Відомому письменникові, одному з найвидатніших українських прозаїків другої половини XX століття, культурно-мистецькому та громадсько-політичному діячеві Романові Іваничуку 27 травня 2019 року виповнилося би 90 років.
Упродовж свого довгого, насиченого, сповненого високих злетів і непростих викликів життя Роман Іваничук (1929 — 2016) став культовою особистістю в літературному та громадському середовищі, живим класиком українського роману. Візитною карткою письменника є великий цикл історичних романів, що належить до феномену, окресленого як «історія мисляча» (термін Миколи Ільницького). Окрім цього, Роман Іваничук відомий як автор оповідань і новел, а також мемуарно-документальних книг. Зазнавши свого часу утисків від радянської влади, у 1980-х роках Роман Іваничук став лауреатом Шевченківської премії, а в незалежній Україні, крім низки інших нагород, отримав звання Героя України.У день дев’ядесятих уродин на могилі письменника на Личаківському цвинтарі у Львові відбулася панахида, а на вулиці Пекарській, на будинку, де впродовж десятиліть мешкав Роман Іваничук, відкрито меморіальну таблицю. День завершився літературно-театральним вечором у театрі імені Марії Заньковецької.
Своїми рефлексіями про Романа Іваничука — як особистості, літературного феномену, письменника і як явища мови — ділиться Данило Ільницький, літературознавець та есеїст, представник одного з наймолодших поколінь студентів Романа Іваничука.
Мова
Багато хто з нас міг чути свідчення людей, яким доводилося падати з висоти, і, на щастя, вижити. Всі вони розповідають, що за ту хвилину, чи навіть менше хвилини, в уяві промайнуло все їхнє життя, всі їхні радощі і біди, притемнені і просвітлені моменти, їхні гріхи – і вчинки, що свідчать про святість.
Коли людина, яка була тобі вкрай важливою, з якою ти себе у той чи той спосіб ідентифікував, яка, здавалося, має жити вічно, – помирає, твоя мова про неї стає чимось схожою на ту хвилинку уявної ретроспективи людини, що падає. Ти відчуваєш якийсь екзистенційний трем, можливо, на твоєму тілі з’являється якась додаткова зморшка, і ти починаєш інтенсивно думати і промовляти, – незалежно від того, чи це промовляння стає писаним словом, чи залишається лише внутрішньою діяльністю душі.
Та цей момент минає. Тож наша розмова про Романа Іваничука тепер має інший вимір. Вимір плинності, вимір певної всеохопності думки, вимір, що потребує дуже уважного і ретельного реконструювання тіла його мови.
Кожна людина є продуктом свого часу. Особливо, якщо це тонка і вдумлива натура, то крім вияву сильного «я», вона влучно ловить дух свого часу. Її мова теж є виявом духу часу. Закономірністю є те, що ця мова не завжди може спрацьовувати сьогодні. Часто молоді люди, які не були виховані в атмосфері поваги до мови минулого, викидають ті письмові артефакти пам’яті, які здаються їй неактуальними. Але вважаю за доречне пригадати, що мова має свій внутрішній вимір, внутрішню форму. Завдання кожного наступного покоління (але, як виявляється, не лише завдання, але й неймовірна цікавість) – цю внутрішню форму розгадувати. А якщо неможливо розгадати, то наближатися до неї, пробувати вступати з нею в гру. Думаю, що Роман Іваничук хотів би якнайбільше наших читацьких засвідчень такої гри. Втім, якщо вона максимально можлива тоді, коли автора фізично уже немає з нами, то заради цієї гри – приймімо ситуацію його фізичної неприсутності в актуальний момент.
Можливо, ті, для кого Роман Іваничук у їхній пам’яті та уяві є чорноволосим, а не біловолосим, як для мене, – міг би внести низку коректив у сучасну, нову, неспілу розповідь про нього, розказати, як це все насправді було, і що насправді це зовсім не так, як ти собі це уявляєш, як ти це бачиш, відчуваєш, розумієш... Але кожен із нас має право на свою психологічну реальність. Бо ж мова йде про натуральність почування, яке виникало між тобою і людиною, з якою ти на рівні середовища та на рівні культури, якихось уявлень і стереотипів (чому би й ні?) себе ідентифікував.
Що таке мова? Засіб комунікації – скаже хтось пересічний. Те, що є узагальненим образом конкретного щоденного мовлення – скажуть лінгвісти. У випадку Романа Іваничука мова – це не лише її багатство і можливості, не лише її різноманіття, яке ми так наполегливо вчимося розуміти і приймати. У випадку Романа Іваничука мова – це психологічна реальність, екзистенція.
