Микола Садовський і Лесь Курбас
Львів, 20-гo травня.
Сувора, сніжна зима 1933 р. Багато трагічних подій: страшний голод, самогубство М. Хвильового, жорстока розправа з кращими синами українського народу. 1933-ій рік приніс також і фізичну смерть одному з орлів українського театру — Миколі Карповичові Садовському і духову смерть Лесеві Курбасові — арешт і заслання на Соловки. Їх шляхи схрестилися. Перша зустріч Садовського і Курбаса була ще в 1915-ому році, коли молодий, талановитий актор галицького театру, з відомої родини Яновичів, почав працювати в театрі М. Садовського. Курбас грав у Садовського перші ролі — ролі героїв, але захоплений новими течіями, модерним репертуаром західно-европейського театру, він швидко залишає цей театр і стає засновником "Молодого театру" — цієї фортеці театрального новаторства. Шляхи їх розійшлися. Новий час вимагав інших форм сценічного мистецтва. Садовський несміливо намагався зробити те, що революційною руйнацією всебічно стверджував Курбас. Але в творчості молодого Леся були риси деякого нігілізму і космополітизму, Микола Карпович міцно стояв на національному грунті, був ближче до народних джерел.
Друга знаменита зустріч двох мистців відбулася в 1933-ому році, коли Курбас побачив М.К. Садовського уже в домовині.
Повернувшися з еміграції на рідну землю, М. Садовський сподівався, що перед ним гостинно розкриються двері всіх українських театрів, що його жде велика творча праця. Але він жорстоко помилився. Він не зрозумів того, що тепер його батьківщина "совєтська Україна", себто країна, де небезпечно визнавати себе українцем і працювати на користь українського загалу. Драма Садовського була в тому, що він, як і багато інших, повірив у бучну большевицьку брехню про національно-культурне будівництво. Повірив і приїхав повний бажання віддати всі свої сили і хист для будівництва рідного і любого театру, але інше судилося йому. До великих драматичних театрів Миколу Карповича не пустили і він поневірявся, виступаючи з другорядними, мистецьки маловартісними, кочовими трупами по містах і селах України.
Я ніколи не забуду одної, назверх звичайної, але глибоко трагічної картини. В 1930-ому році у київському цирку готували пантоміму "Розбійник Кармелюк". Микола Карпович приходив на проби і дивився, як іде робота. Вважалося, що пантоміму ставить Г.П. Юра (мистецький керівник театру ім. І. Франка), але по суті поставу здійснював молодий актор цього театру Козачковський.
Так яскраво, як сьогодні, змальовується: освітлена арена цирку, десь високо вгорі бовтаються трапеції, грає музика, йде проба, Козачківський показує мізансцени. Ряди крісел в темряві. Там пусто і лише одна постать порушує цей спокій заснулих крісел. Заля, коли в ній нема глядачів, завжди сумна і цю похмурість ще більше підкреслювала постать Садовського. Він сидів, спираючись на палицю, його кремезна фігура була трохи похилена — лише трохи, бо "ще є порох у порохівницях" — а очі з великим сумом дивилися на освітлену арену, де була музика, рух, актори, було улюблене театральне мистецтво. Напевно старий згадував той час, коли він сам був творцем цієї яскравої театральної динаміки. А тепер він тільки... глядач, спостерігач праці іншого, а творчі сили ще є і вони буяють, бажають вияву, але двері театрів міцно замкнені для нього. Тримається старий, але сум повзе, наступає і могутня постать — блискучі були гетьмани в його виконанні — схиляється і треба міцніше натискати на палицю і очі мимоволі стають енергійними. Було та й минулося, але так боляче жити згадками, коли можна будувати.
За часів середньовіччя людей закопували живцем у землю, совєтська влада майстерно володіла мистецтвом робити мовчазними міцних творчим духом, силами людей. Так або інакше починали мовчати, творчо не діяли письменники, актори, музики, малярі та інші мистці.
Дня 6-го лютого 1933-го року Микола Карпович Садовсъкий помер. Труну з його тілом віднесли до залі будинку вчителів. Серед квітів, зелені на підвищенні лежало тіло того, хто дав так багато мистецької насолоди людям, хто викликав у душах глядачів гаму різноманітних почуттів, пристрастей і навіть сміху. Приходили прихильники талану Садовського і прощалися з ним навіки. Большевики і тут не обійшлися без політики. Коли ворог вмирає — він не страшний, а тому можна пустити крокодилячі сльози і біля домовини Садовського стояла почесна варта. З Харкова для останнього побачення приїхав Лесь Курбас. Рвучким рухом відкрилися двері і Курбас увійшов до залі. Швидкою ходою наблизився до підвищення, піднявся і довго, довго, пильно в мертве обличчя Миколи Карповича. Хотів запам'ятати, назавжди забрати з собою образ одного з кращих людей українського театру. Нахилився і міцно поцілував холодні уста людини, яка по-лицарськи боронила національну справу, пало відстоюючи український театр і за часів царату і в період совєтської влади. Ні переслідування царських урядовців, ні еміграція, ні моральні знущання і матеріяльні злидні останніх років не зломили його переконань українського патріота. Садовський був і залишився вірним заповітам свого народу і це лицарство Курбас визнав. І также несподівано, як з'явився, Лесь Курбас зник, він поспішав назад до Харкова, де кинув у повному ході проби в театрі "Березіль", щоб, хоч на хвилинку, але потрапити до Києва і попрощатися з Миколою Карповичем.
Поцілунок Курбаса був символічним — видатний представник нового українського театру, бунтівник Курбас визнав одного з проводирів старого театру, визнав його славу цього театру. Курбас в цей час вже не був космополітом, борючись за передовий український театр, він не забував, що будує рідний театр. І коли ранній етап в діяльновсті "Березіля" закінчився, коли пройшов період деструкції, Л. Куpбас так само, як М. Садовський у свій час, почав шукати національних основ театрального мистецтва, героїчно відбираючи навалу совєтського театрального стандарту, мистецького примітивізму, агітки і русифікації.
Звідси і їx спільна доля — обидва вони не стали улюбленими синочками совітської влади, обидва повинні були духово вмерти, замовкнути. І це почуття спільности праці, боротьби за національний український театр, розуміння рівноправности різних шляхів і форм мистецтва в різні історичні часи і висловив Лесь Курбас у своєму міцному, довгому поцілунку людини, в театрі якого він починав свій мистецький шлях на Наддніпрянщині.
Львівські вісті
21.05.1944