Історичні значіння виразу "православний".

При розсліджуванню офіціяльних назв христіянських церков та сект передовсім се треба мати на увазі, що кожда христіянська церков чи секта уважається за одиноку правдиву церков Христову, і старається се зазначити своєю офіціяльною назвою. В наслідок сего кожда христ. церков повинна би називатися "правдивою" церквою. Та в дійсности ані одна христ. церков не приняла такої офіціяльної назви. Чому се так сталося? Ось тому, що те, що є спільне всім членам якоїсь цілости, не може служити як differentia specifica. В нашім випадку ходить лиш о говорення, а не о дійсність. Коли всі христ. церкви та секти говорять, що вони є "правдивою" церквою Христовою, то всі говорять одно й те саме, отже тим не зазначуються ріжниці між поодинокими церквами. А власне ті ріжниці треба тут піднести, щоби зазначити характер поодиноких христ. церков, котрий характер — після віри кождої з тих церков — є рішаючий. Отже офіціяльна назва "правдива церков Христова" була би непридатна для кождої з христ. церков. Що більше! "Правдива церков (чи то: віра)" як офіціяльна назва є загалом непридатна, бо загалом всі реліґії (також: нехристиянські) уважають себе "правдивими". Отже "правдивість віри" остається тільки як спільний ідеал всіх реліґій, а рішаюча вага спочиває в конкретних ознаках чито знаменах тої ідеальної правдивости. Як хтось про щось говорить "се правда", то тим ще нічого переконуючого не сказав. Треба навести рації, які узасаднювалиби сю правду, — чи то знамена, які свідчилиби про правдивість того, що хтось говорить.

Ми тут при найважнійшій точці для зрозуміння офіціяльних реліґійних назв. Кожда реліґія на свій спосіб понимає життя-буття, кожда має свої окремі знамена правди, яким вона приписує рішаючу силу, якими вона ріжниться від инших реліґій. А найважнійше (або під доґматичним зглядом, або бодай під зглядом яскравости) з тих знамен звичайно стається матерією для утворення офіціяльної назви реліґії чи церкви. Дуже часто таким знаменем, котре надає назву реліґії, стається особа, котра видвигнула дану реліґію чи секту, — зглядно імя чи назвиско сеї особи. Так н. пр. маніхеізм, аріянізм, гуситизм, цвінґліянізм і т. д. Деколи назва краю (держави), а зглядно назва народу служить за назву реліґії. Так н. пр. східна церков, анґліканська церков. Одначе сього рода назви мають сю свою слабу сторону, що не підносять ніякого знамена доґматичної вартости. І тому в таких церквах замітне стремління, щоби вишукати ще якусь назву, котра малаби доґматичне значіння. Так н. пр. побіч льокальної назви "анґліканська церков" істнує для сеї церкви ще доґматична назва "епископальна церков". Не легка річ зараз в першій хвилі вишукати відповідну назву для якоїсь нової реліґії чи секти. Через якийсь час нова реліґія мусить ферментувати, щоби виявилося, в чім саме її головна суть, в чім головна ріжниця, котра найяскравійше ділить її від инших покревних реліґій.

Так н. пр. в початках христіянства уживано ріжних назв для означення христіян, як "браття", "святі", а опісля усталилася назва "христіяни". Спершу розвивалося христіянство головно між жидами, отже треба було для христіянства вишукати таку назву, котра і яскраво і доґматично відріжнювалаби христіян від жидів. Усі ріжниці можна тут було звести на те, що христіяни вже мали Спасителя, а жиди ще не мали Спасителя (бо Ісуса з Назарету не признали за Спасителя). Отже христіяни прибрали собі назву "христіян" с. є. месіяністів. Ся назва придалася також для зазначення ріжниці між христіянами а поганами. Вонаж заразом означає особу (Ісуса з Назарету) і доґматичний характер сеї особи — так, що для кождого легко ставало ясним, що христіяни є ті, котрі Ісуса з Назарету признають Спасителем світа. Опісля між христіянами зачалася вести борба о се, як поняти Христа подрібнійше? На тім тлі виринали між христіянами нові ґрупи, котрі шукали для свого становища та погляду нові спеціяльні назви. Як ми згадували дуже часто такою назвою (бодай в перших початках нового руху) ставалася назва особи, котра перша піднесла новий погляд на Христа та Його науку.

