Непорозуміння, чи злоба?

(З приводу статті Д-ра Є.Ю. Пеленського п. н. «Quousque tandem»)

Бувають статті, що, читаючи їх, просто не знаєш, як до них підійти. Поважна тема, що її порушує автор такої статті, вимагала б від тебе, здавалося б, поважної постави до неї, та спосіб, як автор трактує тему, ввесь науковий апарат, з яким він підходить до своєї праці, стиль автора та нехитро прихована тенденція, яка пробивається з-поміж рядків такої статті, все твоє бажання поставитися серіозно до авторових думок зводять унівець.

Таке почувати мусіла кожна людина, шо хоч трохи визнається в справах мови, коли вона читала статтю Д-ра Є. Ю. Пеленського п.н. «Quousque tandem», надруковану в перших днях лютого ц. р. у «Краківських Вістях» та присвячену деяким питанням, зв'язаним з літературною мовою.

Безперечно — наша літературна мова ще остаточно не сформована, тому й дискусія в цій справі може бути, й побажана. Але, щоб така дискусія була корисна й доцільна, мусить бути в людей, що беруть участь у дискусії, крім відповідного знання, ще й... добра воля. Коли того нема та коли людина свою думку ставить вище над думку всіх авторитетних чинників і просто накликає не рахуватися з цими чинниками, тоді і така дискусія не тільки не корисна, але й дуже шкідлива.

Стаття п. Є.Ю. Пеленського вийшла з дуже «ідейних» мотивів: він хоче «боронити» українську мову перед «смертельною небезпекою, яка їй загрожує» від деяких мовознавців і «численних ніби мовознавців», що під гаслом чистоти мови українську літературну мову просто «збіднюють» та «спростачують». Але, щоб та «смертельна небезпека» тим яскравіше стала перед очі читача, автор, розбивши свою статтю аж на 16 розділів, підсилює її ще кільканадцятьма латинськими піднаголовками з кінцевим капітальним «Caveant consules…» Що при тому всі ці латинські приповідки, сентенції, вигуки своїм змістом підходять до змісту розділів, що їх вони очолюють, так, як окуляри до носа ведмедя, — те не важне: чому ж не показатися із своїм усестороннім знанням?

Не важне теж і те, ще автор (доцент університету, доктор філософії і т. д.) відразу впадає в тон, якого аж ніяк не можна назвати занадто культурним; один тільки приклад: «Чистка ведеться в таких розмірах і такими (!) людьми, що — difficile best satiram non seribere”. Що ж, — усякі люди по-всякому розуміють культурність...

Таким більш-менш тоном п. Є.Ю. Пеленський «розправляється» з усіма статтями чи працями на тему мови, що в останніх роках появилися в нас. Зокрема, «перепалося» в статті пана П. і мені за мою статтю «За чистоту української мови в школі», надруковану в журналі «Українська Школа».

Для пана Є.Ю. Пеленського не важне те, що я та й інші «чисткарі» (правда, яке гарне слово!) самі з себе нічого не видумували, тільки в усьому користувалися з творів наших найкращих письменників і з праць наших найкращих мовознавців таких, як Кримський, Синявський, Сімович, Курило, Огієнко і т. п. Всі ці мовознавці для пана Пеленського — це «попросту недоуки», «непокликані ніби мовознавці», «загонисті чисткарі», які «не обмежуються до наукових, чи там хоч пристойних меж», які проводять свою роботу «під знаком ненаукових заложень» (слово «заложення» в пана П. чисто українське!), які «збіднюють» українську мову, «спростачують» її та завертають до рівня «цивілізації смердів і холопів, пастухів і рибалок»! Нічого й говорити, — скромність і культурність пана Пеленського надзвичайні...

Почуваючи себе авторитетно-покликаним забирати голос у справах мови і боронити її перед «наступом» та «злочином» мовознавців, п. Пеленський забавляє нас цілою низкою своїх «філософічних» міркувань та поучень, таких наївно-несеріозних, що, читаючи їх, тільки похитуєш головою...

