Редль.

Як в сензацийній, крово- і золото-жадній кі­нотеатральній драмі. "Демон — золото — або трагедия шпіона". "Мілїони полковника Редля". Або просто: "У нетрах великого міста". Спершу хата середно-заможного начальника стациї у Львові. Старосьвітські меблї, патриярхальний до­машний риґор і поважна пара подругів Редлїв. А на другім образї ми може побачили би, як патриярхальний лад строгого житя Редлїв непо­коїть той традицийний злий син, який не хоче вчити ся. Називаєть ся Альфред. Альфред Редль. Другі сини добрі, слухають родичів, сидять пиль­но над книжкою, може й зітхають до Бога, як ідуть в школу, Альфредови одначе наука не в голові. А ще до того він кепсько ведеть ся. На­лежить в школї до тих, яких справки стоять на дневнім порядку дисциплїнарних засїдань учи­тельського збору. Ось може згризена, а все лю­бляча мати напоминає свойого химерного лю­бимця — бо вони все є любимцями родичів — ті традицийні злі сини — щоб він поправив ся і не заганяв родичів у гріб. І може коханий Фредль з глибин звісного доброго серця у злих синів прирікає поправу і чує на хвилю жаль зза сво­його неприличного поведеня, але проти сього невмолимого демона, який вже рано веде його небезпечними слїдами злого, Фредль є немічний. Гріх все сильний як смерть. Долїз до другої ґім­назияльної, а тут його обиджене житє — житє строгого обовязку і сьмішних традиций про чес­ноту — скарало вперве: професори не були терпеливі так як мама і прогнали його з ґімна­зиї. Іди собі геть зі своїм демоном. Житє імен­но не любить демона злого і веде з ним свою відвічну боротьбу. Нехай собі той демон буде невиясненою нїколи конечностию людської при­роди. Житє полишає сю траґічну ділєму теольо­ґам та фільософам до розвязки, а само диктує нам, як ми повинні так і так та як ми мусимо так і так. Мусимо. Сьмішне. Хто нас примусить? Отже ті сьмішні традициї про чесноту. Але че­снота спить на твердому ложу, їсть невибагливі страви та не має до своєї розпорядимости нї перших кляс експресових поїздів нї самоходів. Неінтересна ся чеснота, невигідна і нестерпна. А гріх є все тим шейтаном, який, коли йому по­клонити ся, готовий вщасливити свою жертву цїлим Єрусалимом. Все по його сторонї є шов­кове бальдахинове ложе, казочні страви Аляди­нового духа і немає по його сторонї пожаданя, якого не можна би після найвибагливійшої волї заспокоїти в потоках розкоші. Страшний чудо­вий гріх. А малому Редлеви може зле було спа­ти на скромнім ліжку начальника стациї, не гарно йому було почувати катеґоричне об­меженє міщанського істнованя і глупо йо­му було вчити ся лїтами на те, щоб на такі невибагливі обстанови житя якось за­служити. Ось може він, вихований в дразнячій атмосфері зелїзничого двірця, нераз замість вчи­ти ся, приглядав ся жадливо образам великого житя, яке розграєть ся до половини прислоне­ним лицем від поїзду до поїзду. Бачив люксу упривилеєних кляс та болючий контраст бідноти, яка тиснеть ся в душливих вагонах третої кля­си і йому шкільна книжка, той символ інтелї­гентної бідноти — може в двоє була ненависна. Прогнали його зі школи — добре. Йому наче байдужий той традицийний ремісник, який чекає все прогнаного ученика. Віддали його до пере­плетника. Нехай бодай оправляє ті книжки, які так ненавидїв. І малий Редль, як сто инших ге­роїв казки житя, сидїв вісїм місяцїв схилений над ненависним столом, клеїв окладинки, обрізу­вав папір та думав — про що думав недобрий Редль? Ось може про розкішні тайни перших кляс експресових поїздів, які його потім обван­таженого росийськими тисячами мали возити з Ві­дня до Варшави. Певно йому не давав спати той шейтанський гріх, по якого стороні нема, правда, ненависних професорів та доброго сьвідоцтва, а є зате дразнячий шовк люксусу. Але кінотеа­тральне фатум його житя скоро справило конець тому переплетницькому intermezzo. На нещастє Фредля очевидно. Ось батько Редль має знайомого висшого офіцира. Батько сам колись був офі­циром. А що, якби малого грішника відібрати від переплетника і дати до кадетів? Офіцир — яке дражняче слово! Вони ще завше не стра­тили свого пів-романтичного, пів-аристократич­ного ореолю — сї наші офіцири. Все їх гарний одяг чарує око пролєтара і все є в їх житю щось, що заносить полиском паркетів, подихом жіночих будуарів та елєктричним сьвітлом готе­лїв. Вони так належать до перших кляс експре­сових поїздів як шовкові отомани, елєґантно о­дїті дами та родові аристократи. Все во­ни є там – по тім боцї істнованя, де нема пролє­тарів, нема невибагливих страв і душливих тре­тих кляс. Їх, як середновічних лицарів, все від­дїляють пильно стережені шранки від широко­го гурта. Вони мають своїх окремих судиїв і — хотїлось би сказати — свою окрему релїґію. Вони залагоджують свої справи по лицарськи, з оружєм в руцї і