю. В.), крамарем. Займаюсь літературною творчістю. Англійською мовою – мовою цих зайдів сасенех, які досі поневолюють частину моєї країни, мені писати не випадає. Вирішив писати вірші українською мовою. Цієї мови мене навчив один українець, що потрапив до Ірландії ще у 1922 році з Канади – колишній вояк Першої світової війни».
Ви гадаєте, що цей добрий ірландець вже не живе? Ні, ще й як живе. Йому вже 107 років, а він все ще пише. От тільки халепа: фігурує він лише на українських сайтах. А невдячна Ірландія поняття не має, який «геній» топче її верескові луги. Ірландська літературна енциклопедія подає навіть тридцятирічних, але ігнорує сторічного. Яка несправедливість!
Доки усе це буяло в інтернеті, я дивився зі сміхом. Але коли видано вже дві книжки, а часопис «Дзвін» кількома номерами цілком поважно пригощає своїх читачів цією містифікацією, то вже не до сміху. Бо це демонструє інтелектуальний рівень як редакції часопису, так і читачів. Зрозуміло, що пенсіонери, які заправляють «Дзвоном», з інтернетом не дружать і їх розвели, як кошенят. Мені просто шкода тих, хто читає цей патріархальний часопис (зокрема учителі) і вірить у небилицю, підсилюючи свій патріотичний запал зотлілою головешкою.
Тим часом українська мова нашого «ірландця» далека від досконалості, вона чомусь засмічена русизмами, та й з цитат і згадок видно, що автор був під значним впливом російської літератури. Хоча навчав його української канадець. Хто навчив Шона російської – цього нам не повідомили, хоча він охоче дає коментарі на російських сайтах російською. Та й його вірші перекладені російською. Правда, «с русинского»!!!
Стаття про «ірландця» навіть з'явилася у Вікіпедії, та після гострої дискусії її викинули, визнавши, що то фейк.
Оскільки всі контакти з Шоном відбувалися через літератора Артура Сіренка, то й всі нитки ведуть до нього. Це і є справжній автор. Надто, що при перших публікаціях за відгуки на вірші Шона дякував не Шон, а... той же Артур Сіренко.
А ще в інтернеті можна прочитати про Анну Любовичівну. На сайті «Пам'ять Нації» довідуємося, що «Першими українськими поетесами, імена яких відомі та про яких збереглися документальні свідчення, є інокиня Анисія Парфенівна і Анна Любовичівна. Творили вони в кінці XVI – на початку XVIII ст. і писали акровірші, де вписано їхні імена». Безліч інших сайтів, в тому числі й «Книга рекордів України», понесли цю благу вість далі.
Акровірш «Пісня світова» Анни Любовичівни з XVII сторіччя вперше було опубліковано в антології «Пісні Купідона: любовна поезія на Україні XVI — поч. XIX ст.» (1984), згодом було включено до третього тому хрестоматії української літератури «Слово многоцінне» (2006).
В науковому збірнику «Гендерна перспектива» (2004) вміщено було ґрунтовне дослідження про поезію Любовичівни, де вказано, що «звичайно, ця поетеса написала кілька поезій, але, на жаль, вони поки що невідомі. Достовірних даних про життя Анни Любовичівни ми не маємо, а приблизний період створення вірша, як і період життя поетеси, можемо визначити із твору. Авторка, сумуючи, що зла недоля розлучила її з милим, пише: "Десь там б’єшся з татарвою". Отже, ймовірно, Анна Любовичівна жила наприкінці XVII – в І пол. XVIII ст.; віршувала мовою, наближеною до польської.
Вірш Анни Любовичівни – це моління до Бога. Жінка сумує, що її милий десь далеко, можливо, навіть у полоні, і просить Господа повернути коханого, адже без нього "нудиться мила", а над її головою "небо-камінь нависає"».
Тут нарешті варто признатися, що Анну Любовичівну вигадав я й написав кілька віршів від її імені. Оскільки «писала» вона давньоукраїнською мовою, де траплялися й полонізми, то я подав «переклади» на сучасну мову. Валерій Шевчук попросив оригінали для антології «Пісні Купідона», тоді я сотворив і «оригінали». Упорядник вибрав лише одного вірша і, на жаль, вирішив окремі рядки зредагувати в гірший бік, зруйнувавши ритміку. Тому подаю тут первинний текст:
Ах мій милий, зла недоля
нас з тобою розлучила.
Десь там б'єшся з татарвою,
а тут тужить твоя мила.
Над моєю головою
небо-камінь нависає,
Літо, милий, проминуло,
а тебе ж усе немає.
Ніхто мене не розрадить
і веселість не поверне,
Квіти в саду повсихали,
не всихає іно терня.
Ах, ті квіти повсихали,
бо їх слізьми поливала,
Мій миленький, повернися,
щоб я також не пропала.
Либонь, туга нещадима,
ніде серце притулити,
Якби ж мені такі крила,
щоб до тебе полетіти
І у тому Дикім полі,
де є серця половина,
Хоч одне ласкаве слово
взяти в тебе я повинна
Боже, вволи мою волю,
бо у смутку трачу силу,
Не дай милому заснути,
доки не згадає милу.
Очі мої, вуста мої
нігди хай не забуває,
Хай покине воювати,
швидше домів повертає!
Вийми серце, Святий Отче,
силу твою всюди видно,
Серце без твойого ока
буде жити – лиш безплідно...
І те серце моє вірне
в Дике поле зволь послати,
Щоби милого недолю
із моєю поєднати.
Чи то тії татарове,
що Подолля воювали,
Мого милого в неволю
у далекий Крим погнали?
І тепер він у кайданах
гіркі сльози проливає.
Боже, зглянься! На колінах
я з молитвою благаю —
Вороженьків хай розвіє
вітер в полі, як полову,
Не дай милому зложити
під шаблюкою голову!
Не дай звідати полону,
ані ран тяжких кривавих,
А дай йому повернутись
до дівчини з війни в славі.
Ах, мій Боже, листа цього
я за вітром посилаю,
Хай він, милого знайшовши,
добрим словом привітає.
Як можете зауважити, ім'я поетеси прочитується за першою літерою кожного другого рядка.
Вірш цей живе вже своїм життям, на нього посилаються, досліджують, шукають аналогії в світовій літературі.
Як зазначено в примітках до цього вірша, текст походить з рукописного збірника родини Левицьких. І це була моя помилка, цей рукопис був ґрунтовно описаний Михайлом Возняком і посилатися на нього було ризиковано. В. Шевчук висловив, звісно, здивування, але їхати спеціально до Львова і переглядати рукопис з конкретними сторінками було, мабуть, накладно.
Але поїхала одна молода дослідниця й виявила відсутність тих віршів. Мені довелося викручуватися, що неправильно вказав шифр, під яким значився манускрипт.
Сторінки я передбачливо вказав порожні, бо цілком поважно збирався вписати в ті сторінки вірші Любовичівни. Прочитав, з чого робили в ті часи чорнило, повправлявся в каліграфії, але остаточно цієї афери не завершив.
Мабуть, згодом Валерій Шевчук довідався з моїх інтерв’ю, що то була містифікація, і зазначив про мене в своїх спогадах «відомий авантюрист».
Ну, так, не заперечую. Хоча останнім часом я став на шлях виправлення.
19.06.2019