Помер Володимир Лобода.

Помер Володимир Лобода, один із найяскравіших представників українського андеґраунду. Поступово згасав уже кілька років. Пішов назавше, залишивши світло своєї неосяжної мистецької й інтелектуальної спадщини.

Народився 6 липня 1943 р. у м. Дніпропетровську (нині – м. Дніпро) в родині Ганни Квітки та Віктора Лободи. Батько митця, Віктор Лобода (1911–1992), був художником-аматором, автором невеликої, але вагомої творчості – переважно монументальних краєвидів степової України, Криму, мотивів рідного міста. Він прищепив синові любов до творчості, ставши для нього в подальшому одним із найбільших авторитетів у царині мистецтва.

Початкову професійну освіту Володимир Лобода здобув у художній школі, де навчався на початку 1950-х. 1957 року юнак вступив у енергобудівельний технікум Дніпропетровського Раднаргоспу на спеціальність «архітектура», яку закінчив 1961 року. Тут він мав нагоду навчатися у викладачів, які ще пам'ятали українське національне відродження 1918-го – початку 1920-х років, зокрема в архітектора Білозерського та художника Самодриги. Закінчивши технікум, Володимир Лобода відслужив три роки у війську (1961–1964), зокрема в Умані. У 1964–1966 рр. співпрацював із конструкторськими бюро з проєктування індустріальних споруд, їздив у відрядження, зокрема до Харкова, де в Художньому музеї переглядав запасники, вивчаючи українське мистецтво. 1965 року Володимир Лобода познайомився зі своєю майбутньою дружиною Людмилою, яка стала його ученицею і соратницею в подальшій творчості.

1966 року вступив до Київського державного художнього інституту на архітектурний факультет, зокрема навчався в живописній майстерні Тетяни Яблонської. Академічна освіта столичного інституту не давала Володимирові Лободі достатньої свободи для творчості. Він уже тоді починав експериментувати з кольором та формою, вивчати українське та світове мистецтво, сміливо заявляти про себе як про митця-новатора, безкомпромісного до постулатів псевдоакадемічної освіти й радянської ідеології. У Києві Лобода також зблизився з колом «неблагонадійних». Художника не влаштовувала атмосфера цього вишу, тому 1968 року він перевівся на 2-й курс Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту на факультет архітектури, який 1973 року закінчив, здобувши фах архітектора. Як пізніше згадував художник, отримати диплом його спонукав обов'язок перед батьками, які хотіли бачити свого сина інтегрованим у суспільство.

У 1960-ті він був одним із перших українських монументалістів, коли ця галузь в Україні тільки ставала на ноги, і багато зробив у техніці вітражу, монументального розпису та скульптури. Його світобачення виходило з народного мистецтва – або, більш точно, з потуг українського колективного підсвідомого. Система на початках це сприймала, зрештою, як сприймала спочатку і мистецтво українських футуристів та бойчукістів. Як писав Богдан Мисюга, "Лобода вірив у втілення національних потуг, захованих в українській підсвідомості. Вважав, що потрібно лиш прислухатись до внутрішнього голосу: експериментував на відчуттях локальні барви, впізнаваних симулякрах сільського побуту, типажах народного життя. Образ «доярки» обігрував до тієї міри, поки не зазвучав як «ікона». На хвилі такого мислення встиг навіть втілити певну кількість монументальних об’єктів: стрижнем була унікальна простота народного мистецтва. Інколи, зайвий раз естетизуючи свою вибухову енергію, заспокоював себе, що це – спосіб реалізуватись у великих формах монументальної пластики, вітража, фрески. Мистецтво Лободи 1970-х – великою мірою данина українському авангарду, де в рутині нової ідеології – пошук природніх витоків народного мистецтва. Проте Володимир Лобода – не дисидент чи бунтар-антирадянщик. Він, скоріше, аутсайдер будь-якої системи, що тисне на особистість. На відміну від попередників з українського авангарду, ніколи не імітував примітив. З юних літ мандрував наддніпрянськими селами, всмоктуючи семантику прадавніх орнаментів. Його художня мова дуже професійна і відточена. Використав на експерименти вдвічі більше часу, аніж Малєвич та Бурлюк разом взяті: вирізав тисячі ліноритів, десятки тисяч акварельних листів, сотні скульптур, аж поки не «рубав біле полотно самурайським мечем». Такий масивний доробок міг забезпечити йому блискучу кар’єру всесоюзного масштабу. Натомість Лобода прагнув не радянської слави, а лиш одного: інтелектуального спілкування про своє мистецтво".

