Я розумію: розпочинаючи знову й знову розмову на одну і ту ж тему – викладання української мови та літератури в школі, виконую сізіфову працю. Та все одно ще раз спробую вчителів-словесників відволікти від «важливих» для них як для професіоналів тем – міжнародного тероризму, всесвітньої засухи, моди й кулінарії, врешті, руху планет у галактиці. Якщо серйозно: в контексті ЗНО з української мови та літератури, що нещодавно відбулося, озвучмо нарешті той факт, що наші випускники не володіють елементарними навичками з предмету. Спробую підтвердити це більш-менш детальним аналізом знань, точніше, незнання учнів, з яким вони потрапляють на початку останнього навчального року до рук «реаніматологів», тобто репетиторів. Такий «заколисувальний» фактор, як успішна оцінка із ЗНО, часто вводить нас у віртуальність, де панує ілюзія, що все не так погано, як нам інколи начебто здається. А в реальності – не просто погано, а ганебно погано.
Почнемо з передмови. Учень 11 класу не вміє грамотно розмовляти, писати, а відтак, очевидно, й думати по-українськи. Якби батьки дітей-випускників узяли й примусили своє випускне чадо (принагідно, наче жартома) почитати вголос якийсь український текст, то багато хто був би вражений неприємним відкриттям: «випускній» дитині не вдається плавно читати рідною мовою! Серед читальників-мучеників далеко не всі – «двієчники». За сучасною шкалою оцінювання, серед таких учнів, хто «упріває» за кількома абзацами по-українськи, хто «бекає-мекає» навздогін рядкам і реченням, переважають ті, в кого 7-8 балів з мови. Це в основному підлітки одягнені-нагодовані, екіпіровані смартфонами та озброєні технічним умінням з ними обходитися, такі, що зазвичай мають вищі бали з англійської, ніж із рідної.
Отже, чого конкретно не засвоїли з рідної мови наші випускники? Учні 11 класу ганебно не знають класифікації звуків, зокрема поділу на голосні та приголосні; не вміють визначити в слові склади та їх порахувати; переносити слова з рядка в рядок. А як вести мову про уподібнення приголосних, спрощення в групах приголосних? Взагалі про правила української орфоепії (вимови)? В останній час зважають патологічно часто на наголошування (фОльга та жалюзІ, а також одіозний йогУрт). Але ж це тільки виїмкова інформація, що її для систематичного знання замало.
З фонетикою впритул іде орфографія, тобто правила написання. Випускники ГАНЕБНО не вміють правильно писати, зокрема:
1. слова з префіксами, які закінчуються на приголосний (роз-, без-, з-, с- і т. д.).
2. Слова з префіксами пре-, при-.
3. Слова з м’яким знаком та апострофом.
4. Складні слова.
5. Слова іншомовного походження, особливо з подвоєнням приголосних, особливо з ненаголошеними Е та И типу «прем’єр», «президент», «п’єдестал».
Велика розмова про незнання випускників, також ганебні, стосується розділу «Граматика», тобто морфології та синтаксису із пунктуацією. Сьогодні учень чи учениця 11 класу часто не розрізняє частин мови, а також плутає їх із членами речення. Не кажу вже про відміни іменника та дієвідміни, стан, вид і спосіб дієслова, а також службові частини мови, «упізнавання» яких становить особливу трудність (що за частина мови «на», а що за частина мови – «а»).
Із синтаксису випускники ганебно стикаються з такими труднощами: не вміють поставити логічного запитання від одного слова до іншого, а також від одного члена речення до іншого, а також від однієї частини складного речення до іншої, особливо коли речення – складнопідрядне. Відповідно, не знають розділових знаків.
Не будемо торкатися стилістики та лексикології, основи яких у шкільній програмі зводяться до вже одіозного: поясніть значення фразеологізму «хоч у вухо бгай». Побіжно хочу висловити сумнів, чи варто, як це трапилося цього року в тексті ЗНО, заохочувати учнів до вживання іншомовних фраз типу «тролити когось», навіть спеціально їх пояснювати замість того, аби заборонити вживання англіцизмів без крайньої на те потреби з відомих у всьому світі причин. А у нас же іще й російщина, яка є, є і є та нікуди не подінеться.
Письмове завдання із ЗНО з української мови та літератури особливо важливе. Це невеличкий логічний роздум на задану тему. Без підготовки випускники ганебно пишуть ці «твори» на рівні третьокласників. Усе важче й важче даються, завважмо, вже майже дорослим людям, неприкладні теми, що стосуються переконань, поглядів і т. д. Наприклад: гуманізм та ідеали. Все частіше стикаємося тут з повною безпорадністю учня: а що таке «ідеали»? І до цього – рясне хаотичне жестикулювання та кліпання.
***
Але й це ще не все! Щойно тепер ми підійшли до, можливо, найбільшої педагогічної катастрофи – вивчення рідної літератури, українського письменства в українській школі. Бачили б ви, браття філологи, збоку цей вираз знеохочення й наперед-розчарування на обличчях своїх випускників, коли вони розпочинають підготовку до ЗНО з літератури: усна народна творчість, чумаки-воли, і навіщо нам це потрібне, і так далі.
