«Червоні маки – квіти кохання, / Болючий спомин, тихе ридання!» – ніжний спогад про українського композитора Ярослава Барнича. Завжди, завдяки йому, вірилося, що маки – таки квіти кохання, але життя – непередбачуване і незбагненне, час з війнами зробив квітку символом смерті та… героїзму. Якось ці маки не дають спокою, повертаються звучанням польською і українською водночас. Мелодії переплітаються, як і людські долі, радісні та сумні, в більшості – сумні.
Але, коли вибираєшся на кабаре, то про сумне не думається, сподіваєшся на легкий вечір з приємною музикою і неодмінними жартами, радієш, що у Львові таки відроджуються його традиції, і створення кабаре «Сzwarta rano» («Четверта ранку») належить до приємних подій.
Однак вистава під назвою «Dziewczynа i generał»(«Панянка і генерал»), тобто концерт, як декларує засновник кабаре, польський письменник, режисер і журналіст Славомір Говін, який мешкає у Варшаві, але все частіше творить у Львові, не була розважальною у своїй основі. На сцені Львівського обласного театру ляльок на глядача чекала пісенна подорож у часі і світом.
Славомір Говін не тільки виступає як режисер концерту, а й є ведучим історій, які стають основою чи першопричиною творення дії. На цей раз – історія любові, яка проростала через бої Другої світової війни і поєднала польського генерала Владислава Альберта Андерса та українську співачку, львів’янку Ірену Яросевич.
Сцена з концерту «Панянка і генерал» Фото: Анастасія Канарська.
Після початку війни з німцями Сталін під тиском Великобританії, яка прихистила законний уряд Польщі, погодився створити армію з польських в’язнів ГУЛАГу. Командиром 75-тисячного війська Лаврентій Берія призначає Владислава Андерса. Генерал потрапив до радянського полону двічі пораненим, коли на чолі кавалерійської групи намагався прорватися через позиції Червоної армії до угорського кордону і далі прямувати у Францію. Ірена Яросевич у 1942 році після холодної та голодної зимівлі, з учасниками «Тео-Джазу», в якому тоді співала, вступає до армії. Генрік Варс очолює військовий театр-ансамбль «Польський парад», Ірена служить там у званні поручниці.
Польські офіцери категорично не хотіли воювати за Радянський Союз, і Андерс домовляється про евакуацію армії в британські колонії Близького Сходу. Іран, Ірак, Єгипет, Палестина. Завжди з ними театр-ансамбль для підтримки бойового духу солдатів. Багдад – місто розквіту кохання Андерса і Яросевич.
У Львові падав дощ, а з розповіді пана Славоміра реально виринала картина: в напівтемряві під гулом гармат звучить голос співачки, сирени повідомляють про бомбардування, всі ховаються, а вона співає(!), має слухача, навпроти з сигарою сидить один-єдиний – генерал Андерс. Мабуть, ця мить поєднала їх назавжди.
Ірина народилася 1917 року четвертою донькою в родині греко-католицького капелана Миколи Яросевича з містечка Фройденталь (Австро-Угорщина, тепер це м. Брунталь у Чехії.). Її мама Олена (з дому – Нижанківська) – рідна сестра визначного українського диригента, композитора і громадсько-політичного діяча Остапа Нижанківського.
Напередодні розпаду Австро-Угорщини і проголошення Західно-Української Народної Республіки родина Яросевичів повернулася на рідне Прикарпаття, де о. Микола був капеланом Українських Січових Стрільців у Коломиї, потім парохом в селах Сапогів і Бринь біля Галича. У 1925 році родина переїжджає до Львова і поселяється на Кульпаркові, де батько отримав посаду в капличці психіатричної лікарні.
Ірина навчалася в школі та гімназії сестер-василіянок, відвідувала Українську торговельну школу. Паралельно зі здобуттям цієї освіти протягом 10 років, від 1929 по 1939 рік навчалася у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка – спочатку у фортепіанному класі свого двоюрідного брата Нестора Нижанківського (сина Остапа), успішного композитора і піаніста з віденською та празькою освітою; а потім у вокальних класах видатної української оперної співачки, у минулому – примадонни Харківської опери Марії Сокіл та Лідії Улуханової, теж представниці східноукраїнської вокальної школи. Водночас у середині 30-х років вона стає солісткою львівського гурту «Ябцьо-джаз». До зустрічі з Андерсом ще дуже далеко. Але – юність, у ній неможливо творити без кохання.
