Анонім.

Касир банку "Народна Сила", вислужений капітан, Володимир з Березова Березовський, брився при потрійному дзеркалі і слідив схожість свого обличчя до Бенедека, австрійського полководця. Вірний портрет польного маршала з мелянхолійним, худим лицем, "віксованими" вусами кінчиками вгору, лисою головою і довгим носом.

Березовський згадав про долю свого достойного двійника. В війні 1866 Бенедек був поручений проти своєї волі до проводу північної армії, під Кеніґрецом рішучо побіджений, опісля відкликаний, став жертвенним козлом і під словом чести був засуджений на мовчанку.

Березовський обмився, глянув на стінний календар і згадав, як то обоє з жінкою жили в приязні з домом директора "Народної Сили", д-ра Шуліковського, як бували у себе в гостях і як від якогось часу з невідомої причини ті гарні зносини охололи. Завтра Ядвиги, іменини пані директорової. Чи його жінка не звернула на це уваги, забула?

Служкиня вешталася по покою, спрятувала. В сусідній кімнаті чути було рух і розмову. Це пані Березовська поралася коло двох синів і перепитувала препарацію зі зшитка. Пані Березовська в шляфроці, середнього росту, з червоним, подовжним лицем і сірими очима, поглядала усміхнена на хлопців і все мала щось на них поправити в мундурках або в чупринах. Старший, Славко, шатин, був мовчаливий, хмарний, молодший, Роман, білявий, пустун. Коли б хто ту матір спитав, яке її відношення до сім'ї, вона не відповіла б поправді. Була релігійна, часом навіть девотка, але в її єрархії сини були на першому місці (голосно Ромко!), чоловік на другому, Бог на третьому. Поза своїми синами вона нікого й нічого не бачила, не признавала. Щоденно перепитувала їх лекції, в порі павз бігала до гімназії зі сніданками та довідувалася, котрий був питаний і з яким вислідом.

Коли Березовський війшов до покою, гамір затих. Зорким оком оглянув він синів, як це звик був давно робити підчас ранньої інспекції в касарні, поправив вуси і пригадав жінці, що завтра іменини жінки директора "Народної Сили". Березовська дала моргом очей пізнати, що чекає, щоб діти пішли до школи. Він уже раніш помітив по жінці зміну, наче б вона перед ним щось таїла. Коли хлопці вийшли, Березовська вийняла зі скритки лист і подала чоловікові. Був це анонім підписаний "Поінформований". Глузувалося там з Березовського, з його постаті, рухів, був притик, що він без військових студій, тільки завдяки босняцькій кампанії, з простого жовніра добився капітанського ступеня. Березовську названо зарозумілою індичкою, була також злобна причіпка дітям. З характеру письма обоє Березовські пізнали руку сестри директора д-ра Шуліковського, а стиль і деякі притаманні вислови свідчили, що анонім вийшов зпід диктату Шуліковської.

Цей злобний жарт показує, як в девятдесятих роках добре діялося серед деяких буржуазних кол, як їм обрік грав і як вони забавлялися.

Перед Березовським станула живо Шуліковська. Середньої росту, здорово збудовану брунетка з круглим лицем і темносиніми очима. Хитро всміхнена, невибаглива в поведенні і в словах. Люди казали, що була вона дочкою тюремщика, чи нижчого судового службовика і підманила Шуліковського до женитьби в часі його адвокатської практики.

Березовський відсапнув і сказав:

— По ній можна було нього надіятися, але може ти через необачність вразила її?

Жінка рішуче заперечила.

Березовські після того аноніму почувалися як після впорскнення отруї.

Шуліковський не був втаємничений в справу; він був би не допустив до такого вибрику. З другого ж боку Березовський, людина поважна і чесна в низьких справах неповоротна, позбавлена всякої хитрости, був у безрадному становищі. Шуліковського могло дивувати відхилення Березовських від відвідин і дивна, мовчалива поведінка Березовського тим більш, що директор і касир були щоденно в контакті. Так витворилася між ними тяжка атмосфера, нестерпна політика, яка мучила головно Березовського. Дійшло вкінці до того, що Березовський за порадою жінки взяв анонім і при нагоді вткнув директорові до рук. Шуліковський по годині підійшов до каси, кинув лист на плиту і вповів гнівно:

— Що ви мені пане, якісь дурниці даєте читати і забираєте дорогий час!

