Св. Письмо під літературним поглядом

 

І.

СТАРОЗАВІТНІ CВ. КНИГИ.

 

Під літературним поглядом між старозавітніми й новозавітніми св. книгами дуже велика різниця. Автори старозавітніх св. книг були письменниками, пoeтaми та iстoриками, що не тільки самі писали, але звичайно й інших навчали читати та писати.

 

З поверховного знання св. Письма витворився такий загальний погляд, що пророки були люди, які мали xаризматичний дар предсказувати майбутність, відкривати тайни, твоpити чуда. В дійсності пророки були учителями та оборонцями старозавітньої віри, що дуже живо цікавилися долею свого народу. Довкола них звичайно гуртувалися "пророчі сини", тобто учні. Значить, це були пророчі школи, де, як у середньовічних манастирях, певно навчали не тільки релігійних практик, але й письма, щоб учнів підготовити на майбутніх учителів та oборонців віри. Релігія, якої основою були св. книги від Мойсея, і не могла б далі pозвиватися без шкіл та нової літератури. З часів пророка Єлисея згадує св. Письмо 50 "пророчих синів" тільки в одному Єрихоні. Отже пророки та "пророчі сини" в тих часах (9.—8. ст. до Хр.) мусіли бyти таким розповсюдженим явищем, як нпр. у наших часах чорноризці.

 

Про царя Соломона каже св. Письмо, що він склав три тисячі приповідок (афоризмів), а пісень (віршів) його було тисяча і п'ять; також писав він про дерева, починаючи від кедра, що є на Ливані; аж до ісопу, що виростає зі стіни; говоpив теж про птиці, і про гадини, і про риби". Все те запропастилося, бо в ізраїльському народі не було охочих продовжувати ту природничу лінію літератури (пізніше вславилися природн. науками греки). З чотирьох книг у св. Письмі, що приписуються Соломонові, щонайбільше одна походить від нього: Притчі (релігійно-моральні афоризми).

 

Це ми навели як зразок, як запропащувались літературні твори в ізраїльському народі. Від Coломона до Христа (1000 років) мусіло бути багато написано, але залишилось тільки те, що опинилось у св. Письмі.

 

При цензурі над книгами, коли їх приймали до св. Письма, літературна вартість книги, між іншим, також мусіла бути важливим мотивом. Напр. така "Пісня Пісень" (приписуванa Cоломонові) певно ніколи не змогла б дістатися до св. Письма, якщо б не її висока поетична вартість, бо в тій збірці еротичних пісень безпосередньо нема нічого ні про Бога, ні про етичне людське життя.

 

Отже старозавітні св. книги — це вибрані, клясичні книги під літературним поглядом. У них видно літературне змагання, щоб викінчити твір, довести до літературної фінезії, як теж видно й літературний талант авторів. Тільки так могло статися, що напр. псальми лишились вершком релігійної поезії на віки, а Пісня Пісень — вершком еротичних віршів.

 

Великі пророки: Ісаїя, Єремія та Єзекиїл — це водночас великі поети. Книга Йов — де релігійний епос, що хоче пояснити значіння терпіння в людському житті.

 

Розрізняємо історичні, повчальні та пророчі книги в св. Письмі. Всі старозавітні пророчі книги навіяні поезією. Але також усі повчальні книги Ст. Завіту придержуються поетичної форми, т. зв. паралелізму. Кожна думка в них висловлюється коротким реченням і повторяється іншими словами. Біблійний паралелізм заступає поетичну ритміку і водночас він є поетичним плеоназмом. Напр. відоме прислів'я: "Хто під іншим яму копає, сам до неї впаде", походить з Притч Соломона; та воно там має ще свій паралелістичний додаток: "Хто чужий пліт розбирає, того гадюка вкусить".

 

Історичні біблійні книги: Руть, Юдит, Товит та Естир мають новелістичну форму. Так само новелістичну форму має пророча книга Йони (це новела про пророка Йону).