не ждуть аж присуду судиїв присяглих, як цивільні особи, котрі проти офіци­рів є трохи гумористичним символом філїсте­риї. Висші війскові все є — так сказати — на са­льонах житя. Все при тих резервованих статках, при яких цивільний сноб инодї не засїдає до смерти. А старий Редль мав знайомого висшого офіцира. Протекция отже є. Протекция. Сей мо­дерний чародїй, який зі словаря сьвіта усуває після подоби слово: неможливість. Чому пере­плетницький челядник не мав би стати офіци­ром? Неможливости є для пересїчних, для тих сьмішно чесних людий, про яких все розбавле­ний Марк Твен каже раз, що одним їх гріхом — є їх чеснота. А малий Редль любив змалку гріх. Він не йшов дорогою шкільних постулятів, отже й тим самим йому належало ся щось виїмкове. Бо сї традицийні злі сини все мають добре сер­це і тому їм треба тільки подати помічну руку, а вони вже вийдуть на своє і певно розрадують своїх батьків. Те, що було, — нехай там. Їх добрі брати правда все почувають той біль че­сної дитини евангельського батька, якій так за­кровавило ся серце ізза величавого пиру для — марнотравного сина. Але евангельський батько має на те чудову відповідь: той пир саме зза того, що се не один із нудних чесних синів вер­нув в хату, а грізно-гарний репрезентант злого, — син марнотравний іменно. І марнотравний син все є на поверхнї житя, а добрий є одною із непорочних бюрових нуль. Чому його не рату­вати б — того дорогого Альфреда ? І кандидат на переплетника — Альфред Редль — стає ка­детом. Є так сказати — там. За тими шранками, де в инша релїґія, инші судиї, лицарські обовязки і тільки кілька кроків до блискучих сальонів житя. Сього йому іменно треба. О — ті ґімназияльні професори, які прогнали його зза яко­гось там невідповідного поведеня — ті ґімнази­яльні професори скомпромітовані тепер на цїлій лїнїї. Вони тільки не пізнали ся на нїм — ось-що. Не вміли його повести і не вміли в своїй середновічній строгости відріжнити вродженого темпераменту від сьвідомої злосливости. А дивіть ся — що з нього зробили офіцирські професори. Він між своїми товаришами тут перший, його талант заяснїв вповнї, він просто ґенїяльна одиниця. Кінотеа­тральний ефект — сей нечайний перехід від пе­реплетницької робітнї до саль війскової акаде­мії, мав найкрасші наслїдки. Альфред Редль вже поправив ся. Євангельський батько може справ­ляти свій радісний пир. Як він скоро авансує — се просто нечувана кариєра. Він не потребує як Гофріхтер троїти аж десять своїх конку­рентів, щоб добити ся до — сальону. Йому са­льон просто належить ся, як належить ся марно­травним синам в правилї все, що може вщасли­вити людину. Бо бажає сього демон гріху. А той демон сильний. У нього ся самозрозуміла сила житєвого таланту, якої хибує немічним чесним. Альфред Редль є здібнїйший нїж усї. То не якийсь "куйон", який з трудом віддає тільки те, що в нього впхають професори, але творча людина, яка вскорі собі сама є учите­лем. Романтика блискучої кариєри великого та­ланту яснїє повним блеском. Альфред Редль, таки видять ся нам зависні міни тих бідних чес­них товаришів, яким судило ся вмирати капіта­нами на пенсиї. Демон гріху прислонив своє ли­це маскою і обявляєть ся на зверх тільки при­писовою ґенїяльностию в орудуваню штабовою картою. Отже мама таки мала рацию. Ся не­слухняність перших лїт Редля — се не якась вроджена зла вдача, а таки туга за чимсь вис­шим. І як гарно, що те висше справді являєть ся! Від ляйтнанта до капітана, до майора, до полковника, нї — до гордовитих притворів ґе­нерального штабу — яка нечувано коротка до­рога ! 42 лїт — шеф віддїлу ґенерального шта­бу, голова одного з найважнїйших ресортів свойого великого уряду, контршпіонського ре­сорту іменно, як в кіно аванс жебрака на мі­лїонера. Має в своїх руках так сказати ключ до того, що є сьвятая сьвятих держави. Є наче власником тайн свойого монарха і має як мо­нарх — хоч посередно — в своїх руках житє тих мілїонів, яких доля зависить від береженої ним — тайни. Бо се не тайна бюра, не тайна якоїсь ґрупки людий — як на вид здаєть ся — а тайна, яка належить до мілїонів, хоч ті мілїони дізнають ся про неї все в останній хвилї. Бо навіть вони її не сьміють знати. Знав її тільки монарх і один з тих нечисленних, в яких руки він її поклав. Ду­маємо, який благородний мусить бути той характер, який збудив довірє в найвисшого голови держа­ви ! Чи-ж не добачаєте в нїм символу чесноти ? Отже — не подивляєте тої нечуваної долї, яка колишнього переплетницького челядника вела з душних робітницьких комнат на вершини істно­ваня? Але заждїть — кінотеатральний оператор, якому іде головно о золото і кровожадність но­вітного житя, закладає вже новий фільм, а демон гріху, скинувши маску приписової ґенїяльности, регочеть ся як за днїв Гофріхтера.

