Виставка Володимира Лободи в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків
Володимир Лобода. Диптих «Музи торкання на рядні»
У Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку нещодавно відбулася виставка творів художника Володимира Лободи. Вона мала назву “Сотня” й складалася зі сотні художніх полотен та сотні скульптур митця. В українській державницькій традиції сотня пов’язується з утворенням військових частин княжої доби, потім Гетьманщини, згодом періодів Першої та Другої світових воєн і, зрештою, новітнього періоду (сотні самооборони Майдану під час Революції гідності). Хоча, з іншого боку, принцип поділу військових частин на утворення у сто осіб існував і в інших традиціях, наприклад ‒ у Стародавньому Римі (латин. centuria ‒ сотня), Монгольській імперії та Золотій Орді.
І тут можна сказати, що творчість Володимира Лободи є за духом глибинно українською, і в той же час ‒ універсальною, оскільки вона апелює до загальних проблем людського існування. Саме через її глибинно український характер ця творчість є універсальною. А ще можна додати, що, як і кожний самобутній митець, Лобода вчився у своїх попередників й переймав із їхньої художньої техніки те, що було йому цікавим та значущим.
Картини Лободи відображають творчо засвоєний досвід українського народного мистецтва, бойчукістів, модерного західноєвропейського живопису першої половини ХХ ст., а також ‒ авангардного експресивного малярства середини ХХ ст. Тому в його картинах хоч і можна угледіти певні виражальні ознаки стилю попередників (це залежить від культурно-мистецької освіченості глядача), але вони є органічною частиною виразного авторського способу творення. Іншими словами, Лобода-художник має свій індивідуальний стиль, і його картини розпізнаються з-поміж полотен інших авторів.
Взагалі Лобода ‒ великий прихильник спонтанного образотворення. В одному зі своїх інтерв’ю на питання «Чи не має страху перед білим полотном?» він відповів так: «Я його долаю. Це і є свобода. Це внутрішня свобода. Я зупиняюсь, беру цей пензель і ним, як шаблею ‒ раз... І все…» Подібним чином Гарольд Розенберґ сказав про живопис Віллема де Кунінґа, що це ‒ «справжня дія, яку можна порівняти з перепливанням океану або участю у битві… Кожне зіткнення з креслярською дошкою або полотном ‒ це одинична ситуація, яка закликає до нової дії ‒ і при цьому дія і художник єдині» (цит. за: Белград Д. Культура спонтанності: Імпровізація і мистецтво в повоєнній Америці. ‒ Київ, 2008. ‒ С. 158).
Спонтанність техніки Лободи зроджується відчуттям стихійності життя, яке не тільки постає як динамічна дійсність, а й вимагає відповідного зображення. Дія життя як такого передається руці із пензлем: художник повинен безпосередньо й пластично віддати в лінії та кольорі те, що б’ється в ньому, промовляє до нього в русі і що він відчуває. Тоді ж як рефлексія в творчій дії нищить безпосередність прояву життя, а значить ‒ руйнує саме зображення цього життя.
Володимир Лобода. «Митець і муза 1. Гітаристка музикує».
Тому Лобода пише свої картини дуже швидко. Дві-три години… і робота готова. Саме так ‒ у швидкій творчій дії ‒ він передає життя. Але підготовчий процес тут триває довго. Митець уважно вивчає натуру, робить численні ескізи (тут треба додати, що Лобода вельми освічений митець, і це видно вже із назв його картин) і вже потім, коли приходить відчуття, що настав час, ‒ «раз…» і постає картина. Рух його пензля нагадує рух меча самурая ‒ миттєвий, безжальний, точний. Точність сягання цілі є наслідком тонкого відчуття суперника і великої вправності воїна.
Оця самурайська, або ж козацька техніка унеможливлює зайві рухи, непотрібну ускладненість тощо. Вона ‒ оптимально проста й водночас ефективна. Схожим чином техніка спонтанного малювання Лободи призводить до того, що на його полотнах поверхове, неістотне зникає, натомість увиразнюється глибинне та значуще. І отаке відкидання другорядного й наголошення на основному призводить до того, що в картинах митця починають проступати архетипи ‒ ті знакові утворення, які виражають найважливіші життєві сутності.
Володимир Лобода. «Рада чи зрада».
Взагалі образний світ на полотнах Лободи часто має знакову умовність. І що показово як на справжнього майстра живопису, ‒ знаковим тут є не тільки лінія, а й колір. У картині «Митець і муза 1. Гітаристка музикує…» жовтий колір поєднує і митця, і його Музу. З іншого боку, кожен із них позначений синім кольором, але той не об’єднує їх. Темно-коричнева лінія відділяє їх одне від одного, але вона не всюди виразна. А ще звернімо увагу на подібність умовно окреслених пальців лівої руки і Музи, і митця. Водночас Муза сидить спиною до митця, вона грає на гітарі, начебто, для себе. Але митець чує її гру, він підняв руку, бо, можливо, вже готовий перетворити її музику на свою образну візію. Він вже готовий діяти.
