У душній хаті тихо гасла мати,
А іволга кричала за вікном.
І крик той був, як крик життя, зловісний
І радісний, і водночас наївний —
І подив, і лукавство в нім лунали.
Між тим — ішов коловорот буття.
Рибалки повертались в душогубках
З ранішнього полову. Пригрівало.
Тепліла синь ще свіжої води
І ранок виростав все вище й вище.
Вже дід, сокиру взявши, оглядав,
Яку б вербу зрубать на нові ночви.
Параска рвала на городі зелень
На борщ. Бабуня поралась в хліві.
Високо цокотів жіночий голос —
То Клімчиха сварилась з чоловіком,
П'яницею плохим та безсловесним
(І рік пізніш вона його забила
У змові з полюбовником).
Забігла
На мить до нас позичити щось з кухні
Хрищена мати, що звалась Поліна;
Носила чорне і, хоч літня панна,
Ще мріяла про мужа. Запитала
Й побігла знов.
А мама — ніби спала
Й не спала — віддих був такий нерівний.
Лиш часом розкривались мутні очі, —
Вона зривалась з ліжка й нетерпляче
Загадувала хліб пекти, з городу
Принести щось, чи намагалась рвучко
Розпалювати у печі.
Притомніла
І дозволяла знову положити
Себе на постіль.
Часом, подивившись
Навколо, плакала — скупі й жагучі,
Немов сухі, були її сльозинки.
Вона була свідома, що кінець
Вже на пороті, що сини і батько,
І дім цей давній, і город розлогий —
Ціле родинне затишне гніздо —
Осиротіють, стануть безборонні,
Бeззахисні на сили зла.
А зло
Вже гуртувалось, купчилось довкола
І ждало тільки знаку, щоб заллять
Наш тихий рай.
Так догасала мати.
І іволга кричала за вікном...
8. 3. 1944.
[«Наші дні», квітень-травень 1944]
11.04.1944