Мова. Це щось наче зовсім конкретне, але й щось всеохопне. Щось, що неможливо якось персоніфікувати, візуалізувати в якомусь конкретному образі. Щось дуже плинне, щось, як наче повітря, що його неможливо схопити руками, але яке тебе сповнює. Щось, як Бог – якого ми, без сумніву, теж постійно хочемо візуалізувати, побачити в чомусь конкретному, але який присутній всюди і в усьому, в тому числі і в нас.
Я не хочу порівнювати Майстра слова – яким був Роман Іваничук – з Богом чи з мовою. Але він не раз і виявляється тим уособленням і втіленням Бога, який на початку був у Слові. Напевно, це зробити нелегко, але конче треба усвідомити, що чим далі, тим більше Роман Іваничук буде не конкретною людиною, з відповідними параметрами зросту, з білою бородою і чуприною, а втіленням мови як повітря, мови, яка дуже плинна. Конкретний згусток безкінечної енергії, яка втілена в певних шатах. Крізь шати треба добратися до згустків тої енергії. Навіть якщо у контексті світової культурної цивілізації це лише згустки-фрагменти.
Тепер мова Романа Іваничука стає нашою мовою, і тут справа навіть не в тому, що вчені-структуралісти проголосили смерть автора. Це теж правда. Річ у тім, що його мова матиме свій шлях випробування. З’явилося покоління людей, яким потрібно розповідати, хто такий Роман Іваничук. І насправді – це дивовижна ситуація tabula rasa: незашорені люди, люди покоління нової вільності примірятимуть мову Романа Іваничука на себе.
І якщо назбирається сукупність, або й ціла маса особистих рефлексій, своєрідних прочитань і пере-прочитань його мови, то реальність внутрішньої форми його слова буде підтверджена.
Пам’ять
Не одне покоління молодих людей, які пішли до школи і навчалися у незалежній Україні, або вже у ній народилися, не дасть збрехати, що багато-багато років нас виховували – часом настирливо і штивно, – що треба пам’ятати. Всіх і вся, повсякчас. Ну що ж, маю гарні новини: сьогодні пам’ять – одна з найбільш трендових тем у літературі, культурології і суспільно-громадській думці. Трагічна пам’ять, поділена пам’ять, травматична пам’ять, пам’ять іншого і пам’ять про іншого: це ті теми, які активно проговорюються, розробляються та актуалізовуються. Ми вчимося пам’ятати по-різному. Але насправді ми часто пере-винаходимо велосипед, бо лише оновлюємо нашу мову про пам’ять.
У цих процесах, які є природною, органічною і насправді однією з найбільш екзистенційно важливих сутностей людини – пам’ятати – ми несвідомо, не-спеціально забуваємо і стираємо традицію пам’ятання, стираємо пам‘ять про пам‘ятання. Бо вона, може, часто не відповідає нашим уявленням про сучасну мову пам’яті. Але ігноруючи, не звертаючи увагу на трохи давнішу мову пам’яті, ми водночас відкидаємо її внутрішню сутність, віддаляємося від першооснови, не усвідомлюємо той факт, що насправді нам усім – мертвим, живим, ненарождéнним, – йдеться про одне і те ж.
Абсолютно зрозуміло, що ми не мусимо і тим більше не зобов’язані возвеличувати той спосіб розмови про пам’ять, який нам не є симпатичний сьогодні. Та наше завдання перебуває в іншій площині – вилущити зі старань наших попередників, з внутрішньої форми їхнього слова те, що при нових обставинах може нам стати у добрій пригоді. Буде тою цеглиною, яку ми шукали для рвійно задуманої будівлі. Сьогодні, коли актуальними є совєтологічні студії, важливо зробити делікатну реконструкцію усього створеного протягом років окупації. І тоді стане видно, що коли почистимо, повитираємо, відреставруємо – передусім у своєму об‘єктиві, у своїй методології сприймання – то матимемо справу з перлиною.
Так важливо за потертими-порепаними книжками цю перлину (по)бачити. Принаймні знати, що вона є.
І тепер слова Юрка Прохаська про забуту, але віднайдену у львівській пам’яті письменницю Дебору Фоґель, цілковито стосуються і Романа Іваничука: «Ми не винні перед [нею]. Але ми винні їй. Передусім винні знати її, винні знати»¹.