Декотрі знов назви лиш загально вказують на те, що секта, яку вони означають, є тому правдива, бо вона прочищена, зреформована; так н. пр. катари, пуритани (-чисті), реформати. Сі назви менше-більше так відносяться до загальної назви "христіяни", як відносилися перші христ. назви "святі", "браття" до загальної назви "юдеї" чито "ізраілитяни".

З доґматичних назв пригадуємо слідуючі: ґностики (ті, котрі христ. науку змішали з поглядами декотрих поганських фільософів — особливо плятоністів, і в тім добачували фільософічне розвинення — ґнозу = знання — христ. віри), монархісти (приймали тільки одну особу в Бозі), католики, православні, євангелики (ті, котрі відкидають традицію, а приймають тільки євангеліє як одиноке жерело обявлення), презвитеріянці, епископальна (анґліканська) церков, безпоповці. Подрібнійше застановимося над назвами "католицький" та "православний".

***

Назва "католицький" повстала на сході, на що вказує вже її грецьке походження. "Katholikos" значить тільки, як в нашій мові повсюдний, загальний.

Ся назва, розважана як рішаюче знамя правдивости віри, має більше критеріольоґічне значіння, чим доґматичне. Перенесімся духом в ті часи та обставини, коли се знамя видвигнено на чільне місце. Апостоли, наочні свідки Христа, закладали перші христ. громади. Їх наука була згідна — прецінь учили лиш те, що чули від Христа і що самі бачили. Ученики апостолів продовжували апостольську працю, переказували апостольську науку. Так поширилася по світі одна христ. віра, одна наука. В Іспанії, в Італії, в Греції, в Єгипті, в Палестині, в Сирії ітд. всюди голоситься одно і те саме слово боже. Коли в тих часах повставали якісь новатори (єретики), їх можна було легко збивати. Треба було тільки покликатися на науку тих людий, котрі бачили апостолів. — Ти голосиш щось нового, нечуваного, і твердиш, що щойно ти викладаєш науку Христа, як слід. Алеж ми знаємо людий, котрі слухали апостолів, а ті противно говорять, як ти. Чиж ти маєш більше право і можність вірно викладати науку Христа, як ті, котрих учителями були самі апостоли? — Ось супроти такої оборони єретик ставався безсильний. Знамя "апостольська наука" в тих часах було рішаюче, бо мож було наглядно виказати, що походить від апостолів, а що ні. Та коли вже повмирали і ученики апостолів, новатор-єретик міг лекше викручуватися. Він міг говорити таке, що апостоли ще не розважали справи так глибоко, як він; що вони не могли всього сказати своїм ученикам; що ученики не зрозуміли їх добре; ітд. На щож тут було покликуватися в обороні "старої" христ. віри? Найбільше рішаючим знаменем в тих часах була повсюдність — католицизм. Є се знамя, яке вповні відповідає вимогам індуктивної методи: що все і всюди повторяється, се треба уважати сущним в тій річи.

Якаж могла бути причина того явища, що по всіх христіянських церквах по широкім світі голошено одну й ту саму науку? Тут прецінь мусіла заходити одна спільна причина — а тою причиною могло бути лиш се, що апостоли всюди научали одну й ту саму науку, а їх наслідники старанно зберігали сю науку.

Ось так зміцнена постава христіянства зачинала говорити сама про себе — діло христіянства стало вже велике, загально звісне, вже перейшло через многі досвідні опити, і вже могло само про себе говорити.