Дискутувати з усіма цими міркуваннями пана Є.Ю.П. та переконувати його в неправдивості його «тверджень» — і важко, і недоцільно. Як же тут дискутувати з автором, коли він усі свої міркування спирав на фальшивих засновках, вмовляючи в читачів, нібито мовознавці «викидають» з мови всі галицькі слова та такі слова, що подібні до польських або московських. Не треба бути мовознавцем, щоб відразу побачити, що таке твердження пана Є.Ю.П. цілковито помилкове. Ніхто з мовознавців не думає викидати з літературної мови якісь слова тільки тому, що вони галицькі. Всі ми свідомі того, що — хоча наша літературна мова розвинулася на основі київсько-полтавських говірок — проте в ній багато рис інших українських діялектів, серед них і галицьких. Але з того ще не випливає, що кожне галицьке слово мусить мати повне право громадянства в літературній мові, як, з другого боку, не кожне теж східно-українське слово мусить бути літературне. В тому ж і основна різниця між народною (і розговірною) мовою та літературною мовою. При всьому нашому партикулярному «патріотизмі» (хоч яке воно може бути й зворушливе) доведеться зрезигнувати не з одного «місцевого» слова і західним, і східним українцям в ім‘я єдиної літературної мови. Таке, зрештою, бачимо теж у літературних мовах усіх інших народів, і дивно воно, що того не хоче бачити п. Є.Ю.П. в українській літературній мові. Тому й дуже несеріозним треба визнати таке, напр., твердження пана Пеленського, що слово хосен це літературне слово (в нього подибаєте навіть слово схіснується), бо воно виступає в народній пісні, яку записав Головацький і яка для п. П. править за авторитет:

«Ей, в тій соснойці троякий хосен

Ей, од кореня жовті листойки,

А всередині ярі листойки,

А під вершейком сиві соколи».

[Львівські вісті, 13.04.1944]

Коли так, то п. Пеленський повинен і всі інші мови, що виступають у цій пісні, визнати літературними і, замість слів сосонки, листочки, бджілки, вершечки, він повинен уживати соснойки, листойки, пчолойки, вершейки; це буде і послідовно, і... весело.

Важко теж дискутувати з автором, який має свої спеціяльні граматичні закони, зовсім інші, ніж загальноприйняті в науці. Так, напр., п. Є.Ю.П. «навчає» нас, що слово родич виводиться не від слова родити (отже, за «вченням» пана Пеленського, також слово панич виводиться не від пан, тільки від панувати!), що родовий відмінок від слова ступінь має бути ступня, а не ступеня (п. П. відкриває якесь нове випадне і, і за його аргументацією повинно бути не променя, тільки промня, не ячменю, тільки ячмню!), що прислівники взимку, влітку (п. П. пише в зимку, в літку — також доказ великого чуття мови в нього!) виводяться від якихсь зимка, літка, що ми можемо творити нові слова «з існуючих пнів і приростків чи наростків (не з пнів, пане доценте і докторе, тільки з коренів!) що слово «відання (знання) повстало попросту від видіти» (це ж, пане доценте, два окремі слова з двома зовсім різними коренями!), що майбутній час від слова могти є я буду міг, що родовий відмінок від слова маляр мусить бути маляря, а не маляра, бо є маляреві, малярем (п. Д-р Пеленський, мабуть, «забув» про т. зв. мішану відміну чоловічих іменників, за якою відмінюються такі іменики, як школяр, школяра, школярем, вугляр, вугляра, вуглярем, повістяр, повістяра, повістярем і багато інших, між ними і маляр! Див. його статтю в «Українській Школі» ч. 10–12, стор. 127.) і т. д. і т. д.

Бачачи такі «квітки» в статті пана Пеленського, просто з дива не можеш вийти, як він може говорити про чиєсь неуцтво та про «непокликаних ніби мовознавців»...

Характер нашої статті, недостача місця, тощо, не дозволяють нам подрібно розглядати всі аргументи, якими п. П. «боронить» слова, що їх мовознавці «неслушно викидають» з літературної мови. Ми спинимось тільки над найхарактеристичнішими місцями із статті пана Є.Ю.П., які, проте, дадуть спромогу навіть немовознавцям пізнати ввесь науковий і... конструктивний характер тієї статті.

Дуже не подобається панові Є.Ю.П. те, що «хтось» порадив «закинути слово многий; цей «хтось» був, за словами пана П., «просто недоук“, бо, викинувши основне слово, непослідовно залишив вивідні множина, множити і ін.; тимчасом, заявляє авторитетно п. Пеленський, якщо в літературній мові є слово множити, то мусить бути теж многий! Читаєш — і очам своїм не віриш. То ж уже учень нижчих кляс середньої школи знає, що дуже часто корені слів, які в своїй основній формі завмерли, живуть далі в вивідних або складних словах, і в нашій мові чимало таких слів, що в своєму складі мають такі корені, яких не найдеш уже в основних словах. Таке може побачити пан П. також у всіх інших мовах, от хоч би і в польській (він же польоніст), в якій є теж mnożyć, mnożnik, mnożenie, є навіть основне слово у вислові liczba mnoga, а проте, ні одному полякові не впала в голову така геніяльна думка, що є слово mnożyć!