Концерт фактично не мав точних сюжетних ліній, були інформаційні тексти від ведучого Славоміра Говіна. Але на сцені – 5 акторів, троє жінок і двоє чоловіків. Глядач має своє право на інтерпретацію. Здається, Ірені Яросевич, як і Івану Франку «тричі являлася любов». Перша в особі Богдана Веселовського, друга – перший чоловік Ґвідон Боруцький, третя зріла – Владислав Андерс. На сцені лише двоє чоловіків – актори Дмитро Хвостенко та Віктор Лафарович. Якщо врахувати, що перше кохання юної Ірини – Богдан Веселовський, композитор, автор пісенних шлягерів, піаніст та акордеоніст гурту «Ябцьо-джаз», молодший від неї на два роки, то його іпостасі відповідає актор Дмитро Хвостенко, а Віктор Лафарович – реальний прообраз генерала Андерса, незважаючи на абсолютну несхожість візуальну, але внутрішній стержень їх поєднує, навіть без означення особистості. Три жінки: одна – ніжність, друга – мужність, третя – вічна туга, але це тріо творить осанну любові. Ніжність – Оксана Шульба, мужність – Наталя Кухар, вічна туга -Тетяна Джумак.
Сцени з концерту «Панянка і генерал» Фото: Анастасія Канарська.
Вистава присвячена 75-річчю від дня виконання пісні «Червоні маки на Монте-Кассіно», яка стала справжнім реквіємом за вояками, які загинули у страшній битві під Монте-Кассіно. Уперше її виконали Ґвідон Боруцький і Ірина Яросевич, яка на той час вже виступала під псевдо Рената Богданська (його взяла ще за часів «Ябцьо-джазу», так у сценічному прізвищі, навіки залишивши ім’я свого першого кохання – Богдан). Режисер робить несподіванку: «Червоні маки» звучать українською у перекладі Андрія Карпінського. Переклад – просто досконалий та неймовірно чутливий. Як на мене, бринить краще, ніж текст оригіналу, створений Феліксом Конарським, і емоційно зачіпає. Жіночий голос, як реквієм, чоловічий – як ода людській силі. «Роса червона» – порівняння, яке вмістило в собі тисячі текстів про війну.
Усі тексти пісень, які виконувала Рената Богданська, переспівані Славоміром Говіном польською. Якщо відверто, спочатку було важко сприймати ці слова, бо в пам’яті виринають українські. Але вистава не творилася винятково для львів’ян українського походження, і треба віддати належне режисерові, який таким чином популяризує ім’я співачки, котра залишила свій слід не лише в українській культури, а й стала своєрідним знаменом для численної польської еміграції.
1948 року вона стає дружиною Владислава Андерса. Про повернення на батьківщину не могло бути і мови. Львів у складі СРСР, новий польський комуністичний уряд позбавив генерала Андерса громадянства за антирадянську позицію. Подружжя оселяється у Лондоні.
Серед польських емігрантів Ірена не світить своє українське походження: брати Яросевич воювали в складі підпілля ОУН і УПА, були знайомі з Бандерою і Шухевичем. Старшому Анатолю, який опинився в Східній Німеччині, сестра надіслала кошти та речі. Але зовсім невідомо, чи підтримувала вона зв’язок з батьками, які залишилися у Львові.
Цікаво, чи співала вона українські колискові своїй доні Анні-Марії, яку народила у 1950 році. Швидше за все – ні. Анна-Марія повернулася на батьківщину свого батька і тепер – політичний діяч, сенаторка Польщі від партії «Право і Справедливість». Вона володіє багатьма мовами: англійською, французькою, італійською, іспанською, польською… Рідною мовою своєї матері – ні…
У Лондоні артистична діяльність Ренати протікала в рамках культурницької праці польської еміграції, музичну славу якої творили Генріх Варс, Фелікс Конарський (Реф-Рена), Маріан Гемар. Рената виконує їхні старі та нові пісні в концертах «Полонії», радіо «Свобода» та «ВВС».
Вона таки повернеться до українських пісень і через тридцять років, вже після смерті генерала Андерса, зустрінеться зі своїм першим коханням – Богданом Веселовським, у далекому Монреалі. Історію їхнього кохання не заперечувала навіть дружина Веселовського – Олена. Вона писала, що ці двоє були нерозлучні.
Сцена з концерту «Панянка і генерал» Фото: Анастасія Канарська.
Завдяки багатьом записам можна почути голос цієї дивовижної співачки, навіть зачаровуватись нею у 90-річному віці. Жінка-загадка, жінка, яка собою затьмарювала весь світ, навіть власну доньку. Її творчість – це близько тисячі записів пісень, головні ролі у двох кінофільмах, блискучі концертні виступи. За «видатні заслуги для незалежності Республіки Польща та за суспільну діяльність» Ірена Андерс була нагороджена Орденом Відродження Польщі (2007), отримала військове звання капітана (2008). Її постать навіть через дев’ять років після смерті викликає щирі емоції та суперечки. Мабуть, вона ще довго житиме в серцях різних людей, в різних країнах, у яких звучав її голос.
Пишу ці рядки під звуки «Червоних маків», де голос Ренати Богданської звучить спочатку італійською, а потім – польською. Як точно сказав про неї українській співак Володимир Луців, який також жив у Лондоні: «Ірена-Рената робила те, що дозволяв їй час, і завжди була неперевершеною акторкою на сцені свого життя».
Львівському кабаре «Четверта ранку» і польському режисеру Славоміру Говіну складаю вдячність за те, що в сезон дощів сонцем засяяло ім'я співачки на всі світи.
Фото: Анастасія Канарська.
26.05.2019