У 1971 р. брав участь у «Дискусійній виставці» в Дніпрі. Разом із дружиною Людмилою працював над низкою монументальних об'єктів у рідному місті (вітражі, скульптури, розписи), які у 1980–1990-х були знищені. Така безкомпромісна позиція «іншості» не могла не привернути уваги радянських каральних органів. Від початку 1970-х років Володимир Лобода перебував під пильним наглядом радянських спецслужб. У той час художник разом з однодумцями, зокрема Миколою Малишком, Ніною Денисовою, Костем Присяжним та іншими, створили у Дніпрі середовище, нелояльне до тогочасної суспільної та мистецької атмосфери. Митець згадує, що єдиною його «інтеграцією» у громадське життя була праця в групі художників та архітекторів, які проєктували урбаністичне середовище Дніпропетровська.

Наприкінці 1970-х надумав переїхати до Галичини – шукав середовища, вільного від стереотипів. Тут, у Львові, хоч трохи «пахло» Європою, в кав’ярнях розмовляли про західні явища, тут мешкав давній приятель Ярослав Дашкевич. А там, у Дніпропетровську, його потуги не завжди розуміли. 1981 року Лобода з родиною переїхали до міста на постійно. Й одразу став іконою творчої спільноти Львова, справивши на неї чималий вплив. По суті, як і Роман Сельський та Карло Звіринський, Володимир Лобода створив у Львові свою мистецьку школу.

«Втікаючи від стереотипів із Дніпра, Володимир Лобода зустрів у Львові інші стереотипи, і не тільки ідеологічного плану. Тодішня "столиця" західноукраїнської культури була розділена на герметичні осередки, часом надміру закриті та заангажовані. Володимир Лобода увірвався в це середовище експресивною гротескною формою фігуративних метафор. У них кричав про людську мораль та по-діогенівськи шукав людину. Все те, що створив у Львові впродовж 1980-х, міг показати не всім. Шанував думку Григорія Островського, Володимира Овсійчука, Олега Романіва, Юрка Бойка. В картинах малював таїну Євхаристії, яку збезчестили грішні люди. Ця його Євхаристія – то, скоріше, філософська трапеза, де в образі персонажів – і людські чесноти, і смертні гріхи, а головний герой – сам автор, для якого мистецтво – власна голгофа.

У Львові наддніпрянця Лободу прийняли у дисидентських колах, бо був приятелем легендарного вченого та політв’язня Ярослава Дашкевича. Проте щоб зрозуміти його – знадобилося немало часу. Серед художників у середині 1980-х було багато таких, що відчули на своїй творчості його вплив, натомість не всі це визнають тепер. "Поява Лободи багато що змінила у Львові…" – каже львівський художник Михайло Красник. Іван Остафійчук, Роман Безпалків, Брати Андрій і Петро Гуменюки, Юрко Бойко, Борис Возницький, Петро Лінинський – лише жменька тих, хто ділив з ним площину суперечок про мистецтво».

В середині 1980-х років разом із художником Іваном Остафійчуком він мандрував Карпатами, Волинню та Поділлям, створивши свої перші живописні та графічні цикли, присвячені Західній Україні. Наприкінці 1980-х рр. у Дніпрі Володимир Лобода заснував товариство художників «Степ», учасниками якого стали, зокрема, Сергій Алієв-Ковика, Олександр Нем'ятий, Сергій Бублик, Анатолій Сологуб, Петро Пшевлоцький. Ідеологією «Степу» було повернення до джерел українського мистецтва, вихід із закритих студій і майстерень у простір великого міста і степу в пошуках втрачених культурних та інтелектуальних надбань рідної культури. Художники мандрували степами та хуторами Полтавщини і Дніпровщини в пошуках скарбів української культури, малювали, фотографували, знайомилися з автохтонами краю.

