"Се же король Данило, князь добрий, хоробрий и мудрий, иже созд а городы многи и оукраси ѣ разноличными красотами, бяшетъ бо братолюбьемъ свѣтяся съ братомъ своимъ Василькомъ, сейже Данило бяшетъ вторый по Соломонѣ".
Іпатська лїтопись.
І.
Зміст: Що думав я про Холм, заки його побачив?
— Чого я при тім не розумів? — Як немов у казцї дістав ся я до Холму? — Національно-психольоґічна замітка про ріку Буг. — Коли пробудило ся давно забуте вражіннє з сонетів Жулавського. — Про невикористану силу одної справи. — Як скипіла кров. — Вулицями города короля Данила. — Український полк і нїмецьке військо. — В погонї за своїми. — Дерево й вуголь і повість Джека Лондона. — Чи можна лїсну глушу добре схарактеризувати одним словом? — Сни про закон життя.
Холм се інтересний город, який вибрав собі за столицю один з наймудрійших українських монархів.
Я в тій справі переходив ріжні стадії думки: коли в дитинстві читав в історії, що наш король Данило перенїс свою столицю до Холму, — не думав я про се нїчого. Звук сього міста був для мене пустий і порожнїй, не говорив менї нїчого, а в жадній історії для молодїжи не було пояснення сього дїла нашого короля.
А пізнїйше, коли я вже почав розуміти тривку ворожнечу між народами й державами та споконвічну боротьбу між Польщею й Україною, — поняття, яке в мене лучило ся зі словом "Холм", стало для мене ще темнїйше, нїж було передтим. Бо перше становило воно в моїх очах tabulam rasam — незаписану таблицю. А тепер появив ся для мене на тій пустій таблицї ряд таких питань, на які я не міг собі відповісти. І так не розумів я, чому король Данило так собі зміняв столицї, як рукавички, й чому він висунув свою найновійшу столицю так далеко на захід, майже на крайню межу української землї. Правда, в історії було написано, що раз на ловах побачив король Данило горб, окружений лугами й лїсами, що те місце дуже йому припало до вподоби й що длятого постановив оснувати там свою столицю, — одначе те поясненнє видало ся менї надто дїточим. І хоч пізнїйше в творах Грушевського й инших українських істориків знайшов я деякі натяки й вислови про причини перенесення столицї до Холму, одначе добре не розумів я сього до сеї хвилї. І мабуть був би не зрозумів нїколи, якби власними очима не побачив Холму й Холмщини.
А побачив я Холм у досить дивнім положенню — немов у казцї. Без порівнання більше нїж що инше інтересували мене слова нашого старого лїтописця про короля Данила, до столицї котрого мав я їхати, ті слова бачив я колись під якоюсь картиною і відписав їх собі. В моїй підсвідомости невиразно ворушило ся прочуттє, що в улюблепій столицї короля Данила знайду може відповідь на питаннє, чому лїтопись так дуже величає його розум.
Дня 30 сїчня рано ще темно було на дворі, як по нас приїхала хвіра й ми (було нас двох) рушили на залїзничий дворець. Дорога на північ до Ковля і відти на захід аж до Любовня не займала мене так, як передтим, бо переїздив я нею вже багато разів. Людський розум не цїкавить ся так старими, відомими йому річами, як новими (поясненнє того тільки на перший погляд видаєть ся легким). Щойно за Любовнем загострила ся моя увага. Але не мала вона тут особлившого корму: лїси й лїси, поля і поля — все снїгом присипане й рівне, як стіл. А за ними ріка Буг — з широкими берегами, що немов говорять: сюди лило ся багато горя в українську землю. Виднїє в снїгу зісохлий шувар. І так багато його, що здаєть ся, немовби він символїзував ті маси понищених і завялих екзистенцій між українським народом, знищених лихолїттєм напору, що йшов до нас ізза сеї ріки. В Европі є ще тільки одна ріка, що має для цїлого народу подібне значіннє, як для українського ріка Буг. Се нїмецький Райн. Читачеви певно відомий нїмецький гимн "Wacht am Rhein" (сторожа над Райном)? І поки український народ не зможе заспівати: "Україно! Спокійна будь! Бо кріпко й вірно стоїть твоя сторожа над Бугом", — поти завялий і снїгом засипаний шувар все матиме значіннє глибокого й правдивого символу для нас, сумного символу. А був уже час, коли наш народ міг так співати. Се було тодї, коли над Бугом твердо стояло 50 українських городів-кріпостей, за Червенських Городів і ще потому за Романа Великого й за синів його та внуків і правнуків...
