Вражіння з подорожі до Букарешту.

 

Даруйте, що не пишу про те, що нас найбезпосереднійше і найбільше торкається. Не говоритиму про українську Буковину. Не міг я, проїхавши її в автомобілі, в товаристві румунського офіцира, бачити з неї це, що треба бачити, аби мати право писати про неї. З сього проїзду начеркну тільки один малюнок-символ. Наш автомобіль о синьо-жовтих красках затримується перед стацією в Чернівцях. Кругом товпляться байдужні німецькі і жидівські глядачі. А за тією товпою, притиснені до муру і дві селянки Українки. Закрили лице фартушками —- плачуть... Ось вам і Буковина. Народ відтиснений в зад чужинцями — з лицем закритим, а в очах сльози...

 

Всідаємо до поїзду. Для нас окремий ваґон — одинокий в доброму стані. Инші, як в нас — або й гірші. Тиск людей нечуваний. За привилєґію вважається їхати на даху. Другі їдуть не то на площадках, а навіть на ступеньках. Деякі в останній хвилині чіпаються ваґонів і на пів в повітрю відбувають дорогу. Найчисленнійші відходять. Та найцікавійше, — що не чути ані одного проклону — ані словечка протесту. Чи це від Славян перейнята і скріплена історичною минувшиною пасивність? Чи запозичений від Турків фаталізм? Сказати годі.

 

Дорога до Букарешту з Чернівців треває тепер у троє довше, як за часів мира, себто 24 годин. Переїзжається безконечними рівнинами — цяткованими білими і чорними точками овечих черед. Ясно і зрозуміло, що ся рівнина творити мусіла шлях неначе вимріяний для мандрівок народів. Ясно і зрозуміло, що сей народ, що витворився із ріжних останків і примішок народів, — що тими рівнявами переходили, — мусить мати психіку зложену і ріжноманітну, як візантійська мозайка. На краю обрію синіють семигородські гори. Звідтіля зсунувся ще два роки тому назад грізний вал Макензенівської армії — мандрівка остання...

 

***

 

Ми в Букарешті.

 

Дворець не імпозантний. На двірці ожидають інтересного вигляду великі криті полотном повозки, тягнені музами. Місто гарно освітлене, — подекуди на перший погляд оправдує свою славу малого Парижа — о скільки ходить о блеск виставових вікон, бездоганність жіночих одягів. Не шукайте драстичної фантазії Quartier Latin, віків культури Sorbonn-и, ані реліґії мистецтва Louvr-y.

 

Та на зверх місто всеж таки гарне. Брак йому ось чого головно — національного лиця. Воно космополітичне — так сказатиб з натури. Росіяне, Греки, Вірмени і само собою — Жиди. Живописні цигане — босі, з відкритою толовою й малі циганятка продають по улицях ріжні дрібниці. Дорожня нечувана.

 

Мяса в ресторанах не можна дістати зовсім — за виїмком неділі.

 

Цілком не краще з убраннями, милом і т. н. Загалом нашу Галичину зачинається цінити — після давньої рецепти — втративши з під ніг галицьку землю.

 

Особливий, доскульний рід умучення, що його дізнають чужинці, загублені в незнайомому місті. Нараз неначе елєктричний стряс. Серед орієнтальних малюнків вуличного життя замаяло щось рідне: поволи — тихо наближаються авто — з синьо-жовтою хоруговкою. Біжимо у перед і затримуймо його; показується, що се авто українського посольства.

 

За хвилину плавно мчимося автом до особистого помешкання п. посла Гасенка. умучення счезло. Серед незнайомого, чужого живла віднайшли ми певний корабель з рідним прапором, що несе нас до маленького острівчика українства.

 

Бульвар Ляскар-Катарджі 33. Широкими сходами входимо в передсінок — на зустріч виходить елєґантна струнка стать українського надзвичайного посла п. Гасенка. Енерґійний shаke-hand і поринаємо в розмові.

 

Українське посольство в Букарешті робить серед тяжких відносин дуже богато. Знаменито поінформоване про внутрішні відносини в Румунії — підтримує постійні звязки з місцевою пресою — зноситься постійно з начальним командуванням — ґен. Бертельо. Та недостає йому сього, що і всім прочим нашим посольствам — звязку з краєм. Тому розмова не менш цікава для п. Гасенка — чим для нас. Миж перші Українці з краю, що їх бачить п. Гасенко від часу свойого виїзду з краю. Приносимо йому богато відомостей, яких він дотепер не в стані був дістати.

 

З другого боку дає він нам богато для нас цінних інформація — для нашої завтрішньої розмови з румунським президентом міністрів ad interim п. Ферекідім.

