Низька свідомість українців цілком закономірна. Звідки мала взятися висока, якщо в 1930-х була винищена вся інтелектуальна еліта, а на додачу Голодомор і розкуркулення знищили найголовніший фундамент патріотизму та українства – село.
Єдина територія, яка не зазнала Голодомору і тотального винищення інтелекту, хоч і перейшла через жорстокі репресії, – це Галичина. Закарпаття, Буковина й Західна Волинь завше перебували в тіні. У перших двох краях були сильними позиції москвофілів, а зараз ще й російська церква.
І це доволі дивно, що Закарпаття й Буковина голосують то за Кучму, то за Януковича, а тепер за Зеленського. Леся Українка у статті про Буковину писала: «Головне місто цієї провінції Чернівці цікаве для українців тим, що є єдиним (!!!) значним європейським містом, де українська мова прийнята повсюдно, в домах і на вулиці».
Для того, щоб дозріло покоління пасіонаріїв, потрібні певні умови. Пасіонарії 1917–1920 років виростали в першу чергу на літературі та історії. Підвалини, які були закладені патріотами в 19-му сторіччі, дали свої результати під час потужного руху січового стрілецтва і Першої московсько-української війни. Але також і під час Другої світової і створення УПА.
А далі наступив провал. Поодинокі виступи дисидентів погоди не робили. Україна в 1991-му не була готова до Незалежності. Вона видихлася. Тому-то в Раду потрапила жалюгідна купка демократичних сил, частина з яких згодом скурвилася, втягнулася в корупційні схеми або перетворилася на посміховисько.
Інтелектуальний голод, який настав з 1930-го і тривав до початку 1960-х – а це понад 30 років страху і забивання голів непотребом – не міг виховати достатньої кількості патріотів. А проте сучасне патріотичне вихолощення нації неможливо порівняти з відлигою 1960-х років: хоча то була післясталінська епоха, але за Хрущова і Шелеста українська книжка була неймовірно популярною. Книжки, видані в 1960-х, перепродували в 10-20 разів дорожче у 1970-х. Та коротка відлига дещо дала, зокрема мені, але в 1972-му перші зародки нової патріотичної інтелігенції були швидко затоптані кирзаками.
Література, яка й так була під цензурою, потрапила вже під жорна. Безліч періодичних гуманітарних наукових видань було закрито взагалі, багато викладачів звільнено разом зі студентами. Припинено видавати забуту українську класику.
І знову настав інтелектуальний голод, який тривав уже до кінця 1980-х.
Варто зазначити, що все це відбувалося лише в Україні, бо в Прибалтиці, Вірменії, Грузії та Азербайджані література не зазнавала такої тотальної цензури. Були певні ідеологічні заборони, але не було заборон суто літературних, коли партія напряму диктувала не тільки, які саме вірші треба писати, але і ЯК. Коли в перерахованих республіках вільно культивували верлібри, в Україні вони пробивалися дуже зрідка і постійно були критиковані.
З 1972-го зникла історична проза на тему козаччини, письменники звернулися до тем античності, ба навіть до історії Вавилону (Теодор Микитин). Але саме на таких творах про козаччину ґрунтувався патріотизм січових стрільців і козаків армії УНР. Неймовірну популярність на початку 20 сторіччя мали повісті Андрія Чайковського, Юліана Опільського, Антіна Лотоцького, били всі рекорди наклади повістей Адріана Кащенка та Олелька Островського.
Ці ж автори, у свою чергу, перебували під враженням романів Михайла Старицького, а той був захоплений «Чорною радою» П. Куліша і романами Данила Мордовця. Тобто витворився і доволі успішно функціонував своєрідний інтелектуальний ланцюжок, члени якого плекали українство і патріотизм. Перші книжки, які купив юний М. Старицький – це «Енеїда» і «Кобзар», а ще на нього неймовірне враження справили вистави за п'єсами Квітки-Основ'яненка та Котляревського.
Навіть така бідна на той час українська література, що перебувала під Москвою, робила свою справу. Коли ж Старицький у шостому класі натрапив на «Чорну раду», то занотував у спогадах своє «радісне здивування»: «Я просидів над її сторінками всю ніч, смакуючи кожне слово, кожну фразу. На Лисенка вона теж справила сильне враження і змістом своїм, і – головне – мовою».
Цей роман, який совєтська критика назвала націоналістичним, після 1920-х був перевиданий аж у 1968-му, аби знову зникнути на багато років. Роман, який зараз уже не справить на молодь такого враження, а в багатьох моментах морально застарів. Але свого часу він відкривав для багатьох Україну.
Те саме, що з поколінням Старицького і Лисенка, творилося і з їхніми ровесниками в Галичині. Тут теж були популярними твори про козаків – а що їх бракувало в 19-му сторіччі українською мовою, то стали перекладати Гребінку, Мордовця, Костомарова, Куліша, а відтак і Старицького з російської. Видання їхніх творів спонукали й галичан та буковинців писати на історичні, зокрема й на козацькі теми. Так з'явилися повісті й оповідання Павлина Свенціцького, Сидора Воробкевича, Івана Левицького, Осипа Маковея.
На патріотичні настрої впливали також часописи: в Галичині – «Зоря», в Україні – «Киевская старина». Остання якраз справила потужне враження на Михайла Грушевського, який згадував, що з нетерпіння чекав кожне нове число: «Роздумуючи над тим, як багато я завдячив її першим двом річникам, я скріпляюся у вдячності і признанню заслугам її фундаторів і керівників. Скільком поколінням українського громадянства протягом її перших двох десятиліть існування служила вона такою школою».
Розквіт української історичної прози після Першої світової продовжувався лише на Західній Україні, в Совєтській Україні її швидко придушили. Після розстрілу Олелька Островського в 1920-му полтавськими чекістами і до початку 1930-х вийшло лише кілька вартісних романів: «Богун» Олександра Соколовського (автор розстріляний), «Людолови» Зінаїди Тулуб (опинилася в таборах), «Шляхом бурхливим» Григорія Бабенка (автор розстріляний, повість, що описує повстання козаків проти москалів, вийде в моєму упорядкуванні у «Фоліо») і «Незвичайні пригоди бурсаків» В. Таля (видання в моєму упорядкуванні ще є в книгарнях).
Це все. Бо інші твори («Іван Богун» Якова Качури) вже були заражені дружбою народів.
У повоєнний час історичну прозу стали плекати також у діаспорі, в Україні видано було чимало історичних творів, але здебільшого заідеологізованих з обов'язковим зображенням старшого брата. Зокрема й В. Малик мусив ввести в свої романи донського козака, інакше б вони ніколи не вийшли.
В епоху Незалежності 1990-ті роки для книговидання були провальними, а в 2000-тисячних не з'явилося жодного письменника рівня Андрія Чайковського чи Адріана Кащенка, на чиїх творах могла б виховуватися молодь. Не з'явилися й відповідні журнали.
Ланцюжок інтелектуальної передачі патріотичних почуттів кілька разів обривався. У результаті Друга московсько-українська війна хоч начебто й об'єднала українців, вилившись у волонтерство й ополчення, але наймасовіше проявила себе парадами вишиванок. Бо люди, які ходили на ці паради, потім спокійно декларували свої симпатії до Росії і голосували за Бойка чи Вілкула.
Голосування за Зеленського – це взагалі феноменальне явище. Вони бачать голограму Голобородька, а самі творці голограми опинилися в тумані.
Телевізор з холодильником перемогли книжку. Вони її й поховають.
17.04.2019