Гуцулія
Хто особисто знав Романа Іваничука, хто хоча б декілька разів мав нагоду його чути і сприймати, то напевне помітив, що його характер був рвійний. Це була людина, яка вміла любити і вміла боротися, яка вміла дякувати і вміла докоряти. Людина, яка попри всі складнощі та умовності часу, в якому довелося жити, була сміливою, не соромилася і не боялася висловлювати свою думку.
Людина, яка знала собі ціну, була свідомою свого таланту і вміла бути зіркою. Хіба Ви думаєте, що іноземні зірки, якими з покоління в покоління захоплюються люди, є іншими? І хіба ми не маємо право мати свою зірку, навіть якщо вона була свідомою цього?
Ось вам і Гуцулія. Країна вільних людей.
Вони можуть гостро дивитися в тебе барткою свого погляду, але якщо заслужиш їхню вдячність, то не шкодуватимуть тобі любові.
Роман Іваничук з Гуцульщини виїхав. У своїй творчості він зробив щось таке, що зробив з Лемківщиною Богдан Ігор Антонич, хоча це кардинально різні постаті в літературі. Для Іваничука Гуцульщина залишилася внутрішнім виміром, який читачеві треба «витягувати», видивлятися його, до того ж особливими оптичними приладами. Він став універсальною людиною, що прагнула бути частиною загальної культури. Він вмів і хотів актуалізовувати та попередньо приймати на себе пам’ять більшого масштабу. Як мінімум – загальноукраїнського.
На порівняльну гадку спадає Іван Миколайчук, гуцул буковинського варіанту – якого просто неможливо сприймати поза всесвітом Гуцулії, але який так органічно прийняв на себе козацьку ауру пам’яті. Мені кортіло запитати одного знаного гуцула, чи органічний для нього Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Він ухилився від прямої відповіді, але поділився своїми відчуттями: найкращим фільмом з Миколайчуком є «Пропала грамота». Я не знаю, чи сучасні гуцули ідентифікують Романа Іваничука зі собою. Але я знаю, що його тексти промовисті для тих вимірів, у які він врешті увійшов. Прагнув увійти. Іваничукова постава далеко не всім подобалася, але ми тепер маємо її результати – артефакти слова, артефакти пам’яті. І це вже наш світ.
Франко
Ув одному зі своїх – насправді небагатьох збережених до сьогодні – відеовиступів Роман Іваничук сказав, що є дві найважливіші для нього книги: Біблія і творчість Івана Франка. Мабуть, таки є щось бойківського в цього гуцула Іваничука – Франкова посидючість, систематичність, якесь екзистенційне задоволення від праці. Але є ще інша паралель – так само, як Шевченко дорівнює Україна, так само Франко дорівнює Україна, Франко дорівнює Львів, Франко дорівнює ми. Вже не раз доводилося доходити висновку, що куди не піди у філологічних роздумах, всюди натрапиш на Івана Франка. Це голос і розум, в якому бачиш себе. Франко, як і повітря, як і мова – перебуває в навколишньому світі. І його неможливо якось виміряти, його неможливо покласти в якусь шухляду, Франко – це спосіб мислення, це спосіб буття. Роман Іваничук цілковито, всім собою цей спосіб буття абсорбував. Без сумніву, він один із його учнів.
Звісно, Роман Іваничук – це не Іван Франко. Іваном Франком неможливо бути хоча б тому, що він такий один-єдиний. Але річ не в тім, щоби стати Іваном Франком, адже чим далі, тим важче втілювати ефект Леонардо да Вінчі.
Важливішим є щось інше – відчувати себе дотичним, ба навіть більше: відчувати себе пророслим із цього світу, з цього способу мислення, з цього способу існування. Тут зовсім інші виміри – не кількість творів, не характер еволюції, тут, – як за Сковородою, – важливо знайти себе у спільному духовному просторі.
Який свого часу дуже розширив для нас Іван Франко.
І в якому знайшов себе Роман Іваничук.
Львів
Геній місця. Здається, це означення якнайкраще пасує саме до Львова. Люди, що тут народилися, люди, що сюди приїхали, люди, які тут живуть, працюють, творять, – не можуть не бути якимись особливими, якимись іншими. Аура міста, така змітологізована, водночас така заїжджена, насправді не перестає містити в собі якусь таємницю, загадку.