Парова машина залїзничого поїзду повагом і помалу вїхала на великий міст над Бугом, немов відчуваючи його велике значіннє для найбільш пригнобленого з усїх гноблених народів Европи. Дивне почуваннє опанувало мене, коли віз, в котрім я сидїв, переїхав Буг і я опинив ся за Бугом — таке дивне, що менї аж нїяково признати ся. Такого почування не мав я ще нїколи й нїде, навіть у найстарших київських і володимирських церквах не мав... І як незвичайне було те почуваннє, так незвичайно проявило ся в душі: наперед запанувала в думках якась спокійна тишина, дуже глибока й дуже ясна, що через те видавала ся дуже довгою, безмежною. А потому проявила ся у мене півсвідома, але сильна потреба виразити яким способом пошану — сїй граничній землї українського народу. Величезним трудам і жертвам, вложеним у неї й оборону її. Тїням наших предків, що тут бороли ся, працювали й гинули. Великим провідникам українського народу, що розуміли вагу сеї землї для його життя і розвитку, віддиху й істнування.
Чи я знаю ? — А потому думки заметушили ся, як ключі журавлїв, тронуті сильним вихром. Вони шукали чогось, — шукали виразу для мого почування і шукали, чи хтось десь колись не переживав чогось подібного. І знайшли — думку-почуваннє польського поета, поста народу, що з нами так страшно завзято боров ся за сей кусень граничної землї, думку-почуваннє, вилите в словах:
"Zzuj obuwie — Praga"...*
Я подивив ся перед себе: на лївім, західнім березї Буга стояла між деревами снїгом присипана церковця. І знову викликала вона у мене дивне вражіннє: вражіннє кріпости-твердинї. Бачив я вже "дїйсні" кріпости — старі й модерні, великі й малі. Але нїколи не мав, бачучи їх, такого безпосереднього й сильного вражіння, такої міцної свідомости, що дивлю ся на кріпость, як мав тепер, коли дивив ся на ту скромну, сїльську церковцю між деревами на лївім березї Буга.
Може теперішнє молоде поколїннє вимине помилку, якої не виминув я, виступаючи в дуже молодім віцї на публичну арену роботи, а не виминув тому, бо йшов за більшими нїж я: маю на думцї недоцїненнє ваги релїґійної справи в національній боротьбі, недоцїненнє таке разяче, що мов поколїнне не зайняло навіть ясного й уґрунтованого становища в тій важній-преважній справі. Тепер для нього запізно на зясовуваннє собі самому тої справи. Бо кожда помилка має свою залїзну послїдовність і свою ковану дорогу, з котрої завернути можуть тільки або дуже великі або дуже нїкчемні люде, — обидві ті ґрупи, розумієть ся, з ріжних причин...
Зайнятий важкістю тих думок, не бачив я вже дальшої околицї до Холму, хоч дивив ся на неї. Памятаю тільки, що поїзд переїздив попри стації з старинним звуком імен: Дорогужськ і Серебрище, чи і які инші були ще, не памятаю. Я став здатний до зверхньої обсервації, щойно побачивши холмський-залїзничий дворець з нїмецьким написом "Hauptbahnhof" (головний залїзничий дворець) — темно-червоний, як скипіла кров.
