Тоді добрих авторів треба було просити: «Може, напишеш»?

Андрій Бондар

Zbruc продовжує цикл розмов із активними літературними критиками про їх роботу за часів нульових. Наш черговий співрозмовник – Андрій Бондар.

– Із чого почалася Ваша робота як літературного критика? Що було до Літератури Плюс та ДТ?

– Почав писати у журналі Art Line, це ще у 1997 році. Вів літературну сторінку, коли був студентом, пропрацював там дев’ять місяців повний робочий день і встигав вчитися. Як на той час мав добрий карт бланш, міг писати те, що хотів, хоча власник там був сумнівний, а редактор нормальний. Це був для мене трамплін, де, можна сказати, пройшов школу. То вже зараз я знаю хто я, і чого я хочу. А ті часи тепер пригадуються ніби то не зі мною.

Згодом, мені запропонували старші товариші «Літературу плюс», то була газета Асоціації письменників ( виходила у Києві 1998-2001 рр, двічі на місяць – прим.ред.). Ось там уже я був зовсім вільний, якби я таку свободу мав зараз, зважаючи на розвиток інтернету... Те, що писати вірші є для мене неминучим, я усвідомив десь усередині ‘90-х, а літературна критика була способом робити те, що хочеш і отримувати за це гроші. Хоч і невеликі, десь 80-120 гривень.

– Чи було тоді більше критиків, які активно писали, чи так лише видається? Чи було середовище більш насиченим?

– Тоді, насправді, не було якогось розмаїття критиків, добрих авторів треба було просити, важили особисті зв’язки, дзвонити «а може Ти напишеш»? Відсутність добре розвиненої сфери критики у ті роки передбачала, що окрім того, що ти сам писав твори, то мав ще закривати і цю амбразуру. Це ненормальна ситуація. Ці речі мають бути розведені. У англосаксонському світі такі середовища взагалі не перетинаються, у них свої клуби, свої тусовки, а у нас в одній людині – все. Скажімо Times Literary Supplement організовує свої салони, і критики відмежовані від письменників. А у нас ти можеш бути і тим, і тим. Була загальна апатія, пожвавлення доводилося стимулювати самотужки. Критику не любив, бо було кілька випадків, коли вже у «Дзеркалі Тижня» на мене образилося кілька друзів. «Літературу плюс» я здав Світлані Матвієнко, яка тепер є однією із чільних західних вчених та працює у медіакомунікаціях, ми старі знайомі, ще із 1993 року.

– Аналітична критика чи оглядова?

– У нас більш поширена оглядова критика, а розумна критика, аналітична, вона не так читається. Скажімо, щодо критики інтерпретації можу виділити тексти, які коли читаю, то не розумію, чи автор хвалить чи сварить письменника/поета. Це дуже прикольний момент, такий аналітично-терапевтичний підхід. Такі тексти можна читати як метатекст, вони бувають вартіснішіми за сам текст.

– Як відбувалася комунікація вже у «Дзеркалі тижня»? Чи просили видавці або письменники написати про твори? Чи приносили самі книжки?

– У ДТ видавці не приносили книжки, завжди писав про те, що подобається. Мені залежало на якості. Моя селекція суб’єктивна, більше опиралася на якісь смакові речі, бо мав чималу начитку. Для критика це мабуть не перевага.

Уже виросло два покоління літературних критиків (Євген Стасіневич, той же Остап Українець…), із якими можна мати справу, і я б багато робив по іншому.

– Як ставитеся до реклами книжок та до промоції?

– Книжку неможливо продати за тим же механізмом, як зубну пасту або ліки від геморою. Вона вимагає іншого підходу, йдеться саме про промоцію. В Україні книжки купуються у якийсь ірраціональний спосіб, мені не зрозумілий. У 2000-х наклад у 3000 був фантастикою, втім поділу на високу та низьку літературу не було, як такого.

Насамперед книжки тоді поширювалися на Форумі Видавців. Про тогочасні книгарні важко сказати щось хороше, бо вони були зацофані і продавали погано, таке собі безпросвіття, від якого врятував інтернет. Не те щоб фінансово, але комунікаційно так. Коли це все це згадую, таке враження, що розповідаю про якусь іншу археологічну епоху, якийсь мезозой.

– 2000-ні відомі також дискусіями щодо поділу молодих українських письменників за течіями/ідентичностями та й поколіннями. Яким є Ваш підхід?

– Регіональний підхід до літератури мені ніколи не подобався, вважаю, що кожен текст треба оцінювати окремо як феномен, що виникає у певному місці у певний час. Одразу нав’язувати йому школу чи якусь спільність – що це таке взагалі? Я не бачу, яким чином Єшкілєв і Прохасько можуть належати до однієї школи? Або Шевчук і Пашковський? Так само зрештою, як і розмова про покоління у літературі. Це ще гірша радянська спроба загнати у класифікацію.

Якщо вже сортували літературу, то краще говорити про стилістику та жанри, а не вік та регіон, бо це певний кретинізм радянського літературознавства, яке було поверховим.

Мені вистачало прочитати три абзаци, щоб зрозуміти, чи буду я далі ту книжку тримати в руках. Треба вірити у силу літератури, але не можна її переоцінювати, бо вона не здатна залатати те, що накоїла політика.