І
Вже сама чисторуска назва нашого краю дає найлїпший доказ на се, що першим культурним народом на Буковинї, котрий дав сему краєви руску назву, був безперечно нарід руский. Сего доказує й істория, бо-ж є се прецїнь незбитим історичним фактом, що в своїм часї належала Буковина до земель галицко-руского королївства, до тої великої рускої держави, що на полудни розпространяла ся аж до чорного моря і так занимала побіч великих просторів иньших земель майже і цїлу тенерішну Румунїю. Звістне теперішне місто "Ґалац", то колишний "новий Галич", надбережне торговельне місце построєне богатими рускими купцями старого Галича, головного престольного міста наведеної рускої держави.
Доперва по зруйнованю галицкої-рускої держави запосїли волоскі (молдавскі) господарі Буковину, що після своєї назви визначувала ся лише великими просторами букових лісів, та була длятого дуже мало залюднена.
Що Русини є найдавнїйшими мешканцями Буковини, о сїм сьвідчить також цїлком наглядно і сей історичний факт, що по прилученю Буковини яко тодїшної турецко-молдавскої провінциї до австрийскої держави в роцї 1775-ім застав призначений на шефа краєвої управи ґенерал Спленї після власного справозданя тодї на Буковинї між замешкалими тут 23.000 родинами всего лиш 6000 волоских родин. Розуміє ся, що прочі 17.000 родин були з малими винятками рускі, яко родини коренного буковиньского народу. Врештї ще й тепер помимо аґресивної румунїзаторскої роботи, що майже від 30 лїт всїма силами старає ся зрумуньщити Буковину, переважають після послїдної конскрипциї на Буковинї Русини Волохів майже о 70.000 душ.
Сей фактичний стан нашого краю виказує цїлковиту безпідставність голословного горланя румунїзаторів-шовінїстів мов би то лиш Волохи мали бути автохтонами Буковини та належало би ся їм право панувати виключно в нашім краю. Противно до такого жаданя не мають Волохи на Буковинї нїякого права, не мають до сего нї історичної анї якої небудь другої фактичної підстави.
Не дасть ся заперечити історичного факту, що зайшлі в наші сторони Волохи розвивали ся духово і культурно під впливом тодїшної висшої рускої культури. Про се сьвідчать списані на рускім язицї старі урядові грамоти пануючих молдавских господарів, про се сьвідчать старі рускі написи на волоских церквах і монастирях, про се сьвідчить також і сей історичний факт, що майже до року 1848 придержувано ся на Буковинї навіть в волоских церквах і монастирях церковно-словяньского язика і духовної науки на сїм язицї; а так само й волоска інтелїґенция, що складала ся тодї з дїдичів, дрібної шляхти т. зв. резешів, і панотцїв, уживала руского язика майже виключно яко розговорної мови. Врештї треба тут і се піднести, що більша часть буковиньских дїдичів і панотцїв, як:
Мустаци, Петріни, Гормузаки, Васильки, Вольчиньскі, Стефановичі, Реї, Андриєвичі, Єремієвичі, Левіцкі, Ґолембйовскі, Калїновскі і більше других рекрутували ся із Греків, Русинів і Поляків, правдивих Волохів було між ними дуже мало. Длятого помимо недавної полїтичної самоістійности і сусїдної полїтично самостійної румуньскої держави не розвинула ся навіть у волоскої інтелїґенцій національна самосьвідомість, національне почутє, а коли дїдичі і дрібна шляхта чванила ся волоским родом, то робила вона се тілько длятого, щоби зазначити своє боярство, своє паньске становиско. Волоского міщаньства не було на Буковинї нїколи, бо міста позіставали все як і до тепер в жидівских і нїмецких руках, а закрепощений, темний, сїльский люд, подібно як наш руский, не мав навіть почутя своєї людскої гідности. Про национальне почутє у волоского сїльского люду не дасть ся ще й тепер много сказати.
Такий стан панував на Буковинї до памятного 1848 року, коли то під впливом нової свободи вийшло на порядок дневний национальне питанє. До рішеня сего питаня був отже загал буковиньскої суспільности цілком неприготований. Дїдичі і висша церковна єрархія, що за часів підданьства і суспільної неволї вели ряд в краю і мали меньше-більше визначний вплив, старали ся визискати сю нову хвилю для піддержаня своєї власти. На чолї дїдичів стояли тодї братя Гормузаки, а буковиньским митрополитом був Гакман, котрий, хотяй Русин з роду, був чоловіком старих поглядів і не мав найменьшого народного почутя.
Перті новим національним напрямом того часу, зачисляли дїдичі і висша церковна єрархія себе до родового волоского боярства і вивісили волоску национальну хоругов, котра мала їм забезпечити виключне панованє в краю над незрячими темними масами сїльского люду і до свобідного житя ще цїлком незрілої інтелїґенциї. Длятого окричали вони Буковину яко край виключно волоский, а жадаючи для себе повної автономії, старалися перед всїм о відлученє Буковини, котра була відчинена правительственній управі львівского намістництва, від Галичини, що й незабавком наступило.
Про розбудженє национального почутя між масами народу, про народну просьвіту, про ширенє поступових людских гадок, про уладженє справедливих громадских і суспільних порядків, про се нїкому й не снило ся, бо й не було до сего поки-що відповідних сил, відповідного знаня і доброї волї.
По придушеню угорскої революциї придушено під впливом наново заведеної абсолютної правительственної управи з року 1850 і новий свобідний рух з року 1848-го.
Як всюда так ще більше на Буковинї почато знов проживати старим житєм, почато іти старим ладом, аж нова конституция з року 1860-го покликала всї австрийскі краї, а межи ними й Буковину, до нового полїтичного і суспільного руху, о чім поговоримо дальше в слїдуючім числї.
[Буковина, 27.04.1894]
27.04.1894