У ніч на 17 квітня у Львові помер дисидент, політв’язень, відомий далеко поза межами України борець із комунізмом Валентин Мороз. Про це повідомив на своїй сторінці у Facebook журналіст Вахтанг Кіпіані.
«Кілька годин тому у Львові пішов з життя один з легендарних борців з комунізмом, автор блискучих самвидавних текстів 1960-1970-х років Валентин Мороз», – написав журналіст.
Позавчора, 15 квітня, Валентину Морозу виповнилося 83 роки.
Мороз народився 1936 року у волинському селі Холонів (Горохівський район).
Після закінчення школи вступив на історичний факультет Львівського університету, потім до заочної аспірантури (на очну не прийняли через незадовільну оцінку з історії КПРС). Працював тоді завучем і вчителем сільської школи, а з 1964 – викладачем Луцького, потім Івано-Франківського педінститутів.
Уперше був заарештований за антирадянську агітацію у 1965 році й засуджений до 4-х років мордовських таборів. Удруге Валентина Мороза заарештували 1970-го і закритим судом засудили на 14 років.
У 1979 році після 5-місячного голодування, під тиском світової громадськості радянська влада змушена була обміняти Валентина Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів КДБ. Це відбулось в аеропорту імені Кеннеді в Нью-Йорку.
Спочатку він оселився в Америці, викладав у Гарвардському університеті (1979–1980), видавав журнал "Анабазис" (1980–1991), вів щотижневу радіопрограму в Торонто (1986–1991).
Однак його скандальна поведінка, ексцентричність, безкомпромісність відштовхнули від Валентина Мороза західну громадськість.
Після Америки мешкав у Канаді, працював радіожурналістом. У квітні 1990-го року повернувся в Україну. З 1997 року жив у Львові, викладав в Університеті фізичної культури.
«…Коли говорять про москальських істориків, то першими у списку, як правило, фігурують Соловйов і Ключевський. Останній – цікавіший, а Соловйов з його величезними томами – дуже нудний…
Але…
Він мав доступ до головних архівів Московської імперії. І тому я читав його охоче в свої молоді роки. Один факт – і все стане зрозумілим.
Десь у якомусь томі він цитує бюджет Московської імперії за якийсь там рік 18-го століття. Рік я вже не пам’ятаю, цифри бюджету теж. Але пропорції бюджету запам’ятав назавжди – пам’ятаю й тепер. Так-от: у цьому бюджеті сума на підкупи була більшою, ніж сума на артилерію!
І тоді я зрозумів, як історик, назавжди: головною «артилерією» Москальської імперії завжди були підкупи. Потім я вже не здивувався, коли прочитав, що під час Північної війни (між Московією і Швецією) більшість членів шведського парламенту отримували гроші від Москви…
І тоді я зрозумів, чому корпус Левенгаупта, що йшов із Швеції на допомогу Карлові XII й Мазепі, був розбитий у Білорусії. З цим корпусом українці і шведи перемогли б під Полтавою, а Петро I був би скинутий з москальського трону (як і планувалося).
Але Москва через свою агентурну «голоту-сволоту» мала всю інформацію про корпус Левенгаупта, і він не дійшов до України».
(з книги Валентина Мороза «Україна в ХХ столітті». Книга третя)
17.04.2019