Або така аргументація, яка нас просто роззброює своєю «науковістю»: Обороняючи українськість слова перепалка, п. Пеленський аргументує свою думку так: «Коли в українській мові є «пере» і «палити», то перепалка таки українське слово»! І щоб сильніше підтвердити свою думку, п. П. наводить одне речення з Словника Грінченка, в якому приходить слово палити! Тут уже не знаєш, чи реготатися, чи спочутливо похитувати головою... Ідучи за аргументацією п. Пеленського, ми мусіли б визнати літературним словом і таке, напр., слово, як перетужка, бо як і пере і тужить є в українській мові... (На беріжку: «перепалка» в пана Пеленського — це «малий перепал»).

Такі «наукові» аргументи подибаєте в статті пана Є.Ю.П. на кожному кроці...

Дивне в автора розуміння літературної мови та й узагалі мови. Про те, що мова — це живий організм, який живе таким самим життям, як усе в природі, що слова «родяться», живуть, розвиваються та завмирають, що впродовж свого життя вони часто змінюють своє значення, — про те все п. Пеленський не хоче знати. Не хоче він теж розуміти того, що те, що було добре 300 чи більше років тому, не мусить бути добре тепер. Для нього всяке слово, що жило в нас, напр., у 12 столітті, має право громадянства в сьогоднішній літературній мові, ба — на його думку, «за всяку ціну треба зберегти в літературній мові пні (?) тих слів, що походять з праіндоевропейської та з праслов'янської мови»! Таке пропагує не якийсь там Северин Шехович чи інший автор „Воззрніи страшилиша“ в половині 19. століття, тільки доцент університету та доктор філософії, Євген Юрій Пеленський в половині 20 століття!

В ім'я тієї «праслов'янськости» п. Є.Ю.П. боронить усякі застарілі слова (напр., многий, побіда, муж, перечеркнути і ін.) при чому виявляє дуже «оригінальне» розуміння ролі архаїзмів у літературній мові, коли хоче в нас вмовити, що Шевченко покористовувався архаїзмами тільки для того, щоб «нав'язати свою мову до давнішої української літературної мови» і не «створювати якогось мовного прориву». Не треба бути аж блискучим шевченкознавцем, щоб зрозуміти, що таке твердження автора наскрізь помилкове: архаїзми ж у Шевченка мають чисто функціональне значення!

Не подобається панові П. також те, що мовознавці доручають уживати «застарілих» форм берег, зовсім, книжечка, ліжечко, містечко замість «поступових» галицьких форм беріг, зівсім, книжочка, ліжочко. Тимчасом усі ці «застарілі» форми витворилися за найосновнішими граматичними законами української мови; слово берег — це повноголосна форма, і вже учень нижчих кляс середньої школи знає, що в повноголосних групах -оро-, -оло-, ере, еле, (крім чотирьох винятків: поріг, моріг, оборіг, сморід) голосні о, е не переходять в і; тому й маємо такі форми, як серед (не серід), через (не черіз), перед (не перід), очерет (не очеріт) і т. д. Знову ж условах типу книжечка голосний е витворився з колишнього в і в о він перейти не міг, бо після нього стоїть приголосень ч, який давніше був м'який (хоч тепер він твердий). — А втім, коли пана Пеленського не «цікавлять» граматичні закони мови, то він повинен бодай рахуватися з думкою наших найкращих мовознавців і з Всеукраїнською Академією Haук, які ці форми вже давно остаточно унормували. Але, видно, пан П. вищий над усіх наших мовознавців і над Академію Наук...

[Львівські вісті, 14.04.1944]

*) У другій частині статті проф. О. Панейка п. н. "Непорозуміння чи злоба?", у 83 ч. нашої газети з 14-го ц. м., вкралися такі друкарські помилки, які необхідно виправити: у 1-ій шпальті, 2-ий рядок зверху, зам. "всі інші мови" треба: "всі інші слова"; 15-ий рядок зверху зам, "не від слова родити" треба: "не від слова рід, але від родити"; у 3-ій шпальті, 2-ий рядок знизу, зам. "тужить" треба: "тужити"; 20-ий рядок знизу зам. "mnożyć" треба: "mnogi"; у 5-ій шпальті, 12-ий рядок знизу, зам. "приголосень" треба "приголосний"; 13-ий рядок знизу зам. "з колишнього в" треба "з колишнього ь".

