Аркадій Тименко запалив світло та, підійшовши до вікна, спустив тяжкі, дерев'яні жалюзії.
Потонув у глибині старовинного фотелю. Перед очима стелилась у мінливих відтінях колірів безкордонна просторінь. В далечіні бреніли тони якоїсь нечутної музики.
"...в далечінь
лягла тінь...
Смутку мій".
Пригадувались поезії з "Фіолетних арій" Ніхтинського.
Впивався красою мрій, які взористими килимами стелились у тиші самоти.
Підійшов до шахвочки, взяв у руки новокуплену книжечку та вдивлявся в неї.
Якими прекрасними видались звичайні чорні ковіньки букв.
З захватом деклямував вірш за віршем. Голосні, різьблені слова гомоном віддзвонювали від мальованих стін.
За вікнами царила таємна ніч.
А ранком, як звичайно, стукіт до дверей.
— Аркадію, ходіть — уже сніданок на столі.
Ніхто не входив до його кімнати. Навіть дружина. Це була його "святая святих", приміщення його найкращих мрій.
— Вже йду — відповідав, складав рівненько ранній одяг і входив до їдальні.
Сніданок випивав дишком. Не міг довго сидіти при столі, на якому побіч кави та масла дитяча панчішка і будильник. Не міг дивитись на розчепірене волосся пані Галі та замурзане, заспане обличчя малої Данки, що безпереривно схлипувала.
Вмішувався в товпу людної вулиці. Повільно серед думок проходив пішоходом.
— Чи так вічно треба йти утоптаним до зануди шляхом? Чи ніколи не доведеться вийти поза лаштунки, які вкривають справжній чарівний світ, щоб направду жити?
Думав. Чоло морщилось. Очі дивились тупо в далечінь.
У бюрі — як завжди — розквітла квітка на столику та сум, що за вікнами тремтять пахощі тисячей цвіток назустріч прозорій блакиті. Пересічний будень проходив повільно і нудно.
— Чи людина не мусить знайти у житті свій ідеал? — питався Івановича.
— Так буває найчастіше — відповідав товариш, вкутуючи свою сухорляву постать у сіре пальто.
Йшли пішоходом, по якому каплі дощу вистукували свою німу журбу.
— Це таке звичайне! Душа прагне життя, свободи — а нам лише дано виконувати вивчені ролі. Щодня там і звідтам, зі спокійним, безбарвним виглядом. І так завжди: тепер і потім — говорив, прощаючись, Іванович.
Тименко впав обезсилений на фотель. "Так завжди, так тепер і потім. Там і звідтам. Мов машина. Бачити ті самі лиця, ніби рідні, а такі обоятні. Ті самі дні, скриті від сонця брудними мурами. Не знать життя, лиш мріяти про нього".
Груди роздирала звіряча жадоба гнатись у далечінь. Здавалось, що стіни придавили живу істоту, що ще дише і хоче бодай раз іще бачити синяву небес.
Мов навіжений, біг вулицями, похнюпивши голову.
Двірець пах чадом і посмаком винної далечі.
У вагоні глітно. За вікнами кучерявились поля, ліси й сам день.
Золотими стопами ступало по запашній землі величне сонце.
Приспішеними кроками йшов по лісній дорозі. Пам'ятав її добре від тоді, коли після вінчання Слави вештався поблизу її дому в цьому лісі.
Ліс шумів свіжою зеленню. На лісничівці гавкали собаки.
— Аркадій? — скрикнула здивовано Слава. — Аркадію, що вам?
Великі, чорні очі — розхилені широко застигли в непорушности.
Впялився гарячими губами з її уста. Міцно обнімав її стан нервовими руками.
— Ар — Аркадію. Що вам? Ви хворі.
— Слава, Славчик, Славонька — любувався ніжним іменем. Перед собою бачив лише сяйливі очі — дорогоцінні камені.
Довкруги стояв заслуханий ліс.
— Це все минулось — говорила повільно Слава, коли йшли вже дорогою на лісничівку. — Минулось, як наша молодість. Я замужня — ви жонаті. Ми вже маємо своє окреме життя.