Католицизм мав подвійну силу: він вказував на єдність христ. науки під зглядом простору світа, як також під зглядом часу. Матірня Церков Христова, від котрої єретики відступали, боронилася против тих єретиків тим, що її наука через цілий час від самого початку христіянства була одна й та сама. Повсюдність місцева а повсюдність часова взаїмно спомагалися. Колиб через цілий час в христ. церкві не голосилася та сама наука, то як моглоби було прийти до того, що загал христіян по всіх сторонах світа тримався одної й тої самої віри? Коли отже якийсь новатор-єретик видвигнув якусь нову тезу, котра суперечила католицькій с. є. повсюдній христ. вірі, так ставало ясне, що він відкидає се, що в христ. церкві є сущне (бо повсюдне) — він відкидає правдиву віру Христову, а на її місце хоче поставити щось свого.

Треба мати на увазі, що в часах, коли назва "католицька віра" ставалася популярною, ще не було вселенських соборів, отже годі було на них покликуватися; а так само ще не було ніяких так поширених та зорґанізованих єретичних церков, щоби займали якісь більші провінції. Єретики виступали тільки розсіяні тут і там — неначе маленькі острови в морі. Отже "повсюдність" віри, як знамя правдивости віри, в тих часах мала о много яскравійше значіння, як н. пр. нині. Але навіть вже в IV. ст. по причині поширення аріянізму на сході "повсюдність" віри, як знамя правдивости віри, стратила свою первісну яскравість. Се знамя, ся назва, перестала ділати на маси. І ось тому вірні оборонці католицької віри в тих часах шукають за новою назвою, за новим знаменем, котре булоби придатнійше для тодішних обставин на сході, котре сильнійше ділалоби на христ. маси, котре більше спеціялізувалоби правдиву христ. віру. Тою новою назвою стався вираз "fides orthodoxa" — "православна віра".

***

Як виходить з того, що сказане, назва "ортодоксійна віра" є далеко молодшого походження, чим "католицька віра". Могла вона повстати щойно по І. вселенськім соборі (в Нікеї 325 р.). А колиб її десь хтось й передтим ужив, так се міг бути лиш відокремлений випадок, а тут подрібне її значіння ще не могло бути тожсаме з тим значінням, яке ся назва прибрала, коли сталася популярною. А якеж се значіння?

Особливож тут треба нам духом перенестися в ті часи та обставини, як ся назва стала популярною, коли хочемо вірно зрозуміти її значіння. Ріжні назви зі зміною обставин, з якими ті назви вяжуться, можуть так зміняти своє значіння, що місто на оден предмет вказують нам на зовсім инший — хоч люди лиш рідко коли здають собі з того справу. Так н. пр. пригадаймо собі, які історичні подрібні значіння мала назва "руський" чи "русич" чи "русин" чи "руснак". В перших початках ся назва без сумніву належала до того самого роду, як н. пр. австрієць. Кожде поняття, яке відповідає якійсь назві, утворює якась синтеза понять (notae), з котрих одно в тій синтезі верховодить. Колиж инше поняття (nota) в тій синтезі стане верховодити, так поняття змінює своє подрібне значіння. Так в поняттю "австрієць" верховодить поняття державної приналежности: австрієць се той, хто є горожанином Австрії. Та сама черта з початку верховодила також в поняттю "руський" (чоловік), "русин": русином називано того, хто був підданий Руссам с. є. Варягам, які заснували свою державу на наших землях. Той "руський" був Славянином, або Половцем ітд., а правдиві "Русси" (Росси) були Нормани. Колиж опісля сі Нормани поприняли мову і звичаї нашого народу, в поняттю "руський" стала верховодити черта народности: "руський" означало нарід як націю, а не як підданих. А що означає ся назва нині в устах нашого галицького кацапа? В його поняттю, яке він вяже з сею назвою, верховодить єдність нашого народу з Москалями. Отже знову нова синтеза! Алеж нині ще й руский — русин — руснак мають свої спеціяльні значіння.

Подібно змінялося значіння назви "православний", і навіть в устах иншого чоловіка ся назва щось иншого значить. Коли ми католики, кажемо про себе, що ми є "православні", то ріжнимося поняттям від схизматика, котрий собі приписує ту саму реліґійну назву.

