До сороковин по смерті Василя Портяка
Другого березня цього року зупинилося земне життя Василя Портяка. Людини, яка так глибоко могла відчувати світ, була наділена багатьма талантами, котрі проявила на різних мистецьких дорогах.
Кожен твір, що виріс під його руками та подихом, можна уважати візитною карткою Майстра. Це дуже рідкісний випадок, коли кожен фрагмент доробку чи то новеліста, чи то сценариста настільки самобутній, промовистий, що важко дібрати, яка саме мистецька форма сягає крайньої глибини в його творчості. Та це немає жодного значення тоді, коли підводиться риска під здіяним. Важливо лиш те, що залишилося для тих, хто шукає пояснення цьому життю.
«Щоби пізнати життя, не вистачить і самого життя». Для цього й потрібні поети, які ведуть своїми тропами у лиш їм відому ойкумену, приводять нас туди за руку, щоби ми зачудовано розглядали не бачений ще ніким світ. Він буває прекрасний, буває потворний, злий та добрий, але за ним завжди стоїть велике людинолюбне серце, що своїм тактом вибиває нечутну музику творів. До неї лиш треба дослухатися, і вона розділить з вами ваше горе і вашу радість, вашу любов та ненависть, вона відкриє вам двері у ваш невидимий світ.
Моє скромне знайомство з творчістю Василя Портяка відбулося ще за часів президентства Кучми, коли на екрани вийшов фільм Олеся Янчука «Нескорений». Сценарій до нього написав Василь Портяк. Пригадую, цей фільм показували, коли на дворі стояла глупа ніч, трансляція починалася, здається, о 2-ій ночі. Такий специфічний час, про це не важко здогадатися, обрали лиш тому, що демонструвати цей фільм банально боялися. Він позбавлений спецефектів, ще чогось, що мають картини з великим прокатом, та в ньому відчувається такий стогін історії, що все це блякне перед її голосом.
Подібних фільмів було вкрай мало, книжки про ОУН і УПА виходили малим тиражем, за ними слід було полювати. І коли зʼявлялося щось подібне на кшталт «Нескореного» чи «Залізної сотні», тоді починалося справжнє свято, яке говорило тобі з товщі часу, з-під землі, щось вкрай важливе, без якого моє покоління відчувало себе наче сирота, про якого забули батьки. Та власне в цьому святі, в цих хвилях вони приходили, нагадуючи, що земля, по якій тобі доводиться ходити, просякнута їхньою кровʼю. І вона через книги, через фільми кричить до тебе, кричить про помсту і розуміння, що перед тобою були такі самі, ― тисячі і тисячі, що впевненим гулким кроком йшли назустріч своїй кулі чи вперед до смерті в постійній мерзлоті Сибіру. І все це задля того, щоб ти міг зараз розглядати весняне тепле небо. Та мусів бути хтось, хто створить це свято, в якому і живі, і мертві зійдуться докупи, і будуть слухати один одного, зазирати з інтересом один одному в життя.
Одна з найважливіших рис у творчості Василя Портяка є та, що картина життя, яка виростає в актах його творчості, завжди занурена в національне, корінням своїм вона сягає глибокої води, що несе в своєму тілі історію цієї землі. І ці твори ‒ це наче промовляння з розломів землі, з яких походить все і все там же й зникає. Такий автор не може бути не почутим, бо він тут знаряддя, яким говорить до людей невидима сила народу.
І попри могутність, якусь безцеремонну навальність історій, які він представляє нам, Василь Портяк дивовижно уважний до деталей. Тонкий новеліст, а цей жанр вимагає скрупульозного погляду на дрібницю, вона в цій писемній формі перша богиня, він так само підкреслює деталь і в кінематографі. У фільмі «Нескорений» є епізоди, що залишатимуться з тобою назавжди. Один з таких, ‒ коли Шухевич голиться в день, який стане останнім його днем. Голиться уважно, небезпечною бритвою, перед дзеркалом, вглядаючись собі в очі. Це дуже виразна і промовиста сцена. Тут не можна не згадати паралель ситуації з історіографії Томаса Маколея: «Спартанець, який жартуючи старанно зачісує чуприну в день, який – він добре знає – буде його останнім днем, в ущелині Термопільській, – на нього не можемо дивитися без подиву».
За подібними деталями, за підбором акторів, за магістральною ідейною лінією фільму, за мовними потоками персонажів, живе великий український світ, що через дію показує свою нестримну волю до життя, свою пасіонарність та розум. Чого вартує лиш гра та зовнішність Вікторії Малекторович. У фільмі ― панянка, дивовижний генотип тонкої білої кості, яка мов тінь йде з Шухевичем через горнило кривавої епохи. До речі, акторка народжена в Донецькій області. І я пригадую, як у мене стискались кулаки, коли вже після цього фільму побачив, що вона рекламує якийсь шампунь, ― ні, не на неї стискались…
І цей весь світ, весь антураж, що вийшов з-під подиху Василя Портяка, сформований досвідом та буквальним доторком до «матеріалу». Це безпосередні родинні історії, що зачаїлись у памʼяті, наче на дні глибоких криївок, та тут вони видерлися на свободу, проросли тим корінням, що десятки років було прикопане землею, було наче мертве, німе, що тепер заговорило устами автора. Заговорило різними голосами: його батька ― кулеметника Василя Білінчука (псевдо «Сибіряк»), дядька ― Дмитра Білінчука (псевдо «Хмара»). Родина-легенда в контексті лісової боївкарської теми. Про них ще писати й писати. Люди дивовижної моральної та фізичної сили: Василь Білінчук орудував кулеметом Дегтярьова однією рукою, серед військ МДБ значився псевдом «Атлет».