 

Чисто історичні книги Ст. Завіту під літературним поглядом також написані вміло. Найкраща з них перша книга про Макавеїв (її жиди вже не прийняли до свого канону св. Письма, бо вона вже зaпiзнo появилася).

 

Завдяки своїм літературним прикметам старозавітні біблійні книги були б задeржали своє місце в літературі людства навіть тоді, якби в них не було нічого Божого.

 

Та зовсім не те новозавітні бібілійні книги.

 

ІІ.

 

НОВОЗАВІТНІ СВ. КНИГИ.

 

Автори новозавітніх св. книг не були письменниками. Вони писали тільки з конечности, як коли малограмотна людина пише лист додому.

 

Одинокий між тими авторами aп. Павло — і завдяки своїй освіті і завдяки вродженому талантові — мав усі дані, щоб писати як письменник. Але Павло писав тільки Листи, подиктовані реальними умовинами. Ті Листи — унікат у світовій літературі: під теологічним та психологічним поглядом; однак Павло зовсім не зважав на літературне викінчення, тому під цим оглядом, його Листи не відзначаються.

 

Лука (автор Євангелія і Діянь Апостольських) літературно перевищає Марка і Матея. Він певно сам писав свої твори. Йоан мабуть мав кращого писаря (якому диктував своє Євангеліє), ніж були писарі Марка та Матея.

 

Це — очевидно — тільки наш здогад, але не безпідставний. Павло вмів легко писати і від дитинства говорив грецькою мовою, всетаки він тільки деякі свої Листи писав сам, а інші диктував писареві (про це є згадки в Листах апостола Павла).

 

Отже можемо сміло догадуватися, що й інші автори навозавітніх св. книг так само робили. Матей і Йоан були прості люди, по грецьки спершу певно не вміли ні говорити, ні писати. З Євангелія Марка виходить, що й він не мав ніякого письменницького вироблення. Ті люди взялись за перо аж тоді, коли їх, як апостолів нової віри, само життя до того примусило. Йова найпізніше написав своє Євангеліє, отже він уже міг дістати і кращого писаря (бо і писар мусів бути христіянин) та й сам уже неодному міг навчитися.

 

Всі новозавітні св. книги написані грецькою (геленістичною) мовою, бо це була тоді загальна книжна мова в римській імперії. Матей мав написати своє Євангеліє по арамейському, як тоді жиди в Палестині говорили, але зберігся тільки грецький переклад Матеєвого Євангелія.

 

Грецька мова для авторів новозавітніх св. книг, що виховалися в Палестині, була чужа, не рідна. Ті ж автори писали тільки з тією метою, щоб зложити свідоцтво Христові, а не щоб написати літературний твір.

 

І так усі ті причини склались на те, що новозавітні св. книги, під чисто літературним поглядом стоять низько. Нема в них ніяких мовних прикрас, ні навіть стилістичного викінчення. Речення в'яжуться найпростішим способом: або а-а-а (в Матея), або і-і-і (в Марка) — без усякої міри та психологічний гри. Автори мають свої привички: Матей щораз пише "і ось", Марко "і зараз". Хоч на одному місці сходяться різні "він" або "той", євангельські автори не згадують особи виразно, а кажуть тільки "він", або "той". Христа рідко де називають по імені, звичайно кажуть "він", або "той". А це нераз доводить навіть до неясности.

 

Найпримітивніше написане Євангеліє Марка (Всетаки з подробиць уповні ясно, що Марко хоче доповнити Матея, а не, як ліберальні критики твердять, ніби Маркове Євангеліє було перше написане). Ось приклад з Марка Христос чудесно уздоровив прокаженого і заповідає йому, щоб пішов та показав себе священикам (такому священики видавали посвідку, до він здоровий). І безпосередньо йде речення: "А той пішовши, почав проповідували багато і розголошувати слово, так що вже не міг явно до міста ввійти, але надворі, на пустих місцях був. І приходили до нього звідусюди" (Марко, І, 45).