Або — що обходить пана П. те, що найкращі наші мовознавці подають у своїх працях як нормативні форми, прийняті Академією Наук, форми обидва, обох? Для пана Пеленського ці форми "злі", і він авторитетно заявляє: "Має бути оба; обох поруч обидва, обидвох"! Бо п. Є.Ю.П. має свої норми і не думає респектувати норм Академії Наук; він навіть нахваляється, що його закони мови "чисткарів" не обов'язують. Розуміємо, — є люди, яких ніякі закони не обов'язують, але — чи такого громадянською "чеснотою" треба аж чванитися в газеті? Чи лицює теж поважній газеті пропагувати таку "чесноту"?

Дуже цікаві міркування п. Є.Ю. Пеленського на тему слів тітка та річка. Залишаю на боці питання, котрий із висловів поправніший: річка Дніпро, чи ріка Дніпро, хочу тільки звернути увагу на аргументацію автора, якою він поборює слово річка. На трьох шпальтах "повчає" нас п. П. про ролю здрібнілих слів у мові, ілюструючи свої міркування дотепними, на його думку, прикладами та посміхаючися з тих, що вживають у поважній мові "здрібнілих" слів, таких, як тітка, святки, річка і ін. та тим "спростачують" мову. Тимчасом тут річ у чомусь іншому: пан Є.Ю.П. "забув" про те, що наросток -к-, яким творимо, між іншими, і здрібнілі слова, в деяких випадках затратив своє здрібнювальне значення; в нашій мові чимало слів з цим наростком, в яких уже не відчуваємо ніякої здрібнілости. напр. книжка, лавка, кладка, ліжко і багато інших. До таких слівналежить саме річка і тітка. Тому й глузувати з таких висловів, як "велика річка" — значить: не розуміти зовсім різних мовних явищ, значить: непотрібно чванитися власним незнанням. Цікаве, чи п. П. глузує теж з таких висловів, як велике ліжко, велика книжка, велика лавка? Чи глузує він теж із слова жінка?

Важко теж поставитися поважно до міркувань нашого "оборонця" мови в зв'язку з усіма іншими словами чи фразами, які він боронить або поборює (напр. пересада — перебільшення, муж — мужчина — чоловік — людина, отирати — замикати, єдиний — одинокий, узнати, примір, біля двох років, ізза браку часу, мимо всіх зусиль і т. д.); коли для пана П. слово єдиний — це "перестаріле і нелітературне" слово, а фраза один одного — "нелогічний примітивізм і мовний куріоз" бо такої фрази не знає, напр., дума про Самійла Кішку, коли далі п. П. твердить, що не слід уживати слова чоловік у значенні "муж", бо (не смійтеся!) "послідовно Бог-чоловік мало б значити "жонатий бог", — тоді й усяка дискусія над тим усім просто неможлива. Тому й не буду довше спинюватися над тим усім, — досить уже тієї гумористики.

Зате зверну увагу на інші речі, які виявляють не тільки надзвичайне лінгвістичне чуття пана Пеленського, але й винятковий його талант в іншій ділянці. Ми вже згадували про те, що п. П. просто перекручує факти, вмовляючи в читачів, нібито мовознавці викидають з української мови всі галицькі слова і такі українські слова, що подібні до польських або московських. Сюди належить теж твердження автора, нібито мовознавці, відкидаючи слово щоби, одночасно доручають уживати коби (?), нібито вони викидають слово нині та кажуть фразу "був єпископом" заступати фразою "був зa єпископа". Запевняємо п. П., що він тут дуже "помиляється": ніхто з мовознавців не доручає вживати слова коби, ніхто теж не виступає проти слова нині. А щодо конструкцій "був єпископом" і "був за єпископа", то тут явне "непорозуміння": одна і друга конструкція добра, розуміється, кожна на своєму місці; між обома конструкціями є деяка різниця в значенні, і пан Пеленський, замість робити такі неправдиві закиди, краще зробив би, коли б прочитав собі, що про такі конструкції пише хоч би Синявський, один з найавторитетніших наших мовознавців, у своїх "Нормах" (§155).

Але це все ще дрібниця проти методи, якою п. Є.Ю.П. користується в своїй статті. "Воюючи" з "Словником місцевих слів" проф. Огієнка, пан Пеленський навіть не загикнувшись, вмовляє в нас, що Огієнко на стор. 69 викидає з мови слова переконатися і перейняти. Розгортаєте інкриміновану книжечку і переконуєтеся, що на згаданій сторінці обидва слова подані автором власне як літературні. Проф. Огієнко визнав нелітературною тільки фразу "Перейняти провід", а пан Пеленський кричить, що хтось викидає взагалі слово перейняти! (На беріжку: панові П. не подобається теж те, що в згаданому Словнику форма перемогати надана як нелітературна!)

