Окупація Галичини російськими військами осінню 1914 р. ішла скоро вперед. Львів упав 3 вересня, а по битві над Верещицею в половині верecня царська армія посунулась на захід під Перемишль і на південь в Карпати та дійшла у кількох тижнях аж по ріку Дунаєць. Ворожу армію випереджували величезні маси втікачів.
Держалася тільки твердиня в Перемишлі. Російська армія зайняла верхів'я Карпат, від Дунайця аж по румунський кордон і загрожувала небезпека, що посунеться на мадярську рівнину — на Будапешт і далі на Відень. Російська окупаційна влада в Галичина і на Буковині розв'язала всі українські організації, установи і школи та заборонила українську пресу і книжку. Почалися масові арешти українців і заслання на Сибір. Колишній холмський єпискoп Євлогій розпочав у Галичині масову акцію за поширенням православ'я, що мало бути помостом для швидкого і цілковитого обмосковлення Галичини. Для влегшення тих задушевних намірів єп. Євлогія вивезено зі Львова Митрополита Шептицького і сотні українських греко-католицьких священиків. Царській адміністрації здавалося, що таким чином завдала вона вже в Галичині смертний удар мазепинським сепаратистам.
Та не зважаючи на велику катастрофу, що зустрінула український нарід в межах Австрії, не заломилася наша віра в живучість української національної ідеї та в її перемогу. Створені з початком війни у Львові політичні організації — Головна Українська Рада, що політично об'єднала галицьких українців і дала почин до створення легіону УСС для збройної боротьби за визволення України з московського ярма, і Союз Визволення України, зложений зі східних українців, які проживали тоді у Львові, перенесли свою діяльність у Відень, де скупчилася майже вся українська інтеліґентська еміґрація з Галичини й Буковини і куди перенесли свій осідок наші централі зі Львова. Відновлено українську пресу y форумі тижневиків — "Діло" під ред. д-ра Вас. Панейка і "Свободу" під моєю редакцією. Союз Визволення України видавав свій "Вістник". Крім цього виходили там наші тижневики в німецькій мові. — "Украінішес Кореспондецблят" Української Парл. Репрезентації під ред. В'яч. Будзиновського та "Украініше Нахріхтен", як орган Союзу Визволення України. Допомогою для збігців займався Український Комітет, а освітньо-культурною працею і шкільництвом — Українська Культурна Рада. У Відні створено українські школи і курси в часі, коли майже вся українська територія Галичини й Буковини була у ворожих руках.
Що більше. Наша тодішня віденська еміґрація, в якій у першому році війни передову і рішаючу ролю відігравав тріюмвірат: д-р Кость Левицький, д-р Євген Олесницьккй і Микола Василько — аж до створення у Відні в дні 5 травня 1915 р. Загальної Української Ради — а частинно ще і дальше, вже під фірмою ЗУР, думала і про нашу політичну майбутність. Фактично і формально зайнялась тим Головна Українська Рада, а радше її президія. Йшло про спопуляризування за кордоном справи самостійности України, в першу чергу в чорноморських державах, як територіяльно найближчих до України. Цією самою справою займався рівнобіжно і Союз Визволення України, що для відповідної пропаґанди вислав у жовтні 1914 р. д-pa Льва Ганкевича до Софії та Маріяна Меленевського (Баска) до Царгороду.
Делегатами Головної Української Ради до Румунії, Болгарії і Туреччини визначено пос. д-ра Лонгіна Цегельського і мене, як члена Президії Гол. Української Ради. З початком листопада 1914 р., коли російські війська окружили зовсім Перемишль і посувалися далеко на захід і південь, виїхали ми на Балкан. У Софії були ми прийняті на довшій авдієнції премієром міністрів д-ром Василем Родославовим і мали побачення з провідними політиками різних партій та з президією болгарського парляменту (собранія). Очевидно, побували й у різних редакціях та пізнали тамошній журналістичний світ. Гостювали і в домі проф. Шишманова, зятя Михайла Драгоманова, де запізналися з його молодим сином, доктором прав, що скінчив свої студії у Швейцарії, незвичайно милим і товариським; він сьогодні болгарським міністром закордонних справ. Чималі прислуги у нав'язанні взаємин з болгарським політичним світом дав нам д-р Лев Ганкевич, що був у Софії вже від кількох тижнів і вспів пізнати тамошню верхівку.
Подібну акцію повели ми і в Царгороді. Нас прийняв Талат Паша, що став премієром міністрів, і зять султана, міністер війни Енвер Паша. І в Софії, і в Царгороді урядова телеґрафічна аґенція подала відповідний урядовий комунікат про нашу зустріч з членами уряду, а преса за час нашого побуту — ми пізнали особисто і представииків турецької преси в Царгороді — помістила низку статей, часто передовиць, про українську справу взагалі та про потребу створення над Чорним морем самостійної України. Тільки в Букарешті, де рішальні кола схилялися вже тоді виразно в бік aнтанти, за порадою австро-угорського посла, графа Черніна, пізнішого міністра закордонних справ і сиґнатара берестейського договору, не старалися ми розвинути подібної акції, як у Софії і Царгороді, бо вона були б там безуспішна. Підкреслюю, що наша перша в новочасній історії народу місія перед офіційними і громадянськими чинниками чужих держав відбулася в часі повного поневолення царатом з кінцем 1914 р. усіх українських етнографічних земель, за вийнятком невеличких скравків за Карпатами.
В дні 15 бepeзня 1915 р. упала перемиська твердиня. Цей факт незвичайно приголомшив психічно велику більшість нашої віденської еміґрації. Здавалось, прийшов кінець. Це психічне потрясення, чи властиво депресія, тривала аж по Великдень 1915 р. Тисячна маса української інтеліґенції, між нею багато сірих одностроїв українських вояків виздоровців, виповнила площу перед українською греко-католицькою церковцею св. Варвари у Відні, де численне духовенство відправляло Воскресну Утреню, а опісля св. Літургію. Коли залунали звуки величної воскресної пісні "Христос воскрес із мертвих", уся тисячна масa її підхопила і понеслися могутні акорди воскресного гимну. В очах приявних заблестіли сльози вже не розпуки і зневіри, але радости й надії. По Богослужбі чути було усюди на площі перед церковцею привітання "Христос воскрес" і відповіді "Воістину воскрес". Надія і віра увійшли в серця.
Цей піднесений великодний настрій усієї маси втікачів не був без наслідків. Легше було поєднати розсварених, що їх у нас ніколи не бракувало. Доведено до кінця переговори між поодинокими політичними групами і в дні 5 травня 1915 р. відбулося у Відні перше засідання Загальної Української Ради. Об’єднала вона всі українські політичні партії Галичини і Буковини, що створили спільний репрезентаційний орган для береження наших інтересів. Отже не диво, що у склад Заг. Української Ради увійшли і представники Coюзy Визволення України, що зpeштoю задержав і надальше свою організаційну окремішність.
Події покотилися швидко вперед. В перших днях травня 1915 р. розпочалася велика битва вздовж Дунайця, що скінчилася проривом біля Горлиць, а небавком і зрушенням цілого російського фронту. Серед нашої eмігpaції розійшлась радісна вістка про переможний бій Січових Стрільців на Маківці в Карпатах. Німецькі й австрійські армії швидко звільнили Буковину і майже цілу Галичину та зах. Волинь. Прорив під Горлицями був початком кінця царської Росії і остаточно закінчився нашим Великим Зривом. Історія повторяється тільки в загальних напрямках, а не в подробицях. Віримо у нові майбутні Горлиці і у наш новий Великий Зрив.
Краківські вісті
16.04.1944