 

Хто ж тут цей "той"? Одні перекладачі першу половину цього речення в'яжуть з прокаженим, другу з Христом; інші ціле речення відносять до прокаженого, а інші ціле до Христа (це найімовірніше).

 

Знаємо з історії, що поганські грецькі книжники насміхалися з христіянських Євангелій саме задля їх літературного невикінчення. Якщо б не божий елемент у новозавiтниx св. книгах, то вони безслідно були-б пропали вже в тому І ст., коли появилися.

 

*

 

Сила новозавітніх св. книг у їх божественному змісті, а не в літературному опрацюванні, в формі. Дивно повело Боже Провидіння долю св. Письма! Старозавітне, тільки початкове, Боже об’явлення появилось у гарній літературній одежі; а новозавітнє, те повне, Боже об'явлення виступило без усяких людських прикрас. Та воно саме так і мусіло статися, не тільки з історичних причин, а також і з плянових, божих. До Христа спершу пристали тільки прості люди, а книжники відкинули Його. Отже i перше письменне свідоцтво могли скласти Христові тільки прості люди, з Його оточення. І так "ocтаннi стали першими" бо ніяка книжка не oсягла в людстві тієї слави, що Євангелія.

 

А це й було найвідповідніше для Христової віри. Примітивно написані Євангелія є вічним свідоцтвом на те, що Христова віра не походить з людської мудрости, ні з якоїсь школи, ні з людської геніяльности, але від Бога. Тільки Павло мав дані до того, щоб видумати якусь таку парадоксальну, все таки найглибшу і найправдивішу релігію, як христіянська; однак із історії і психіки Павла аж надто ясно, що Павло вже застав Христову віру, а не видумував її сам.

 

З примітивно написаних Євангелій ясно, що церква дійсно зберігала св. Письмо ненарушене. Але найважливіше те, що з примітивно написаних Євангелій краще, виразніше та певніше виходить Боже слово і Боже діло. Гарно удержаний город звертає наші душі більше до господаря того городу, ніж до Бога — тому, що в такому городі вибивається людське старання. А природа, хоч у ній нема такого ідеального порядку, як у добре удержаному городі, звертає наші думки до Бога. Св. книги Старого Завіту — наче город; а св. книги Нового Завіту — наче сама природа. Там багато людського cтapання, тут тільки те, що Боже, а людського старання не видно.

 

III.

 

ПЕРЕКЛАДИ СВ. ПИСЬМА.

 

Самозрозуміло, що добрий переклад повинен не тільки віддати зміст оригіналу, але й зберегти його літературний характер. В нашому випадку старозавітні св. книги перекладач повинен підтягнути до літературного викінчення, а при новозавітніх зберегти їх примітивний характер. Цієї свідомости біблійні перекладачі дотепер не мали, тому й новозавітні св. книги підтягали до літературного викінчення, вигладжуючи та прикрашуючи оригінальний текст, як тільки можливо. А це таке, якби якусь селянку перебрати на паню з капелюхом.

 

З усіх різномовних перекладів св. Письма наш церковно-слов'янський переклад найближчий до грецького оригіналу. Ті старовинні перекладачі порадили собі так, що штучно накинули старій слов'янській мові всі питоменності грецької мови (genetivus аbsоlutus, dativus absolutus і т. ін.) та слово за словом передавали оригінальний текст. Таким способом вони вповні зберегли й примітивний літературний характер оригіналу. А знаємо з досвіду, що та простота Євангелій при читанні в церкві не тільки не разить, але має свій спеціяльний чар.

 

Рух за українською богослужбовою мовою, особливо в наших православних братів, доводить до щораз нових українських перекладів св. Письма Нового Завіту. Нехай же перекладачі знають, що в церкві приймається тільки такий переклад, який збереже літературну простоту новозавітніх св. книг — бо тільки такий переклад буде дійсно вірний.

 

[Краківські вісті, 16.04.1944]

 

16.04.1944