Цвіт щастя.

1.

Дитиною малою він нераз чув, як люди говорили: "щастя".

— Що таке щастя? — питав він у матері, цікаво вдивляючись своїми оченятами.

— Щастя, дитинко, це доля, — повторяла мати й не знала, як пояснити малій дитячій голівці те дивне слово "доля".

— Α що таке доля?

— Доля, дитино, це такий цвіт, що його тяжко дістати.

— Α гарний він, той цвіт?

— Чи гарний, кажеш? Α вже ж, що гарний. І дуже гарний. Як дивитися на нього, то очі радуються, на серці робиться весело й глядиш не наглядишся.

— Мамо, я хочу того гарного цвіту. Скажіть, де він росте, я піду за ним. Я піду за ним, піду і принесу його для вас і для себе.

— Тобі його не треба, голубе, — казала мати, цілуючи сина в русяву голівку. — Тепер тобі годі йти за тим цвітом. Ти ще такий слабенький, а то ген за водою. Тепер тобі й без нього добре, а як виростеш і сили наберешся, то тоді може й підеш.

— Ні, я не хочу аж виросту. Я хочу тепер. Скажіть мені, до він?

І "скажіть" і "скажіть" лепетала дитина, а мати, щоб утихомирити її, підійшла до вікна й показала на став.

(Їх хата стояла на горбочку, а перед хатою в долині був став).

— Ось там, за ставом, чи бачиш?

I задумався хлопчина. Пильно-пильно вдивлявся він великими очима в далеку далечінь, аж там де виднокруг зливався з голубими хвилями води.

Був вечір. На рубці виднокруга блиснула вузенька ясна смуга, а за хвилину виплив місяць, немов човен, круглий і срібний. Він звільна підпливав на небо й здавалося, що справді він сунеться не по вечірній синій блакиті, лиш по дрімливій воді.

— Мамо! — радісно закричав хлопчина, зриваючися нагло з задуми. — Знаєте що, мамо!

— Що, дитино?

— Я вже знаю, але вам не скажу.

— Та чому не скажеш?

— Бо не скажу. Ви гнівалися б на мене.

За хвилину лежав у своїм маленькім ліжку. Мати провела йому молитву, казала попросити Бозю, щоб таткові, сестричкам та братчикам дав здоров'ячко, накрила його, перехристила й сказала "спи!". Він справді замкнув оченята і вдавав, що спить. Навіть хропів. Але не спав. Бо як лише мати на пальцях відійшла від його ліжка, він підніс повіки...

2.

Місяць світив і світив усе ясніше, соловій співав все невтомно, а хвиля хлюпотіла. Хлопець не спав, але думав пρο райську квітку щастя.

Північ минула. Літня коротка ніч кінчилась. Ранок був недалекий. На виднокрузі появився вузенький пасмужок, зразу блідий і невиразний, відтак все більший і ясніший. Соловії притихли. Подуло пораннім холодом і затремтіла на цвітах роса. Вода в ставі хлюпотіла заєдно. Хлопець не спав. Його груди хвилювали, очі світились, губи горіли. Підніс голову, руками сперся на постіль і сів. Хвилину слухав. Всі дома спали. Навіть стара, велика, чорна кітка, що звичайно в таку пору любила відбувати лови, лежала під печею, як грудка чорної землі. I вона спала. Хлопчина потихо встав і підійшов до вікна. Вікно відчинив легенько. Від вікна до землі не було високо. Переліз і здригнувся цілий. Зимна роса облила його теплі ноги й поранній холод перейшов його. Він біг. Ставало тепліше. Дрібні ніжки занесли його на греблю. Став. Тепер хлюпіт води було чути багато краще, ніж перше. Тепер він зовсім виразно чує, як вода просить його, щоб кинувся в її зимні обійми.

На виднокрузі світає. На золотім рубці виринає якась велика, ясна точка. Від неї вся вода в ставі горить, палає. Хвиля за хвилю стає ясна, промінна, мов луска на великанській рибі. Хлопчина йде по тій лусці, по хвилі, йде все дальше й дальше. Тіло в нього дрижить, серце тріпочеться, уста палають. Витягнув руки наперед себе, очима вдивився там, де сонце аж горить-сіяє і йде. Аж тут назустріч пливе йому велика біла птиця. Пливе повільно мов човен по морі, крила пускає, як вітрила ногами по воді кермує — то лебідь. Один далі другий, великий, білий з гнучкою лебединою шиєю.

— Візьми мене, лебедю бїлий і перевези за воду! Я тоді не заважу. Глянь, який я маленький!

Так каже хлопець: а лебідь немов слухає його, підпливає ближче й стає. Приглядається йому, киває головою, тручає крилом свою подругу-лебідку, щось до неї говорить, а відтак навертає на місці й відпливає.

Дрібонькі хвилі горять, легенький вітер перебігає по них, від ліса несе пахощами живиці. Тихо, хоч маком сій. Лише від берега чути хлюпіт хвилі. Вона раз-у-раз б'є й відбивається від прибережних стовпів і за кожним разом усе дальше й дальше несе та заносить малого хлопчину. Вже він пірнув у глибоку воду, вже лиш голівку видно, лиш руки, лиш волосся сплило...

Біля постелі недужої дитини сидить лікар. Слухає, надслухує, удари серця вухом ловить і брови хмарить. Бідна мати глядить у нього, мов у серце пророка.

Α хвора дитина блудними очима вдивляється в стелю. Піднімається на недужих крижах, витягає руки й шепоче спаленими устами:

— Я хочу квітки, хочу квітки щастя... Пустіть мене, я піду за нею.

Пустіть мене, я піду за нею.

*

Багато літ минуло від тої пори. Маленького, кучерявого хлопця ніхто не пізнає нині. Виріс і відмінився. Змужнів і пізнав життя.

Завдяки старому вчителеві ботаніки пізнав усі цвіти на світі й знає, що там далеко, за водою, не росте ніяка квітка щастя. Він те знає... А все таки кидається у воду й іде за нею, за тою квіткою щастя... Α чи дістане її? Хто знає?

[Рідна земля, 12.05.1944]