1990 року у Львівській картинній галереї відбулася перша персональна виставка Володимира Лободи. Спеціально для неї митець створив масштабні цикли «Людська комедія» та «Іконостас». Борис Возницький, – згадував Тарас Возняк, – любив цього «дивного генія», а з самими творами довіряв працювати Олені Ріпко, знаній львівській мистецтвознавиці в царині авангарду. Олена Ріпко була відкривачкою «львівського авангарду 1930-х», але зробити це мистецтво популярним у Львові так і не встигла, покинувши Україну вже незадовго після відкриття знакової виставки В.Лободи. Саме вона тоді уклала і видала повний каталог творів художника.

1992 року Володимир Лобода придбав хутір у с. Турове на Дніпровщині, там разом із дружиною Людмилою, донькою Соломією та учнями Дем'яном Герасимчуком й Андрієм Кісем заснував музей і літні майстерні. Відтоді багато часу проводив на хуторі, де створював живописні, скульптурні, графічні цикли, писав поезії, новели, есеї, оздоблював інтер'єри власної садиби, в яких автентичну народну культуру поєднував із сучасним мистецтвом, повертаючись до Львова тільки взимку. Життя та праця поблизу своїх родинних місць дали новий поштовх творчості митця. Там він створив тисячі мистецьких робіт. Хутір під горою Гілеєю (Лілеєю) став місцем зустрічі багатьох творчих людей.

У 1993 і 1994 роках художник брав участь у пленерах в Польщі (на Холмщині), які організовував його близький приятель Тадей Карабович. 1993 року художник жив і працював у маєтку в Сухановому під Москвою, а 1995 року здійснив мандрівку на Алтай, результатом якої стали великі цикли картин. Він здобув у Росії багато шанувальників свого мистецтва, знаходив розуміння своєї творчості з боку мистецтвознавців та галеристів, організовував низку виставок.

У Києві співпрацював з київською галереєю «Ню Арт», виставлявся у Львові, Києві, Дніпрі, Харкові, Луцьку. Найзначніші цикли живопису митця: «Людська комедія», «Гравці», «Іконостас», «Мовчання», «Самота», «Портрет нації»; цикли графіки: «Велика мандрівка на Україну», «Біль», «Пісня Пісень», «Книга імені», «Книга пам'яті», «У ріднім краї – емігрант, на батьківській землі – чужинець»; цикли скульптури: «Скульптури з галявини», «Хутірські різьби»; цикли декупажів: «Книга Еклезіяста», «Сонця», «Братина»; цикли оригінальної графіки: «Антикварний альбом», «Кожен день», «Тьма», «На березі». Створив вітражі «Лірика», «Комедія», «Епос», «Драма» (усі – 1974, для театр. бару), «Півтори квітки розквітло», «Шість дівочих облич», «Чотири пташки», «Шість риб» (усі – 1977, для театр. кафе), два вітражі для крамниці «Синій птах» (1976; усі – Дніпропетровськ, не збережено).

Володимир Лобода – автор «книг гравюр» за мотивами «Кобзаря» Тараса Шевченка, «Мазепи» Джорджа Байрона та Віктора Гюго, ілюстрацій до повісті «Сорочинський ярмарок» (окремими виданнями вийшли 2012, 2014 і 2018 рр. у серії «Приватна колекція» Василя Ґабора у видавництві ЛА «Піраміда»). 2007 року побачив світ каталог-альбом В. Лободи «Скульптура», який підсумовує етап пластичної творчості художника, а 2008 р. – альбом-каталог «Декупажі» (спільно з Людмилою Лободою), який містить оригінальну графічну творчість художників середини 2000-х років.

Про творчість Володимира Лободи відомий російський режисер та оператор Павло Костомаров 2009 р. зняв фільм «Удвох». Ця стрічка здобула численні нагороди на міжнародних кінофестивалях. Твори митця зберігаються у Львівській національній галереї мистецтв ім. Б.Г. Возницького, Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького, Дніпропетровському художньому музеї, Харківському художньому музеї, Воронезькому обласному музеї ім. І. Крамського, а також в музеях, галереях та приватних збірках України, Польщі, США, Канади, Німеччини, Швейцарії, Росії.