Ми вийшли з поїзду. Перед стацією старої столицї України не було нїодного фякра. Стояло тільки троє саней з військовими фірманами. Один з них сам запропонував нам свої санки й ми всїли. Санки рушили. Довга, проста й рівна вулиця простягла ся перед нами. Доми при нїй звичайні, невеличкі. Очі мимохіть бігли кругом краєвиду, шукаючи лїтописного сугорба, котрий так сподобав ся нашому королеви. І лїворуч оподалїк побачили той сугорб, чи радше церкву, що стоїть на нїм, дзвіницю і далї ще якусь копулу, що зараз манять очі до себе. Але ненадто сильно, противно — якось легко, слабо, матово. По лїтописних споминах і оповіданнях наочних свідків сподївав ся я побачити щось дивне, щось велике й величаве, а не побачивши того, розчарував ся. Але як лагідно манила королївська гора мої очі, так лагідно переходило й розчарованнє ізза неї: легким, повільним спадом в діл.
Та недовго воно тривало. І знов так само легко почало підносити ся в душі заінтересованій нею, що помалу переходило в приємне здивованнє: за яких 10 хвилин, як їхав я санками, все не відриваючи очей від улюбленої гори короля Данила, ті три копули на нїй уложили ся так величаво, що викликували вражіннє цїлих ґруп копул, артистично упорядкованих. Виглядало, немовби королївська гора своєю лагідністю породила на очах більше копул і заблестїла золотом їх хрестів та зеленю склепінь. Пізнїйше, як у книгарнї оглянув я картини з видами Холму, не міг надивувати ся, як можна так вибирати місця до знимання тих видів: нїодин з тих видів, які я бачив на картинах і в книжках, не був знятий навіть у близькости того місця, відки одиноко можна зняти чудову королївську гору так, щоб викликувала вражіннє. Що правда, то на викликаннє гарного вражіння треба-б зняти цїлу серію видів і розмістити їх в якімсь порядку.
Ми вїхали в само місто й теперішнє життє відвернуло мою увагу від давнини: вулицями Холму йшов довгий ланцюг — по двох жовнїрів в австрійських мундурах, якому не було видно нї початку нї кінця. Кождий нїс на плечі молодого дубчака довготи яких 3 метрів і в кулак завгрубшки. Ті жовнїри були зовсїм молоденькі й — говорили по українськи.
— "То наш полк!" крикнув я майже голосно — напів до себе, напів до них.
Які часи, які часи! Що український полк викликує вражіннє в столицї українського короля, котрий відси сягав своїми військами по Відень і Київ, по Познань і Ґалац, по Жмудь і дунайську дельту, котрий удїляв помочі останнїй бабенберзькій княжнї і угорським королям і польським князям!
Я мимохіть глянув на дубчаки, котрі несли молоді жовнїри українського народу в австрійських мундурах, і на королївську гору. Вона закрила ся за домами й камяницями міста — гарна гора українського короля Данила, Романового сина, "князя доброго, хороброго и мудрого, по Соломонѣ второго, иже созда городы многи"...
І великий біль шарпнув душею, як ланцюг, що вїв ся в тїло невольника. Такий біль, що болить тупо, але глибоко й відбиваєть ся на мозку й нервах людини, на її думках і почуваннях, на її енерґії й охотї до життя, на її ходї й ношенню голови та поглядї очей. Скільки з тих молоденьких жовнїрів, що говорять мовою могутнього короля Данила, знають, що вони в столицї України?
Вулицею, на котру ми скрутили, надплила маса нїмецького війська почвірними рядами, в нових мундурах і добрій обуві, з великими, новими крісами. Наші санки заточили ся на його ряди, з котрих почули ся голосні окрики протесту — певними голосами, сильним акцентом! Чи так відважив ся-б запротестувати полк українського народу, — не кажу вже, на чужій землї, але тут, у давнім центрі своєї сили та слави?... Біль тупо щемів у душі, як кінець плачу сплаканої дитини. І задубіннє обхопило мене.
В сїнях будинку, де є етапна команда, зустрів ся я з молоденьким Українцем, підхорунжим австрійської армії, тов. Л., котрого знав я ще перед війною. Він пізнав мене перший. — "Що тут інтересне?" питаю його.
