"Пан"

 

Розійшлись батьки Юрчика без його найменшої участи. До батька ставився хлопець дуже щиро, сердечно: називав його "папою". У дійсності був це пристаркуватий папа, згорблений, зі сумно звисаючими сивими вусами. Одного дня почув, як служниця говорила сторожисі: "Пані має всі гроші". Сьогоднішнє життя таке вимовне, що й десятирічна дитина розуміє вагу цього слова. Від цієї хвилини дивився на маму з тривожною боязню, як на добродійку любого йому добробуту. Батька вважав звичайним товаришем, маму — богинею.

 

Пан Которович усунуся, щез, не залишивши по собі ніякого сліду: ані світлини, ані ніякої дрібнички. Його жінка оживлювала все довкола своєю присутністю. Коли не було її дома, Юрчик — як залюблений — вдихав запах її парфюм, що насичували повітря.

 

Папу чути було звичайним милом і погаслою папіроскою.

 

Юрчик правдою звався згідно з метрикою Юліян, як і його прадід по батьковій лінії. Та негайно після розводу пані Которович повернулись до свойого дівочого прізвища Підкова-Кучинська. Тоді теж і дала синові більш гармонійне ім'я. "Як Юліян був би зраджуваний; як Юрій буде боготворений" — пояснювала.

 

Пан Которович взявся знову за рисівництво; почав знову звичайне, просте животіння, як колись, заки ще вродлива Ірина зробила дивну постанову взяти його собі за чоловіка. Свою поразку прийняв спокійно. До елегантного світа зовсім не тужив; постепенно повертався до богемістичного життя, краватка вилазила йому з-під ковнірця, в черевиках не було обцасів та йому добре було в тім, як у цих своїх старих черевиках. Один раз у тиждень бачився зі сином.

 

Це було велике свято. Що середи пан Которович з’являвся під школою, в якій учився Юрчик. Хлопчина вже заглядав крізь вікно. Полудне і ось з'являються згорблені плечі, витертий плащ.

 

— Але ж і бідний твій батько, — завважив один школяр, якого батько був заможним різником.

 

— Та проте який милий!

 

Батько вітав сина довгим поцілунком.

 

Називав його Синцьом, бо не хотів кликати Юльком, а не міг промовити до нього: "Юрчику!" Хлопчина зразу починав розказувати про свої переживання. Потім обидва йшли до харчівні на обід.

 

В третій годині треба було повертатися. Батько відпроваджував сина під самі двері камениці, в якій він жив.

 

— Подякуй мамі в мойому імені! — говорив, прощаючись.

 

Которович розмовляв про Юрчика зі старим учителем, який жив побіч нього.

 

— Що мені в ньому подобається, — говорив — це те, що має добре серце. Так, пане Заклинський, цей хлопчина має золоте серце. А одідичив він його по мені. Жінки — бачите — це самолюбний народ, не привиклий до альтруїзму.

 

Юрчик скінчив саме народну школу та його гордовита мама постановила післати сина до ґімназії. Прибрала його в довгі ґранатові штани, у таку ж блюзу; справила йому лякеровані мешти. Відправляючи Юрчика до школи, сказала йому таку промову:

 

— Слухай, любий, тепер ходитимеш до ґімназії. Там буде прегарно, розумієш: пре-гар-но! З тобою буде вчитися син багатого фабриканта та президента міста. Старайся заприязнитися з ними. Пам'ятай, будь завжди старанно зачесаний, старайся мати постійно вичищені нігті. Тоді напевно запросять тебе до себе. Ти вже мужчина, так можна з тобою поважно говорити, що?

 

— Так, мамцю!

 

— Отже слухай! Твій батько буде й дальше відвідувати тебе кожної середи. Та гм... не знаю, як тобі це сказати. Бачиш, твій батько артист. Ніколи не дбав про свій зовнішній вигляд. А тепер з ним гірше, як колинебудь. Не дбає про себе зовсім. Там у народній школі це не мало значення, але в гімназії це могло б тобі пошкодити. Отже при чужих будеш говорити до батька через "пан".

 

— Пан?

 

— Так! Нема причини зовсім, щоб робити вигляд ідіота та визвірювати очі. Скажеш товаришам, що це твій старий учитель, який постійно тобою цікавиться. Батькові знову виясниш, що непотрібно, щоб у ґімназії знали про наш розвід. Чому плачеш? Витри ніс, зрозумів?

 

— Так, мамцю!

 

Прийшла середа. Пан Которович здивувався вже на вид великого ґімназійного будинку. Як тут пізнати Юрчика серед товпи малих елегантів. Та ось і малий Которович іде під руку зі сином фабриканта з одної сторони та сином президента міста з другої.

 

— До лиха, Синцю, що за повага? Що там? Ну, чи язик тобі відтяло?

 

— Ні!

 

— Ну, що?

 

— Ні, прошу пана!

 

Юрчик думав, що його батько не постаріється вже більше. Та ось побачив його нагло ще більше старим і прибитим. Змішаний попрощався скоро з товаришами.

 

Тривожно подав руку батькові. Були самі на вулиці. Хлопець старався заговорити прикру хвилину:

 

— Як почуваєш себе, папа? Дивись, яку маю гарну течку з монограмом. Буду вчитися музики.

 

По дорозі вступили до підрядної харчівні. Головні клієнти — це візники. Ось напроти них сидить червонопиский фірман з батогом між ногами. Поспішно виїдав з тареля рукою закуску, зиркаючи щоразу на кони на вулиці.

 

Пан Которович, замислившись, обскубував лушпинку з яйця.

 

Згодом сказав:

 

— Чому ти звернувся до мене через "пан".

 

— Папо, це з огляду на товаришів.

 

— І сам ти таке вигадав?

 

Юрчик завагався:

 

— Так, папо!

 

Без поради мами?

 

— Так!

 

В цій хвилині, здавалося, зірвалось те, що їх лучило. Пан Которович уважно глядів на сина. Та дитина була до неї подібна. Рішуча, безоглядна і так само хотіла блищати.

 

Наступної середи Юрчик не застав батька під школою. Він очікував його далеко, аж за рогом вулиці.

 

— Добрий день, папо!

 

— Добрий день, Юрчику.

 

Вперше назвав його цим ім'ям. Тоді в серці хлопця щось вірвалось. Хотів визнати всю правду. Та щось стиснуло йому горло. Почав голосно плакати. Пан Которович не розумів причини цього плачу. Найбільші непорозуміння — це ті, що розділюють дві ніжні істоти. Сказав до сина:

 

— Не плач, малий. Дивись, маю нову краватку, нове вбрання, взяв я навіть рукавиці. Можемо сьогодні піти разом до найелегантнішої кав’ярні.

 

[Рідна земля, 07.06.1944]

 

07.06.1944