Він все регочеть ся — той ненависний де­мон гріху. Бо він знав, що абсолютна воля до­брого, се тільки мрія сьвятих аскетів, знає, що три-четверті части з того, що називаємо чесно­тою, се або брак нагоди, або брак повної відва­ги до злого і він знає, сей ненависний демон, що пожада роскоші в чоловіцї — сильна як смерть. О мудрий Шопенгауер знав, чому він нас вчив забивати в собі волю до житя. Бо він бачив гостро, що житє для немічного людського гурта є рівнозначне з роскошию і той гурт все чуєть ся страшенно нещасливим, коли в нього — нема дразнячої роскоші тїла. Бо йому здаєть ся, що нема тодї житя. Нехай, що з тої роско­ші пливе саме найглибший біль, безмежність її пожаданя іменно. Вічна спрага за степенованєм. Гурт хоче вмирати в судорогах роскоші, як той Петрон, що вмираючи при солодких звуках му­ зики, шукав чудових уст своєї Евнїки. Кінець кінцїв фільософія широкого гурта все зводить ся до тих трьох інстинктів: спів, вино і любов. Evoe vita ! А чим булоб житє, колиб того не було? Потапати в задумі аскета? Відрікати ся чогось? В імя чого ? Чесноти, сьвятости, обо­вязку, суспільного інтересу, ідеальних вимогів? Лож, лож, лож, кличе гріх — воно противне люд­ській природі, Гільда Ванґель має рацию, коли на­зиває се все лиш вицьвітами нашої трусливо­сти. Хто трус, той нехай вдоволяєть ся ложним щастєм самовідреченя, а ті інтересні дужі, що знають зважити ся на гріх — ті є царями жи­тя. А чому не можна би зважити ся? Катилїна зважив ся на загладу цїлого міста ради своєї роскоші і б дехто, хто в них бачить героя. А наш майстер нової етики — Нїцше — не ска­зав, що великі періоди в житю людини зачина­ють ся щойно тодї, коли ми зважимо ся на гріх? Шейтан все готов жертвувати нам свій Єрусалим за поклін для нього, а Фавстовий Ме­фістофель все знає хвилю, в якій може до нас приступити з тим сьмішним цироґрафом, на якім записуємо душу — за роскіш.