Або така "квітка": Проф. Чапленко у своїй статті, надрукованій у "Краківських Вістях" (ч. 124.) зазначує — дуже справедливо, — що замість "проситься зачинити двері" краще говорити "просимо..." та що фраза "прошу" (в чемностевому значенні, напр., у вислові: "Чи можу сісти коло вас? — Прошу дуже", — пояснення моє, О. П.) — польонізм; в українській мові знаємо на те дуже гарний вислів "будь ласка", "коли ласка". Так само, пише п. Чапленко, не слід уживати слова "письма" в значенні "лист, послання" (напр., "вислав до нього письмо"). Що з того робить пан Є.Ю.П.? В своєму надзвичайно ніжному лінгвістичному чутті та в глибоко-етичному наставленні п. Пеленський "б'є на тривогу", що, мовляв, мовознавці викидають з української мові слова "просити" і "писати"! При тому ще й глузує собі, що ось, мовляв, "Просилися злидні на три дні" і "Будь ласка злидні на три дні" — це не все одно та що фразою "будь ласка" не можна заступити слів "прохання, просьби, прохаючий, прохач і т. д."!

[Львівські вісті, 15.04.1944]

Далі: Фразу «пукають до дверей» назвав я в своїй статті простацьким висловом (вульгаризмом). І знов пан П. кричить, що я «збіднюю» мову, що викидаю слово «пукати» (не фразу!), що послідовно треба б викинути всі слова а яких в той самий корінь і т. д. і т. д.

Таке саме бачимо при слові «краска». В своїй статті зазначив я, що в нас дуже часто вживають цього слова не на своєму місці (напр., «краска лиця»), при чому подав виразно, що його треба вживати в іншому значенні. Пан Пеленський знову «обертає кота хвостом» і репетує, що я взагалі викидаю слово «краска»!

Що воно таке? Якесь фатальне непорозуміння, тобто неспроможність розуміти те, що зрозуміє всяка й мало освічена людина, чи просто злоба? Як воно б не було (в журналістиці така «злоба» має свою спеціяльну назву!) — оцінку того залишаємо самим читачам.

Самі теж читачі найкраще оцінять лінгвістичні цінності статті «Quousquo tandem» та компетентність її автора забирати голос у справах літературної мови.

Але річ не тільки в тому. Справа літературної мови — це не особиста оправа одного інтелігента, його «смаку», симпатій, звичок тощо. Це загальнонаціональна справа, яка великою мірою свідчить про зрілість нації. Це справа, яку — у всіх культурних народів — вирішують, крім самого життя, покликані до того авторитетні чинники: кращі письменники (але справжні письменники!), наукові інституції (Академія Наук), мовознавці. Чи, в такому разі, вільно людині, яка своєю «працею» дала доказ, що не визнається в справах мови, «каламутити воду» та розбивати те, що будує довголітня праця авторитетних чинників в ім'я єдиного обличчя національної спільноти? Чи вільно людині просто накликувати не рахуватися з думкою тих авторитетних чинників? В ім'я чого те все робиться? Чи це конструктивна робота? І чи не виглядав воно не глум з нашого найдорожчого національного скарбу таку роботу ще й прикривати шумним гаслом «Salus reі publicae suprema lex esto“ (один із наголовків статті пана П.)? Чи вільно теж поважній газеті такій «конструктивній» роботі потурати? На ці питання читачі самі дадуть відповідь...

Розвиток української літературної мови піде далі своїм правильно наміченим шляхом, чи воно подобається панові Є.Ю. Пеленському, чи ні. А в історії формування цієї єдиної української літературної мови ім’я пана Є.Ю. Пеленського буде теж записане «золотими» буквами...

Р. S. Наслідків своєї «конструктивної» роботи довелось панові П. недовго чекати. От уже в 33 ч. тих самих «Краківських Вістей» (з 17 лютого) появилася «поезія» якогось писарчука, що заховався за псевдонімом Соломій Ріп’ях та також уважає себе покликаним у «мистецькій формі» протестувати проти «спростачування» літературної мови, яка має проявлятися в тому, що «автор одної статті радить викинути переносні (абстрактні) значіння багатьох українських слів». Що при тому в нашого «поетята» розуміння значення слів дуже каламутне (в нього «переносне» і «абстрактне» значення слова — це те саме), то воно пусте, — головне, щоб розвивалося найкраще... отаманщина!

Що ж незадовго дочекаємося ще й такого, що шевці захочуть рішати про архітектуру, а коминярі про мистецтво...

[Львівські вісті, 16-17 квітня 1944]