У Львові просто неможливо не бути богемним. Водночас у Львові просто неможливо не бути патріотом. Роман Іваничук був і першим, і другим. Людиною, яка втілювала собою ідею державності, хоча, зрештою, на звання кришталево чистої особистості він не претендував, не раз проговорюючи непрості моменти своєї біографії. Людиною богемною, яка вміла, кажучи сучасним сленгом, по-мистецькому тусуватися. Навіть у достатньо поважному віці він щиро любив з’являтися на знакових подіях, хотів бути поміченим, любив, коли його помічали, любив, коли до нього підходили, заговорювали. І навіть якщо його богемність була подекуди напів природним, а напів вибраним способом існування, важливо те, що завдяки цьому відбувався контакт з наймолодшими. Бо якщо ми кажемо, що найголовніше – це переємність між поколіннями, то через Романа Іваничука вона сталася вповні. На відміну від багатьох інших його літературних сучасників, які моделями своєї поведінки і комунікації «зависли» і не вийшли на рівень своїх символічних внуків.
Держава
Якщо спробувати уявити собі потенційну візуалізацію процесу державотворення, то це нагадує рух у темному лісі, поміж хащами, коли немає жодного просвітку, коли здається, що ти тут ніколи не був і насправді не знаєш куди йти, коли з усіх боків – темні дерева та ймовірність нападу хижаків, але тим не менше ти йдеш, тебе кусають комахи, колють гілки дерев, можливо, навіть з’являються якісь сумніви, але ти рухаєшся вперед, бо маєш віру, що ця дорога є правдивою. Без сумніву, тебе манить можливість посісти якесь місце, стати успішним у своїй кар’єрі, – тоді, коли вийдеш з лісу на простір більшого сонячного освітлення.
Хтось одержимий державою і державотворенням, і не добачає поза тим всього різноманіття світу. Хтось, навпаки, всіляко намагається дискредитувати будь-які спроби державницького руху. Мені здається, що завжди доречним буде правило золотої середини. Правило природності та органічності. Для Романа Іваничука ідея державності, як мені здається, була дуже природною та органічною: проговорюваною і відчутою ще з дитинства, можливо, ще не до кінця скристалізованою, але близькою в молодості, справою принципу і навіть життя – у зрілому віці. Справою, за яку він, бувши вже не схилі віку, вболівав і хвилювався по-справжньому, проговорюючи і публічно артикулюючи свою позицію.
Зелене на сірому тлі
Коли дивишся на книжку, то часто можеш і не помітити зовнішнього портрета автора. Ти уважно вивчаєш шрифт, яким вона зверстана, для тебе вкрай важливим є дизайн обкладинки. Якщо все це вкупі є вдало скомпоноване, то маємо своєрідний портрет автора, зовнішню частинку його творчої сутності.
Зелене на сірому тлі – це мінімалістичне і, як на мій погляд, вкрай доречне оформлення тритомовика Романа Іваничука, який вийшов напередодні Незалежності України. Ці три томи були одними з перших книжок, які я видивлявся у дитинстві на полиці своїх батьків. Відверто кажучи, треба було до них доростати. Дивлячись на них, я якось назавжди усвідомив Романа Іваничука як втілення ідентичності письменника. Ці три поняття – Іваничук, письменник, ідентичність – для мене стали якимось архетипом моєї приватної культурної цивілізації, приватного культурного усвідомлення.
Але той зелений колір на сірому тлі його тритомовика має і символічний вимір. Сіре тло нікуди не дівається. Сіризна – це не лише безликість деяких представників середовища, бездушність суспільної атмосфери, безнадійність багатодесятилітнього перебування у державі, з якою ти себе не ідентифікуєш. Сіре – це також внутрішнє тло письменника. Це якесь друге «я», що конче необхідне для діалогу з тим першим «я», зеленим. Їхній діалог часто є болючим, розривальним, але він вкрай необхідний для того, щоби ідентичність письменника вповні здійснилася.
Зелене можливе лише на сірому тлі. Не лише тому, щоби на контрасті виділятися, щоби на противагу зреалізуватися, щоби викшталтуватися, викристалізуватися в опорі. Зелене можливе на сірому тлі також тому, що показує внутрішні антиномії ідентичності письменника: без сумніву, професії, але водночас чогось більшого, непрОстого.
Ми не викинемо сірого тла зі своєї історичної пам’яті, не треба привчати наше око не ловити його. Варто ставитися до нього з розумінням. Нас цікавить зелене, яскраве, найкраще, важливе, але нас цікавить і сіре – реальне втілення мови, засвідчення тут-буття. І варто за нього бути вдячним. При цьому прижиттєва осанна і посмертні овації не конче є потрібними. Лише тиха, але перманентна вдячність.
______________
¹ Юрко Прохасько. Птаха Фоґель // Дебора Фоґель. Фігури днів. Манекени. Київ: Дух і літера, 2015. С. 9.
30.05.2019