Дороги поладнати справу були зірвані.

Березовська всю вину скинула на Шуліковського і на громадянство, а образу та гнів впоювала в синів.

Той анонім викликав ворожнечу між Шуліковськими і Березовськими, поширився серед стокількадесять службовиків "Народної Сили", розбив їх на два табори і спричинив жертви по обох сторонах. Характеристичне, що головна виновниця згубилася в вирі засідань, довірочних нарад, делегацій, зборів, в яких брали участь посли, професор університету, журналісти й адвокати, серед судових процесів, під горою писаного і друкованого паперу. Загоріла боротьба витратила непотрібно і марно багато людських зусиль і енергії, коливала публичною і суспільною опінією, захитувала основами "Народної Сили" і причинилася до передчасної смерти д-р Шуліковського, найбільшого фахівця в фінансово-господарчім відродженні народу. Та боротьба тягнулася понад десять літ і щойно світова війна спам'ятала людей та відкрила їм очі на втрати і на те, який їх труд був марний.

До чого може довести злоба одної проклятої людини...

(Д. б.)

[Львівські вісті, 14.05.1944]

(Докінчення)

На тлі тієї боротьби молоді Березовські ходили до школи, вичитували залюбки і захоплювалися подорожами Карла Мая і разом з батьками, які впоювали в них військову карієру, мріяли про офіцерський стан.

В тому часі помер один службовий "Народної Сили". Промову над його могилою виголосив член дирекції, д-р Малицький. Він зaїкувався, плутав і сказав, що покійник не мав, правда, вищої освіти, але працював сам над собою і був зразковим бухгалтером. Березовський був схвильований тією промовою і на другий день заявив, що вже заздалегідь не бажає собі по смерти такої паради. Він став задумливий, зневірився до людей, але посвячував далі вільний час громадянським справам, і як основник ремісничої бурси, вкладав душу в її розвій, дбав про неї по батьківськи, вона що року випускала в світ свіжих вишколених челядників в різних ремеслах і мала славу в краю. Березовський з власної кишені сплачував безпосадного вчителя, який дошколював бурсаків. Але смуток не покидав його й одного дня появився в часописі фейлетон п. з. "Моє завіщання".

Було воно написане на старий лад, без модерних вибагів, без вавилонського правопису, щиро; від серця. Там м. ін. стояло:

"Пишу вже тепер, мої діти, мій тестамент. Не бійтеся, — я не хочу вже вмирати! Радо хотів би я ще стільки літ прожити, скільки маю за собою... З душі рад би я дочекати тієї пори, коли Ти, Славку і Твій молодший брат Ромко, перебившись через завірюхи житейських клопотів, успієте заняти вказані вам невблаганною долею пристанища і бачити вас у власних родинних огнищах корисними членами нашого народу, — це уважав би я як велике добродійство, як особлившу ласку від Бога.

Коли пишу ці слова, мій сину, я в силі мужеського віку, повного життя та охоти до праці. Радо хотів би я мати не дві, а десять рук, щоб багато, незмірно багато зробити. Але бувають дні, в яких біль і сум стискає мої груди, розпука та печаль давить моє серце. В таких хвилинах душевної розпуки світ видається мені темний, холодний і мій ум прошибає зловіща думка про смерть...

Світ гарний, на ньому було б добре жити, коли б не було людської дурноти, злоби і захланности й якби людина, яка поневолила осла, коня, вола, корову, не старалася запрягти в ярмо й людину.

На підставі фамілійних грамот, родина Березовських походить з Литви. Наші предки були народними борцями і клали голову за волю. Я лишаю вам мої грамоти як пригадку, щоб ви разом з іншими станули збитою лавою при національному прапорі і дорожачи високо і берегучи дбайливо національну честь, не лякалися за кохану Русь віддати кожної хвилини свої голови.