Передовсім мусимо звернути увагу на се, що "orthodoxos — православний" не означає (бодай безпосередно ні!) правдиво віруючого, чи то правдиво славячого, як се деколи (особливо на проповідях) толкується. Ми вже на вступі сеї розвідки зясували, що "правдивий" не може статися офіціяльною назвою для жадної реліґії — атже всі реліґії уважають себе правдивими і безнастанно се голосять. Не зміняє річи, що тут "правдивий" лучиться ще з одним словом "doksos — славячий". На се вказує також етимольоґія сеї назви. Ορδωξ значить право, правильно, але не: правдиво. Думаю, що ще найкрасше віддає змисл сього виразу, бодай тут на сім місци, німецький вираз regelrecht. Другий вираз "doxos" походить від δoκεω, що може мати більше значінь: пристати розумом на щось, мніти, думати, славити ітп. Наш славянський переклад сього виразу є оден зі слабших. Алеж в дійсности й тяжко приходилося вірно віддати властиве значіння сього грецького виразу — таке значіння, яке він на сім місци має. Треба було тут зважати на два моменти: а) на льоґічну точність та б) на конвенціональну гідність славянського слова, котре повинно було бути таке, щоби, як офіціяльна реліґійна назва, нікого не разило і для кождого (хочби й простого чоловіка) було зрозуміле.

В новійших часах "orthodoxos" часто перекладано (у василіянських виданнях) на правовірний. Одначе також сей переклад не є вірний. Δoκεω, δoζἄ означає акт розуму, а анальоґічний акт серця означає в грецькій мові πἰoτεὖω, πἰoτἰξ. А наші слова вірити, віра, вірний більше прихиляються до πἰoτεὖω, πἰoτἰξ, чим до δoκεω, δoζἄ. Ціла трудність в тім, що наш нарід, творець нашої мови, не має так субтельно вироблених понять, як мали старинні Греки. Точне значіння виразу "-doxos" на сім місци є: той, котрий розумом пристав на щось. В латинськім від того самого пня є вираз docere = научати. Значінння обох виразів є дуже споріднені. Значіння грецького виразу ограничується на той стан розуму, котрий попереджає научування когось: той, хто є спроможний научати про щось, вже розумом опанував сю річ і розумом пристав на неї. Не віддають точно сього значіння наші слова: мніти, думати, вірити, славити. "Мніти" означає не досить певне розумове судження (мніти = гадати); а з другої сторони сей вираз не має достаточної конвенціональної гідности та ясности. Колиб ходило о назву тільки для самої церкви, то ще найвірнійший був би переклад "правонаучаюча церков". Алеж ся назва має стосуватися аж до чотирох відмінних предметів, котрими є: церков, віра, наука, христіянин. Ось нова, а велика трудність. Грецький вираз добре стосується до всіх тих чотирох предметів; ecclesia orthodoxa, fides orthodoxa, doctrina orthodoxa, christiani orthodoxi. А ще до того сей вираз приходить також самостійно: orthodoxia (православіє). А ті наші вирази, які ми дотепер розважали, не надаються добре для всіх тих функцій. Прецінь "правовірна (правовіруюча) віра є льоґічний нонсенс, бо віра не "вірить" так, як думка не "думає". Так само наука не "вірує", отже також "правовірна наука" не є льоґічною композицією. Що "правонавчаючий христіянин" не є відповідна комбінація, се ясне, бож прецінь, не кождий христіянин научає. Сі всі трудности первісні перекладці певно мали на думці, коли рішилися за перекладом: "православний".

Найбільше уємна сторона сього перекладу є чисто граматична: прецінь "славний" у всіх славянських мовах, означає того, котрого славиться, а не того, котрий славить. А ориґінал означає того, хто славить; отже треба було його переложити на "православящий". Колиж первісні перекладці таки не ужили сеї форми, то відай лиш для осягнення більшого евфонізму: красше звучить "православний", як "православящий". Сей переклад є придатний до всіх згадуваних функцій: православіє, православна церков, віра, наука, православний христіянин. Тільки що всюди тут під "славний" треба розуміти "славящий".