І природа, наче знаючи історію, розпорядилася дати великий талант синові, щоби він розповів світу ці історії. І Василь Портяк її не підвів, він написав сценарії і до блискучої повісті Бориса Харчука «Вишневі ночі», де любовна пристрасть прострелила життя людей з різних таборів. Він розповів про вбивство Бандери, дав психологічний опис вбивці, показав контекст, з якого виросло його віроломство. Дав нам «Залізну сотню», в якій нуртує те саме жадібне почуття до свободи сильних та чесних людей.
Про цю діяльність Василя Портяка можна говорити годинами, хочеться вірити, що на відповідних спеціальностях у ВНЗ додумаються створити спецкурс з вивчення творчості Майстра, якщо таких спецкурсів ще не заснували. Над цим слід думати, показувати, у яких формах може існувати історія, як вона вміє говорити до нас без всюди тепер присутньої дистильованої формули «історична травма». Адже Василь Портяк говорить до нас не тільки заупокійною літургією по невинно вбитих, але й адреналіновим блиском в очах упівців, їхньою звитягою та відчайдушним напором, що летить стріляним залізом назустріч ворогу. Це той підхід до кривавої історії, який прозирає у публіцистиці Дмитра Донцова, Євгена Маланюка, Юліуса Еволи та інших, які у війні, окрім сліз, бачили глибші сенси щодо становлення нації.
Окрему студію можна робити і навколо малої прози Василя Портяка, що зіткана з таких різьблених образів, наче руківʼя гуцульської бартки. Його проза вкрай трагічна, це оповідь стиснутого рукою Долі серця, що не витримує, чує свій кінець і бодай перед ним хоче виговоритися, наче на сповіді ― тихо, дібраними словами, короткими реченнями, щоби тільки суть, тільки важливе, без прикрас. Та в цій стисненій до болю лапідарності і прозирає вся краса його вміло дібраних слів.
Його проза дуже нагадує стефаниківський особливий тип новели, де пуант (сюжетно-композиційна деталь новели, яка характеризується несподіваним поворотом розвитку оповіді) може вільно рухатись по сюжетній канві, де читач сам визначає його місце, де присутній достеменно правдивий колорит людей тієї землі, про яку він пише та багато іншого, що зближує письмо цих Майстрів.
Василь Портяк також дуже близький до новели Григора Тютюнника, котрий дав нам можливість зазирнути в душу післявоєнного підлітка, показав різницю, яка розділяє людей на чесних та підлих. Та насамперед вони наближені один до одного світовідчуттям, що ставить їх в історії словесності окремо від інших, наче рідних генетичних братів, що вийшли родом з однієї хати та пішли по світу роздавати свої слова тим, хто зможе почути. Лиш виходили вони в різний час, та пронизані одним настроєм: Василь Стефаник ― Григір Тютюнник ― Василь Портяк.
На превеликий жаль ця генетична лінія урвалася. І дуже сумнівно, дивлячись на сучасний літературний процес, зокрема на малі його форми, що спадок цей відновиться в інших іменах. Не про сльозливе село, травми та нарікання, а про ті невидимі енергії, що дає ця земля людям, передрікаючи їхню долю.
Збірка «У снігах» є тим прикладом, коли письменнику не слід писати багато, коли він обирає саме ту форму, яка дає йому можливість виговорити найголовніше, найточніше назвати цей світ. Тарас Пастух у своїй книзі «Мости Олега Лишеги» сказав, що «поезія здатна відкинути часові нарости на слові й сягнути його «материка». Уточнити ймення ― це подивитися прямим поглядом, спонтанно. І як наслідок ― побачити глибше, виявити суть точніше». Цей принцип закладено також і в новелістиці Василя Портяка, де дуже живий світ людей представлено настільки безпосередньо і чутливо до тактильності, що видається, наче ти переживаєш їхню долю поруч із ними, наче ділиш із ними їхню радість та їхню біду.
До алогічності українського культурного процесу ми вже звикли, коли помічають письменників третього ешелону, але не бачать першого, не бачать власне тих, завдяки кому ця національна культура існує. Василя Портяка не помітили ні українські «проєвропейські» конкурсні комітети, ні наші почасти дивні члени журі премії імені Тараса Шевченка. Ну та й Бог з ними. Та кому треба знати, ті знають, хто такий Василь Портяк. Ким є він в шерезі сильних імен нашої літератури. Він не вибув з неї, він залишиться у ній так само, як і всі ті, на чиїх спинах стоїть наша культура.
Дякуємо Майстрові за Свято, в якому черпаємо сили та розуміння, що переходить до нас від тих, хто творив історію на цій землі. І в сьогоднішній день, в сороковий день його відходу, коли душа відлітає від рідних та знайомих, нам треба просити його, щоби він повертався до нас своїми книжками, фільмами, розумом. І в цей день треба запитати, як питали сотні років в наших голосіннях: Коли ви прийдете, коли ви преїдете, Чи к Різдву, чи к Великодню, Чи к Святій неділі? Та ми знаємо, що він приходитиме. Для цього лиш треба відкрити його книжку чи переглянути його фільм. І він приходитиме чистими росами…
11.04.2019