Бути може, що ваші думки, шукати — так як ваш батько — карієри в воєнній службі, здійсняться. Я не маю нічого проти того.

Мої діти! Допускаю, що я, як старший віком, скоріше замкну очі, ніж мати".

Тут ширший погляд про матір, який кінчиться словами:

"Мої діти! Про матірню любов, маєте найкращий доказ на своїй матері, якій майже виключно завдячуєте ваш поступ у школах. Вона посвячує увесь свій час, щоб приготовити вас до кожної лекції.

"Нинішній вік носить на собі тавро національних пристрастей, наслідком чого вив'язалась безпощадна боротьба між поодинокими сусідніми племенами. І наша Русь також заворушилася і домагається грімко для себе своїх природних і належних прав. Не важтеся, мої діти, відтягати своїх рук від народної праці.

"По моїй смерті пригадайте собі від часу до часу на мене. Сповните свій синівський обов'язок, коли кожного року в день моєї смерти пригадаєте собі зміст цього завіщання.

Володимир Березовський."

Це завіщання вийшло теж окремою відбиткою. Березовський дав його синам і знайомим. Пані Березовська сміялася з чоловіка.

Сини тимчасом кінчили відмінно клясу за клясою і зближалися до здійснення своїх мрій.

По матурі поїхали до Відня на виший курс, а з поворотом до краю. В 1914 р. заскочила їх мобілізація. Пані Березовська попала в розпач. Чоловік і оба сини мають вирушити на війну. Чоловік — так, резервовий капітан, але сини, страх подумати: відразу на війну? Знайомий урядник замітив: "Думаєте, пані, що молоді офіцери лише від паради, щоб збивати шабелькою бруки?"

Але пані Березовська дасть собі раду. Вернулася врадувана з Відня: вона видобула синів з кавалерії до летунської служби. Коштувало її це багато заходів. "Ви не виграли терна" — сказав знайомий урядник. Пані Березовська опиралася на тому, що літаки не повнять служби в ночі, ні підчас негоди. Перемишль впав, чоловік пішов в полон аж до Перми, а незабаром молодший син упав з зістріленим літаком в Семигороді і забився. Той молодший був її оком і серцем. Розпука безконечна. Коли Березовський вернувся з полону, Березовська разом зі старшим сином грала комедію про молодшого. Та по кількох днях при сніданку старий майор вибухнув вульканічним плачем: "Ви не крийте перед мною: я знаю, що Ромко вже не живе!"

Жінка і син впали на нього обіймами, щоб серце не трісло.

Батько і брат заспокоїлася згодом, але з матір'ю було зле. Вона зібрала всі речі Ромка від дитячих літ, забавки, книжки, сорочки, одяги, світлини аж до останньої хвилини, обложила ними два покої і плакала над тими пам’ятками днями й ночами без уваги на всяку розраду від своїх і знайомих, аж попала врешті в нервозний параліж і треба було її кормити й обертати на ліжку. По кількох літах муки померла.

***

Друга частина долі Березовських коротка.

Син став високим урядовцем в чужому міністерстві, а батько по завіщанню щойно по 30-ти літах помер. Син не бажав собі, щоб громадянство довідалося про ту смерть і поручив похоронному заведенню не видавати клепсидр. Вістка про смерть заслуженого громадського діяча дійшла припадком до парохії капітули і ця через похоронне заведення довідалася про день і годину похорону. В означеній порі прийшли священики, орхестра, хор, деклямації товариств і гурти громадянства. Діялося це при кінці грудня. Коли до двох годин ожидання похоронний віз не явився, священики відправили панахиду, орхестра відограла похоронного марша, хор відспівав "Вічную" і люди здивовані й схвильовані розійшлася.

По місті пішла чутка, що син вивіз покійника на чужину, а головний дневник бідкався широко над тим несамовитим похороном.

Львів, 30 квітня 1944.

[Львівські вісті, 16.05.1944]