Однак сей переклад не є також без льоґічної уємної сторони: він віддаляється від ориґінального значіння. І власне тому його інтенціональне значіння многі зовсім хибно толкують: "православний" = той, котрий правим, належитим, правдивим способом прославляє Бога. Значне місце в тій синтезі ознак сього поняття має форма обряду, бо "славити" означає зовнішний акт. А ориґінал певно ограничувався тілько на внутрішний розумовий акт. Назва "orthodoxos" сталася популярною підчас борб з аріянами. А про аріян історія нічого не згадує такого, начеб вони відкидали, або зміняли церковні обряди — спосіб, яким церква славила Бога, їм ходило лиш о субтельні розумові ріжниці в пониманню божественности Христа: чи Христос є ομοούσιος (такої самої сути), чи όμοιούσιος (подібної сути) з Богом Отцем? Отже й назва, котра в тій борбі сталася боєвим гаслом, мусіла безпосередно відноситися до тих квестій, а не до обрядів — не до зовнішної слави, якою церков славить Бога. А для сеї ціли славянський переклад не був відповідний. Тут одначе треба зважити на два факти: а) в часах, коли вперше перекладано церковні грецькі книжки на славянську мову, реліґійна психа, яка вибуяла була за аріянських борб, вже завмерла. Не знаходила вже вона ані потреби, ані дрібничкового зрозуміння. А се тим більше між Славянами, котрі з поганства наверталися до христіянства. Де їм тоді було до того, щоби застановлятися над тим, чи Христос є "όμοούσιος" чи "όμοιούσιος" з Богом Отцем? Їх духа більше займала зовнішна постава христіянської реліґії: чи се належитий, правий спосіб прославлювання Бога, чи ні? Ось тому й офіціяльна реліґійна назва була для них остільки придатнійша, оскільки більше вказувала на прославлювання Бога, як на субтельні доґматичні поняття. Коли отже перекладці грецького виразу "orthodoxos" рішилися за перекладом "православний", то доцільно — достосовуючися до нових обставин — змінили первісне значіння грецького ориґіналу.

З другої знов сторони: не дасться нині точно опреділити, яке ширше значіння міг мати вираз "славний" в тодішних часах. Сеж були часи, коли славянська мова щойно зачала виступати на письмі, коли ще не було усталеної літературної славянської мови — тільки самі діялєкти. Ну, а в ріжних діялєктах згадуваний вираз міг мати бодай ширше значіння трохи відмінне. "Славити, слава, славний" без сумніву походить від "слити, словити, слово, словний". А значіння тих виразів в тодішних часах не мусіли так далеко стояти від себе, як се нині є. Могло отже "православний" означати майже те саме, що "правословний", а "правословний" мало би тут те саме значіння, що "правомнінний" (навіть в грецькім λογοξ; = слово мало значіння також думки, поняття).

В такім случаю славянський переклад стояв би зовсім близько до ориґіналу. Вказувавби на се також отсей граматичний факт: правословний має таке саме значіння, як правословящий; коли отже первісні перекладці ужили форму "православний", то розуміли значіння сеї форми на взір значіння виразу "правословний".

Думаю, що ся увага не є тільки якимсь наклепом, але має поважні рації за собою. Нині ми при поняттю "слави" вже зовсім не зважаємо на етимольоґічне значіння сього виразу. Та в давних часах отсе етимольоґічне значіння певно ще не було так завмерло, як се нині є. "Славити" як спеціяльна форма виразу "словити" етимольоґічно значить "висказувати комусь признання". При тім можемо розріжнити два моменти: а) висказування (зовнішний акт), б) розумове признання (внутрішний акт). Наш славянський вираз більшу увагу звертає на зовнішний акт. А грецький вираз σοςα = слава етимольогічно підносить ту саму думку, тільки що він більшу увагу звертає на внутрішний акт — так, що точнійше може його віддати нашим виразом "признання". Отже точно "orthodoxos" далосяби перекласти на нашу мову "правовизнаючий".