Не можна не зауважити, що знакова виражальність полотен Лободи має колосальну смислову рознесеність. Ці полотна вимагають співпраці уяви глядача, і їхню виражальність можна розуміти по-різному. Так, в картині «Рада чи зрада…» у центральній фігурі можна побачити образ Христа, до якого зліва наблизився Юда, за яким проглядається ще якась постать, що окреслена чорною лінією. А можна в головній фігурі полотна угледіти образ людини, яка чекає на рішення ради, яку радять три постаті справа. І тут показовим є те, що голова однієї з цих постатей теж окреслена чорним. Загалом домінування в картині яскраво насиченого червоного кольору, а в нижній частині (в ній вже домінує темно-фіолетовий) червона фарба стікає патьоками, ‒ промовляє про те, що чи це Рада, чи це Зрада, ‒ воно матиме трагічне завершення. Простір полотна поділений на виразні опозиції ‒ праве / ліве, верх / низ. Це є культуротворчі протиставлення, які допомагають структурувати світ, виводячи його зі стану хаосу. Можливо, що постать у центрі якраз і намагається це зробити, однак ці намагання, як вже було сказано, завершаться трагічно для неї.
Лобода є дуже чутливим митцем, якому інтуїція підказує, де і що має бути. Якось в інтерв’ю він зізнався, що коли працює, то йому абсолютно нічого не відомо наперед. Він просто живе цим, переживає… і воно виходить. Одного разу, спостерігаючи за тим, як його дружина Людмила малює свою картину ‒ а на ній зеленим виписувалися тіла чоловіка і жінки ‒ Лобода відчув, що там «чогось такого» не вистачає. Як він пригадував, на картині була присутня «якась сурдинка», а треба щоб був «звук відкритої труби» ‒ без будь-якого послаблення чи приглушення. І тоді він порадив дружині дати на полотно блідо-рожевий колір. Відтак, за його словами, «у картині з’явилася безконечність». Відчути, що в кольоровій гаммі полотна щось бракує, знайти відповідний колір і дати його у потрібне місце ‒ аби картина вільно «заговорила» про щось метафізичне ‒ це ознака митця із розвиненою інтуїцією та тонким естетичним чуттям.
Володимир Лобода. Диптих «Алея осик в степу».
Лобода високо поціновує постання на полотні безконечності, яка для нього є ознакою існування метафізичних вимірів життя. Він вважає, що митець у своєму творчому виразі має вловити те, що виходить за межі фізичного; що визначає універсальні виміри людського існування. Масштабність бачення життя, відчуття трансцендентного є необхідними властивостями справжнього мистецтва. Диптих «Алея осик в степу» виразно демонструє ці бачення й відчуття. В ньому домінують прохолодні синій (блакитний) та зелений кольори. Невелика присутність теплого жовтого відтіняє холодну природу синього. Також мазки коричневого позначають лінію землі, від якої вертикально починає набирати густини синій колір. Самі осики постають як щось масивне та буйне, що виростає з землі і лине кудись угору, в небеса. Показово, що глядач не бачить верхівки дерев, які є десь там, вгорі. В кроні дерев зелене зливається із синім, виявляючи у такий спосіб перехід земного в небесне. Якщо спробувати пошукати візуальний прояв чогось метафізичного ‒ того, що йде після фізики, і в чому проявляються надчуттєві засади буття, ‒ то диптих «Алея осик в степу» буде добрим прикладом такої візуалізації. Степ з його відкритістю та широчінню, високі та буйні дерева, що стремлять угору й зникають десь у вишині, поєднання вгорі холодних зеленого (рослинності) та синього (небес) кольорів, відсутність будь яких соціально-культурних обмежень, повнота самовияву ‒ все це промовляє в картині й творить образ чогось універсального й непроминального.
Лобода категорично вимагає дотримуватися згаданих передумов. Є масштабність, трансцендентність, оригінальність й повнота творчого прояву ‒ значить є мистецький твір. Якщо ж чогось із переліченого немає, то немає і мистецтва. Будь-які половинчатість, конвенційність, виконання соціально-політичних запитів є абсолютно неприйнятними. У листах середини 1980-х рр. Лобода писав, що «досконалість вимагає тільки екстремального» й передбачав, що «натовп ‒ є натовп… і прірва між культурою і натовпом буде ще глибшою…».