 

Ідемо на вечеру. — Пращаємось. Завтра рішаючий день.

 

(Д. б.)

 

[Република, 10.04.1919]

 

(Докінчення).

 

Слідуючого дня приймав нас о 11. рано п. президент Ферекіді в свойому особистому помешканню. Сам він вже старий чоловік; по лици і поведінці слідно — дипльомат старої школи.

 

Розмова зачинається від сих звичайних несхопних фраз, що відгравають роль оливи, якою мастилися старинні змагуни. Мають вони за завдання зробити розмовників доволі ховзькими, щоби могли все в послідній хвилині вихопитись із рук противника.

 

Обі сторони осторожно трібують наблизитись, підзорливо пряглядаючись противникові.

 

Др. Витвицький говорить про успішні наші змагання для скріплення нашої державности, про те, що при таперішньому положенню на сході Европи ми легко можемо знайтись в одному таборі з Румунією. Треба приготовитись на сю евентуальність, щоби знайтися в сьому таборі як довіряючі собі приятелі. Тому треба усунути всі перешкоди взаїмного непорозуміння, які сьому довірю стоять на перешкоді.

 

Ніхто, ані ми — ані президент Ферекіді не сказав сього слова, що криється на дні усіх красномовних періодів. Буковина, — народ відтиснений в зад, з закритим лицем, — закритим, щоб не показати сліз...

 

Мін. Ферекіді відповідає, що Румунія під теперішню хвилину звязала нерозривно свою долю з державами Антанти. Тому, заки говоритимемо з ним, треба представити наші погляди Союзному Командуванню... Ми й се передбачили — й маємо вже в кишені повідомлення ґен. Бертельо, яке переслав нам п. Гасенко, що ґенерал жде нас в 4-тій годині. Встаємо і пращаємось.

 

Точно о 4-тій годині приймає нас ґенерал Бертельо. Ґенерал високий, сильний мущина, 50-ти літ — не має нічого із неприступности німецьких і бувших австрійських ґенералів. Загалом, о скільки Німці — навіть цивільні — виглядають як переодягнені в цивільну одіж офіцири, противно вищі француські офіцири роблять вражіння, неначеб случайно попали в свої мундури.

 

Ґенерал приймає нас незвичайно ввічливо,— з тією непереводимою і неможливою до наслідування француською "cordialite". В подрібному expose представляє др. Витвицький конечність залагодження буковинської справи — як передумови нашої успішної боротьби проти спільного ворога.

 

Ґенерал ставляє короткі, ясні питтання, що сягають прямо в осередок кождої справи.

 

Ґенерал прихильний Українцям. Не кажу сього без основ, — але опираюсь на факті його докладної знайомости українського питання. Людина добре обзнайомлена з нашими справами не може нам бути неприхильна.

 

Сотник Цурканович дає йому пояснення на власній мапі ґенерала, де докладно зазначені українські области Буковини. Коли пояснення його торкаються висуненого на полудне від Черновець українського клина, — ґенерал нараз порушується і перериває. "Сей клин стратеґічно неможливий" — запримічує ґенерал. І так нараз пробуджується вдача вожда, — одного з творців француської побіди над Марною — з причини клина, що дратує його почуття стратеґічної, що так скажу, симетрії.

 

Відходимо під найкращим вражінням. Ґенерал обіцяв переслати наш доклад в справі Буковини — в Париж і запевнив нас, що особисто він пособить полагодженню справи по нашій думці. Крім сього прирік нам звернутись до уряду румунського, та по змозі прихилити уряд до більшої уступчивости супроти жадань Українців.

 

Про другу авдієнцію у мін. Ферекіді не писати-му богато. Сі самі гpи слів — сі самі випади і відхиленняся противників, себто голови нашої місії і румунського міністра, що попередного разу. Коли встаємо і пращаємося, президент міністрів всеж таки дає запевнення, що дотеперішний режім на Буковині буде злагоджений. "За два дня призву до себе ґубернатора Буковини — і дам йому відповідні інструкції".

 

Відїжджаємо вдоволені. — Зробилося всеж таки, беручи на зглядно трудні відносини, чимало. Про нас заговорила румунська преса, якій дали ми два "інтервю" (дневник "Daria" та "Universul"). Відїзджаємо пращані одним із незрівнаної ґами уклонів посла Гасенка (про його уклони, як свойого часу про уклони канцлєра Гертлінґа, можнаби написати передовицю). Відїзджаємо із надією, що може вернемося тут так, як колись посольство сильної України Хмельницького до волоського господаря.

 

[Република, 13.03.1919]

 

13.04.1919