Багато хто казав, що нелюбов учня до української класики спричинена її архаїчністю. Гаразд, деякі програмні твори про село в давні часи замінили творами про місто – і що з того? Є один убивчий факт, який точно підтверджує, що причина тут – не в архаїці: школярі просто агресивно реагують на одну тільки фразу «сучасна українська література». Гірше, як на воли і Чіпку. Навіть не можна при них такого й згадувати: що ви! що ви! Наче примушуєте до чогось неприйнятного чи непристойного. Ну просто-таки ви їх ображаєте, коли, не дай боже, питаєте, чи знають вони живих письменників з їхнього міста! І це незважаючи на книжкові ярмарки, фестивалі, форуми, свята книги й читання, що в них задіяний, як бачимо, лише невеличкий відсоток учнів. А маси...
Завдання із ЗНО з літератури заслуговують окремого параграфа критики, бо свідчать про поганий літературний смак і відсутність педагогічної кваліфікації тих, хто їх складає. Тут, до слова, хочу пригадати «ляп» на ЗНО-2015, пов’язаний із Галиною Пагутяк. Було так: дітям запропонували для аналізу уривок із одного есе письменниці. Уривок назвали «Маленький шлях – не для людей». У цьому уривку були такі речення: «Дивно бути людиною – такою чужою для всіх істотою. Хіба це щастя – бути людиною?». І такі: «Як усе-таки добре не бути людиною. Важко знайти більш неприродну істоту». В контексті знання в цілому творчості Галини Пагутяк, яка часто вдається до імітації язичництва, речення більш ніж зрозумілі. Як ось і таке твердження: «Комахи не хочуть нищення й хаосу на власній землі від більших, сильніших істот, а ті [тобто люди] просто не відають, що роблять». До цих чисто «богемних» фрагментів було припасовано такий тест (подаю повністю):
«Текст не суперечить твердженню:
А. Людина – володар планети.
Б. Люди розумніші за комах.
В. Людське життя підвладне часові.
Г. Комахи – гидкі створіння».
І так далі: кожен наступний тест – множення абракадабри.
Безсумнівно, вчинився тоді невеличкий скандал, авторка публічно обурилася, що з нею не порадилися. І що? Чи усунена некомпетентна публіка від укладання завдань ЗНО з літератури? Проглядає все чіткіше стара тенденція ставлення до рідної літератури як до другорядного предмету, отже, літературу можна доручити й невігласам, може, навіть людям без профільної освіти. Адже, задумайтесь: чи має право на цитування в гуманній європейській школі твердження про те, що бути людиною – це нещастя? Навіть якщо воно злетіло з уст знаної майстрині сучасної прози? Навіть якщо до нього поставити більш логічні та органічні запитання? У Галини Пагутяк, безсумнівно, знайшлися б інші, більш людяні та важливі для морально-естетичного виховання школярів уривки. Їх просто нікому було знайти.
Є й інший недогляд: 2019-го фігурує в завданнях невеличкий уривок із Люко Дашвар. Даруйте, але Люко Дашвар (нічого особистого) – так звана «низька полиця», а школа – високі естетичні зразки. Тому навіть прізвища автора масової книги в тексті ЗНО не сміє бути. Інакше коло замкнеться: допитливий учень (є й такі!) візьме та прочитає романи «Село не люди», «Мати все», «На запах м’яса» Люко Дашвар і спотворить назавжди свій літературний смак. Властиво, коло вже замкнене.
***
Відчуваю по власному кровообігу, як небезпечно для здоров’я далі заглиблюватися в проблему, розуміти, що вона з кожним кроком у напрямку до її пояснення – навпаки – все тугіше зав’язується у гордіїв вузол, виростає, наче снігова баба, і перетворюється на глобальну українську аномалію. Як же ж ми упустили той факт, браття філологи, що рідна література в школі – це і є основа українського світу, який все ніяк в Україну не йде і не йде? Незважаючи на освітню реформу, нові підручники, нові методики, показові уроки з використанням найновіших цифрових технологій...
***
Чи можна завершити цей розпачливий роздум, що його планувала радше як суху методичку, хоча би чимсь оптимістичним? Хоча б промінцем, якщо не світлом у кінці тунелю? Шукаю його – і не знаходжу. У школі вже навчають нові покоління вчителів, для яких рідна словесність – дармовис на шиї: одягаєш, коли потрібно (пробачте, кого не стосується). Сьогодні вивчення літератури в старших класах зводиться до заучування віршів: здав – забув.
Не хочу сказати, що ми, літні українські філологи, зробили все, від нас належне. Колись гадалося, що мало знали. Тепер додається ще й інший висновок: мало любили ми, друзі, своє покликання. Мало були йому віддані, а тому швидко «погасли». А нелюбов у професії вчителя – подвійний гріх, бо ж поширюється на тих, кого навчаємо, а також на те, чого навчаємо. У шкільній суєті, з року в рік, щодня, щоуроку до рідного слова приступаємо казенно і без любові.
Василь Сухомлинський писав:
«Улюбленим учителем підлітка, юнака, дівчини стає той, хто щодня відкривається перед допитливим юним розумом і полум’яним серцем якоюсь новою гранню. Якщо ви хочете бути улюбленим учителем, турбуйтесь про те, щоб вихованцю вашому було що у вас відкривати. Якщо ви кілька років один і той самий, якщо день, що минув, нічого не додав до вашого багатства, ви можете стати осоружним і навіть ненависним».
Чи не це з нами трапилося, дорогі вчителі-словесники? Осоружний і ненависний український філолог в українській школі надалі залишається своєрідним символом антипрофесії. Хіба не про це свідчать більш ніж скромні наші результати?
04.06.2019