***

Доси ми подрібнійше пояснили тільки вираз "-doxos". Якеж є подрібне значіння першого виразу — "orthos"? Вияснять нам се обставини, в котрих назва "orthodoxos" сталася популярною. Ми вже згадували, що се були часи, коли велася тяжка борба з аріянами.

Ось що читаємо про ті часи (Vita s. Gregorii Theoiogi vulgo Nazianseni в Патрольоґії Mignе, Opera Gregorii Naz. T. І. стр. 212–213): "Сумний був тоді стан всіх церков, а ані одної не сумнійший від царгородської (церкви), в котрій вже від 40 літ буяла аріянська зараза (єресь), під архієреями проводирами схизматиків, і навіть творцями нових доґм; під володарями, якими були Константій і Валєнс, котрі тримали з єретиками, католиків гнобили... Так аріяни, захопивши всю власть церковну, ледви залишили "останки" богочестя і "насіння" віри, які Григорій мав розбудити. Декотрі з храмів єретики займили, а передовсім сей найбільший "Софія" названий — — — инші заміняли в гроби, инші кровю святих полили і спрофанували, священиків палили. Католики мучені зневагами, відобранням майна, прогнанням; в церквах, в домах і навіть на самоті переслідувані — маленький гурт і навіть не якийсь гурт, тільки якийсь незначний і слабий слід гурта, або останки; думали, що їм дуже добре поводиться, коли могли з життям вийти". Всі католики за часів Григорія Назіянзенського в Царгороді (379 р.) легко помістилися в малій комнаті1), а не мали ані одної своєї церкви.

Цілі провінції стали аріянськими; сотки епископів освідчилися за аріянізмом; а цар — той одинокий тоді христіянський цар — також був аріянином. Як тут було покликуватися на знамя апостольственности, або на знамя повсюдности правдивої Христової науки? Прецінь тепер єретики сталися неначе морем, а католики наче розсипаними островами. А також черга апостольственности катол. науки сталася немов затерта. Прецінь сотки епископів освідчалися за аріянізмом! А мож було цілий закид і так збивати, що аріянізм се так субтельна проблєма, що апостоли сього ще не порушували.

Та одначе був оден яскравий, всім звісний факт, на котрий католики могли покликуватися. Тим фактом були рішення І. вселенського собору (в Нікеї 325 р.). Там власне осуджено науку Арія як єретичну, і доповнено символ віри словами "рожденна, не сотворенна, єдиносущна (όμοοόσιος) Отцу" ітд. Повага Нікейського собору в тих часах, помимо опору аріянів, певно була незвичайно велика, і оборонці катол. віри могли дуже добре користати з тої поваги. Воно дійсно так і було. Сі оборонці раз в раз зазначували своє становище і свої рації словами: Я тримаю з вітцями І. вселен. собору!

А прошу тепер змисл сих слів віддати в короткій формулі, котра моглаби статися офіціяльною назвою, бойовим гаслом. Чим се не буде "orthodoxos"? Так! Ось щойно тут зачинаємо розуміти властиве значіння виразу "ortho — право". "Правий, правильний" супонує якусь міру, після котрої щось є праве чи правильне. А тою мірою в обговорюваних обставинах міг бути тільки І. вселен. собор. Звісні були рішення сього собору, і се "право-" вказує та покликується на ті рішення. Яке отже було подрібне значіння виразу "orthodoxos" в часах видвигнення сього виразу? Orthodoxos се той, хто визнає рішення І-го вселен. собору. Його (розумова) віра є regelrecht — згідна з наукою катол. Церкви, яку представляв І. вселен. собор. Ся назва була тим придатнійша, що аріяни натягали річ до неімовірних субтельностий, і все викручувалися (прецінь позірно ходило тут тільки о одну йоту!), а обговорювана назва відразу ставляла справу ясно і рішучо.

***

Назва orthodoxos діждалася тріюмфу. Католики на сході з часом перемогли аріянів, і вславлене боєве гасло осталося шануючим по всі часи: назва "katholikos" на сході вийшла з уживання, а її місце і роль займила назва "orthodoxos".