І ось сторож держави — Альфред Редль, послухав його.

Йому треба було іменно очайдушної роско­ші житя. Блискучих сальонів, самоходів, любов­ниць і любовників, спромоги давати 50 коронові напивки, бути гостем величавих готелїв. Те все можна осягнути продажю тайни, яка була між ним і — монархом і державою. Але на те він дужий репрезентант злого, щоб не налякати ся тої страшної, нечуваної зради. Не поправив ся. Колишні ґімназияльні професори бачили влучно. Тут на тім ідеальнім становищи сторожа дер­жавної тайни — він опять вчув сю сильну як смерть тугу за — золотом житя. За тим всїм, що є лискучим паркетом, будуарами гарних жі­нок, електричним сяйвом готелїв, жмутами банк­нотів і безконечним вдоволюванєм демонїчного пожаданя житя. Роскоші іменно — бо так розу­мів житє сей нещасний раб своєї забаганки. Hарушив найглибші основи держави, щоб лише не вчути ся на хвилю там, по сторонї тої пролє­тарської етики, яка вигадує якесь повинен в сто­рону самовідреченя, каже бороти ся з виміре­ною пенсиєю і не має рік на рік 10.000 до сво­єї розпорядимости. Одним з його останнїх слів був висказ: Febris аurea. Убийчий подих мі­лїонів. Говорив також про проклін пристрасти і легкодушности. Знав добре, що його згубило.

Але те він знав вже давно, ще заки його това­риші зложили йому сю останню візиту в елє­ґантних сальонах готелю Кльомзера, яка прига­дує грізну романтику венецьких трибуналів. Він давно вже знав, чим спокутує хвилї трійливої роскоші в казочно оплачуваних просторах мо­дерного комфорту. Але воно — се пожаданє блискучого житя в нїм — було сильне як смерть. Та инша річ, що його самоходам, його блиску­чим сальонам, його бельзазеровим пирам загро­жував би страшний вибух вулькану, на якім те все збудовано. Може саме сьвідомість можливо­сти вибуху того вулькана, була тим демонїчним засобом, який додавав очайдушної солодкости його горесному гріхови. І може саме в повнім затаєню на зверх, а омертвляючій сьвідомости на внутр, сей злочинець почував ґрандіозну іро­нїю свойого житя. Так як була ґрандіозна іро­нїя в тім, що шеф контршпіонського бюра був сам шпіоном без приміру. Чому би не взяти раз цїлу глибінь злого і станути раз на становищи абсолютної неґациї чесноти? Спробувати на со­бі, так сказати, цїлої машинериї житєвої Не­мезіс ?

І ґенїяльний полковник ґенерального штабу сотворив ще раз сю божевільну поезию дер­жавного злочину, який в імя пожаданя золота житя окуповує так сказати мілїонами мілїони. Ко­лишний лихий ученик здобув житє в цїлій пов­нотї того, що воно йому могло дати, але бо­жевільний ріг щасливости, який сипав йому зо­лото під ноги, став для нього тою фатальною нагодою, в якій Мефістофель зближаєть ся з цироґрафом і отвирає свої принадні види на сїм лїт абсолютної роскоші. І колишний злий хло­пець віджив в гоноровім офіцирі та став мілїо­ново платним шпіоном.

Лїта проминули наче сон.

А потім раптом телєґрама з Відня, — по­слїдне сяйво готелевих сьвітел, візита чотирох офіцирів, бравнїнґ на книжці, де кажеть ся про його уживанє — хвилї омертвляючого страху, нечайний вистріл і — конець. Ще заки над вели­канською столицею зрадженої держави затрем­тїв перший промінь маєвого дня. Бо цїла дивна істория сего модерного Катилїни розіграла ся з божевільною скоростию, як в сензацийній, золо­то- і кровожадній кінотеатральній драмі.

[Дїло, 06.06.1913]