Для митця частковість, вузькоглядність, загальноприйнятість є, власне, ознаками людини натовпу. Така людина не сприймає робіт Лободи, бо вони для неї незрозумілі, малоупізнавані і взагалі ‒ не надто старанно й детально виписані. Людина натовпу не бачить у цих картинах знаковості образного промовляння, їй чужий дух спонтанності, який лежить ув основі авторської техніки, вона не відчуває того масштабного й універсального, на яке вказують полотна митця. Лободі болить відсутність суспільного визнання, а, точніше, ‒ не поцінування того, чому він так самозречено і вірно служить все життя. Тому він зізнається: «Працюю як у прірву…». А потім вдається до саморятівної іронії, додаючи: «Я займаюся тим, що нікому не потрібне. Це і є мистецтво. Те, що потрібне, ‒ це ремесло…».
Лобода є вільним митцем, який являє на полотнах людське прагнення до свободи та розкутості. Це прагнення, на його думку, в теперішньому суспільстві цілковито втрачено, люди тут перетворилися просто на «покірливих рабів». Показовим прикладом скутості, затисненості людини, яка живе в просторі соціальних запитів та норм, є тема кохання. Ця тема або табуюється (більш характерно для радянського і пострадянського часових періодів), або експлуатується в таких чи таких цілях (більш властиво для нашого ринкового сьогодення). Однак і в одному, і в іншому випадках кохання ‒ як прояв природного почуття та інстинкту життя ‒ репресується, зазнає обмежень від певних ідеологічних постулатів.
Володимир Лобода. «Ноктюрн на рядні».
Натомість Лобода-митець зображує любовну пристрасть вільно та розкуто. У цьому можна побачити дотримання правила спонтанного письма, з одного боку, а з іншого ‒ зображення людини вільної, цілісної, не-лицемірної та не-ущербної. Така людина утверджує повноту свого існування. Коли приходить час пристрасті, то вона віддається почуттю цілковито (і це є ознакою того, що, ймовірно, і в інших своїх дії вона буде викладатися повністю). Простір інтимного для неї ‒ це суто простір її і тієї (того), кого вона кохає.
У картині «Ноктюрн на рядні» бачимо пару, яка, власне, й віддається почуттю кохання пристрасно, жагуче. Постаті чоловіка та жінки означені доволі схематично. Їхні тіла постають в різних кольорах: жіноче ‒ в рожевому, чоловіче ‒ у коричневому. Жінка зображена розпашілою, вона має великі груди, і це разом із її кольором шкіри дає відчуття того, що життя в ній буяє; що вона готова, прийнявши чоловіка, дати початок новому життю. Про це також свідчить зображення її лона, що означене великим темним трикутником. Жінка лежить пасивно. Натомість чоловік змальований так, що він тягнеться до жінки, прагне охопити її. В обох очі закриті, можливо, аби краще чути музику своїх почуттів. Суцільна широка червона лінія позначає злиття їхніх губ. Однією рукою чоловік охопив жіноче персо. Скоро їхні начала зіллються, і почнеться той час, коли життя себе радісно утверджуватиме і продовжуватиме. Єдиним свідком цієї сцени є місяць угорі. Й цікаво, що на місяці є смуга рожевого кольору, який, як пригадуємо, позначає тіло жінки. Митець дає зрозуміти, що між магією жінки і магією нічного світила є щось спільне. Назва ноктюрн (франц. nocturne ‒ нічний) ‒ позначає музичні композиції, переважно інструментальні, які навіяні поетичним настроєм ночі. В цій картині власне і лунає нічна музика пристрасті, що охопила двох вільних серцем людей, які люблять життя і віддаються йому сповна.
А на полотні «Музи торкання на рядні» Лобода через свою характерну виражальну знаковість заокреслює іншу тему: жінка, яка лежить на домотканному полотні, ‒ це і є Муза митця. Вона також наповнена життям ‒ як полив’яна посудина молоком. Ця жінка ‒ прекрасна, що, зокрема, передається теплим золотим та рожевим кольорами її тіла. Її краса якраз і є тим, що робить з неї Музу. Митець бачить її красу, захоплюється нею й починає творити. Муза була сама прекрасно створена і спонукає до творчості того, хто відчуває (її) красу й має талант. Ось так краса творить і відтворює себе в різних формах. Тисячу разів мав рацію Платон, коли казав, що зі захоплення прекрасним постає все найкраще в людині. І це захоплення буде вічним. Тому Муза постає на фоні зоряного неба. Прекрасне ‒ воно таке ж непроминальне, як і зоряне небо над головою.
Взагалі Лобода ‒ митець, який постійно перебував у пошуку. В різний час він вдавався до різних виражальних прийомів. Добре організована виставка в Луцькому музеї частково передає мистецьку пошуковість Лободи. Тут я зупинився лишень на кількох прикметах творчості цього самобутнього, цікавого й по-справжньому талановитого митця. Споглядання полотен Володимира Лободи уводить у відповідний духовний стан, змушує подивитися на світ по-іншому ‒ глибше й масштабніше. А ще ці полотна дають чималу естетичну втіху від лінії, поєднання кольорів, композиційного вирішення. А це і є свідченням справжнього мистецтва…