З того, що вже сказане, стає ясним, що назва "orthodoxos", як знамя правдивости віри, своєю точностю та ясностю перевисшає назву "katholikos". "Повсюдність" христ. науки ще й сама потребує доказів, знамен правди, бо прецінь се не є для кождого христіяна наглядне, котра з христ. наук (вір) є повсюдна. Так бодай сталося від тоді, від коли ріжні католики займають цілі краї. A "orthodoxos" звертає увагу на таку черту Христової Церкви, котра є точно опреділена — себто: на рішення вселенських церковних соборів. Хто визнає ту саму науку, яку опреділили сі собори, сей є orthodoxos; а хто не є згідний з сею наукою, той є heterodoxos = єретик. В перших початках при поняттю "orthodoxia" підходили під увагу тільки рішення І. вселен. собору. Алеж в міру того, як помножувалося число вселенських соборів, поняття "orthodoxia" ставалося чимраз то більше абстрактне — так, що воно означало науку загалом, за котрою освідчаться вселенські церковні собори загалом. Спір міг тут заходити тільки про се, чи даний церковний собор дійсно треба уважати вселенським, чи ні? та о се, чи щось противиться рішенням якогось вселенського собору, чи не противиться?

Східна церков скористала з тих можливостий, щоби вперед вести суперечку з західною церквою, а опісля навіть вповні відорватися від неї. Між иншими обжаловувала східна церков західну, що ся послідна без рішення вселен. собору всунула в символ віри "Filioque", що після думки східної Церкви противилося рішенням II. вселен. собора (в Царгороді 381), і тому твердила вона, що західна церков відступила від "ортодоксії".

За часів Фотія (в IX. ст.) східна церков офіціяльна присвоїла собі назву "Orthodoxos", а західну Церков проголосила "heierodox-ою" (єретичною). Вправді Фотія на 8. вселенськім соборі (в Царгороді 869) осуджено і скинено з патріяршого престола, однак се не помогло (бо в дійсности Фотій не був властивою ділаючою причиною, тільки знарядом, в руках сеї причини — а сею причиною була ненависть). Конець кінцем обставини уложилися так, що східна церков тільки сім перших соборів признала вселенськими, і вповні відорвалася від західної церкви. В той спосіб назва "orthodoxos" знову дістала нове значіння в східній церкві: до ортодоксії після розуміння східної церкви належать тільки доґматичні рішення сімох перших соборів. Так значіння сього виразу на сході стало обмежене і наче законсервоване: не позволено йому дальше розвиватися.

***

Натомість зачало розвиватися конвенціональне значіння виразу "orthodoxos — православний", як також виразу "katholikos". Зі згляду на роздор льокальні назви "східна" та "західна" церков зійшли на друге місце, а на перше місце в східній церкві виступила назва "orthodoxos — православний", а в західній церкві "katholikos". Східна церков не проскрибувала виразу "katholikos — соборний", тільки перестала його уживати як свій герб. Анальоґічно поступила західна церков з виразом "orthodoxos". З доґматичних назв сталися герби, котрі вказують на того, хто з ними виступає... Та се вже така доля чи не всіх виразів.

Хто собі нині здає справу з того, що первісно (етимольоґічно) означали вирази: діякон (=послугуючий), презвітер (= старець), епископ (= надзиратель), папа (= батько) і т. д.? Конвенціональне значіння тих виразів стало сильнійше від первісного (етимольоґічного) значіння. Так сталося також з виразами "orthodoxos" та "katholikos".

Ми відтепер горорити-мемо тільки про наш славянський вираз "православний", бо власне Славянам прийшлося обняти найповажнійшу спадщину по колишній східній церкві.

Нині під назвою "католик" широкий світ розуміє христіянина, котрий признає папу за голову Христової Церкви; а під назвою "православний" — христіянина грецького обряду, котрий не признає папи за голову Христової Церкви. "Православний" в широкім світі вже цілковито затратило своє етимольоґічно-доґматичне значіння, а має свою силу тільки в тім, що якраз воно, а не инше слово, є офіціяльною назвою східних схизматиків.