— Та серце бунтується; не хоче того, що є.
— Треба погодитись з дійсністю. Прийняти її, як одиноку конечність, якої ніяк змінити не можна.
— А, Аркадій Тименко. Вітаємо, вітаємо — кликав лісничий Савчак йдучи напроти гостя. — Що ж, на відпустку?
Тименко скривав свою розгубленість.
— Так, на відпустку — говорив він. — До вас, бо тут заховані мої найкращі спомини.
— Просимо дуже.
В кімнатах біла чистота. Радісна тишина обіцювала приємне затишшя.
— Навіть гарно, що ви саме тепер приїхали. Я завтра зі Славою їду до міста, то може зволите трохи заопікуватися нашим домом.
Тименко згодився несвідомо. Перед очима бачив якийсь цвітистий край, залитий ніжними мелодіями — немов розплюсканий сонячними бризьками.
Мріяв.
На гранатовому пляфоні неба дзвеніли зорі.
Лісничий з дружиною вибрались у місто дуже рано. Щойно родився день.
— Щасливої дороги — кидав їм у слід Тименко. А сам сумний. Знову та сама самота. Знову ці безконечні думки.
Згадував молодість, як безжурним хлопчиком бігав сюди, у ліс.
Так само, як тепер, стояла тут лісничівка, в ній високий бородатий дід Охрім.
Ну і Слава. Обоє ходили з дідусем у глибінь лісу. Там і страх, і незбагненна тайна, і їх прив'язання до себе. Потім народилась любов.
Ось цей самий тінник. Скільки тайн ховає він у своїй запашній тіні; як багато міг би він сказати.
І все це проминуло. Прийшов хтось, хто зі серця — мов зі скарбниці — вкрав прискладане довгими роками золото, залишаючи пустку і тугу.
Пристанув. Від думок розтріскувався череп. В серці молотили молоти.
Бачив у мріях цю давню, прекрасну Славу. Хотів викликати її благальним, розпучливим криком з темнозеленої тиші.
Почав бігти.
Перед очима бачив незабутній образ: роздзвонене сміхом обличчя, приманливо осяйні очі та золоті кучері.
Гнав, мов нестримний вітер.
Сонце крізь густу зелень кидало золоті плями на дорогу...
Знайшли його під вечір на лісній поляні з розбитою головою.
— Здається, пані, що у хворого крім рани в голові ще й інша хвороба. Чи не треба буде прикликати ще й лікаря нервових хворіб — говорив до Слави Савчак лікар — може це лише стрясення мозку від удару, а може...
Слава задумалась.
Пригадався їй той день, коли дідо радив вийти за Савчука. "Тамтой десь у світі — не знати, чи вернеться. Я старий — хто ж заопікується тобою?" — говорив.
Пригадалась їй перша зустріч зі Савчуком і сльозами зайшли їй очі.
Хто ж у тебе, доле, жадав би сповнення думок недодуманих мрій недомріяних? Хто вірив би, що життєвий шлях можна застелити пухнатими килимами?
Тименко приходив до здоров'я. Рішив знову взяти себе в рямці щоденного життя, яке сам на себе наложив.
— Пам'ятай, Славо, що я одружився з Галею лише наперекір тобі. Тому я такий нещасливий.
В далекому сірому морі за обрієм топився день, забираючи зі собою радість, світло і щастя.
Тименко перейшов через їдальню. Обоятним поглядом зустрів дитячу панчішку на застеленому столі. Замкнувся у своїй кімнаті.
Яка розкіш віддати себе мріям. Тоді гине свідомість змарнованого життя, гинуть понурі тони буденного гамору а далечінь стелиться барвистими килимами.
За вікнами бігла зоряна ніч. В очах стояли образи зеленого лісу. І не знати було, чи це той ліс який покинув учора, чи це спомини з дитинства, чи це картини мрій, що прикрашують життя щоденно і невпинно.
[Львівські вісті, 04.05.1944]
05.05.1944