Говоримо про всіх, та чейже і про себе не забудемо, атже прецінь треба нам виснувати якісь практичні наслідки з того, що ми говорили. Колиб нас, католиків грецького обряда, було так багато, як схизматиків грецького обряда, а їх так мало, як нас, то під виразом "православний" широкий світ розумівби нас — католиків грецького обряда. Тоді ся назва булаби для нас дуже придатна на всіх полях. Алеж так, як є, ся назва вже з давен давна була для нас обосічним мечем.

Зовсім инше значіння має назва "православний" в наших устах, а зовсім инше значіння має вона в устах схизматика. Коли ходить о етимольоґічно-доґматичне значіння, то ми є такі "ортодокси — православні", котрі приймають рішення всіх 20-тьох вселен. соборів (отже католики); а схизматикі є такі "ортодокси — православні", котрі приймають тільки рішення 7-ох перших соборів. Колиж ходить о конвенціональне значіння, ми є такі "православні", котрі визнають папу, а схизматики є такі "православні", котрі не визнають папи. Якжеж ті ріжниці належито пояснити а) ширшому світови, щоби він зорієнтувався, та б) усьому нашому простолюдю, щоби воно не далося збаламутити? Се просто неможлива річ. Прецінь ту є одна й та сама назва в одній і тій самій функції, а має вона два зовсім противні значіння. Треба прецінь числитися з тим, що як широкий світ, так простий люд числиться головно з зовнішними фактами. Колиб бодай увесь наш український народ так, як ми в Галичині, був католицьким, то тоді ще можнаби остатися при назві "православний". Тоді до тої назви доданоби специфікацію "православний — Українець" — "православний — Москаль", і ріжниця легко булаби вияснена навіть для широкого світа.

Алеж в такім положенню, в якім знаходимося, "православний" приносило нам більше шкоди та небезпеки, як помочи. Небезпека і шкода ішли як зі сторони латинників, так зі сторони схизматиків. Латинники нас відтручували, бо — мовляв — ми є "православні" = схизматики. А схизматиками наш нарід баламутили, бо — мовляв — ми є те саме, що вони. А прецінь знаємо, що таки назви мають передовсім ту ціль, щоби були до помочи для точного зазначення становища та легкої орієнтації.

Що отже нам робити? Чи може замість "православний" ужити нам якийсь инший переклад (як н. пр. "правовірний")? Ні. Наймудрійше буде так поступити, як рішили наші епископи на своїй конференції у Львові 1918. р. (АЕП. Відомости з дня 2.XII.1918): вираз "православний" зовсім опускати — не підносити. Прецінь, як ми бачили, анальоґічно поступили з виразом "katholikos" оборонці катол. віри за борби з аріянізмом, а катол. Церков з виразом "orthodoxos" від часів східної схизми. Не слово спасає, лиш дух. Нової назви не потреба нам видумувати, бо вже маємо зовсім влучну назву, звісну в ширшім світі. Тою назвою є "грекокатолик".

Наш ширший загал приймив згадуване рішення наших епископів з належним зрозумінням — без крику, без невдоволення. Події в Галичині в послідних роках добре йому вияснили річ. Тільки "тверді" священики, як се я сам нераз мав нагоду чути на власні вуха, ще — і проти розпорядження епископів — упірно виголошують в церкві "всіх вас православних". Та се люде, котрі більше полюбили мертву букву, чим живого духа, і не можуть, чи не хочуть зрозуміти голосу життя й часу. Алеж такі мруть, бо самі себе засуджують на смерть.

¹⁾ Сам Григорій так пише про сей дім: "Domus quaedam ріа, аmоrе Dei flagrans, non secus atque Eliseum Sunamitidis domus, nos refocillavit; domus, inquam, hominum corporis spiritusque mecurn cognatione conj unetorum; apud quos populus hic quoque compactes est, cum furtim orthodoxem fidem persecutionibus vexatam atque afflictam hauriret; nequaquam libere nec sine periculo". L. c. в Патрольоґії Mignе.

[Нива, ч. 1 і 2, за липень і серпень 1920]