"Тут і там можна почути українську мову від місцевого населення. За два днї відходжу в поле".
Ми отримали картку на комнату в готелї "Zur Stadt Wien" і адресу о. В. Олексина, українського полевого курата, придїленого до походових формацій. Готель, до котрого ми заїхали, був знищений, а комната, яку ми дістали, правда, простора й ясна та з гарним видом на поля і лїси, але така студена; що, здавало ся, останнїй раз топили в нїй що найменше перед приходом Хмельницького до здобутого ним Холму.
Я пішов шукати помешкання о. Олексина. Дорогою розглядав ся по містї. Воно робить вражіннє старого города й пригадує Краків, особливо в бічних уличках і там, де до церков входить ся майже відразу з улицї (як напр. до церкви св. Духа).
Скоро трапив я на Садову вулицю, що робить вражіннє якоїсь напів улицї, напів пільної дороги, та знайшов дім ч. 24. Перед ним старша, симпатична жінка, українського типу, зміщанська одїта, тріпає цивільну мужеську одїж. Питаю її по українськи, чи тут мешкає такий і такий військовий священик. Відповідає питаннєм — дуже привітним способом, але по польськи: "Czy uniacki ksiądz?"
— "Так, унїятський", кажу.
"W sąsiednim domu".
Показуєть ся, що при сїй улицї є два доми під тим самим числом і що вони неозначені буквами А) і Б). Іду до сусїднього дому. Перед ним пораєть ся молода, гарна й симпатична панночка, чисто українського типу. Питаю її поукраїнськи про те саме. Відповідає по польськи й показує комнату.
О. Олексина не застав я вдома, його ордонанс заявив, що о. курат поїхав на село. Я лишив свою адресу й записку, що хотїв би бачити ся з ним, та й пішов на обід. Ресторани в Холмі порядні й добре забезпечені усяким харчом і напитками. І розмірно недорого в них**. Опісля зложив я ще візиту двом Українцям авдиторам і вернув до готелю, де все ще було нестерпно зимно. Великі снїжні поля, котрі видко було крізь вікна комнати, віяли студїню. Висока кафлева піч з білих, порцелянових плит іритувала мене до краю, як іритує все, що не сповняє свого завдання. Я почав розбивати ся за дровами. В готелї їх не було й треба було післати жовнїрів аж до етапної команди по дрова. По якій годинї принесли дров і вугля.
Я пішов за справами.
Вже сумерк мав западати, як я вернув до готелю. Піч тимчасом трохи огріла ся, а що дров було досить, я все докладав і докладав. Снїг тихо й легко надав на королївську столицю України й засипав старі вулицї та церкви, улюблену гору великого Романового сина й далекі поля, на які він з свого терему так любив дивити ся.
Вечір запав, а світла в готелї не було. При світлї огнища, що світило крізь відчинені дверцї, читав я повість американського письменника Джека Лондона в російськім перекладї п. з. "Бѣлый клыкъ", повість, від якої тяжко відірвати ся. Я дуже поручаю нашій молодїжи сього автора, що належить до найдосвіднїйших і найінтереснїйших між усїма, яких менї доводило ся стрічати. Він напр. так ориґінально описує лїсну глушу на півночі: "Та околиця сама по собі була така пустинна, така мертва, без усяких познак життя, така тиха й холодна, що її характер годї було назвати навіть печальним. В нїм було щось подібне до сміху, але до сміху, страшнїйшого нїж усяка печаль, до сміху такого сумно-болючого, як усмішка сфінкса, й холодного, як лїд, в котрім чути було щось страшне. То була велика з нїчим незрівнана мудрість вічности, що смієть ся над суєтою життя і над усїма його змаганнями"...
Менї здавало ся, що на горі Романового сина щось так холодно й жорстоко смієть ся з тих усїх феллягів (єгипетських селян), що не знають, що з ними було, є і буде.
Я не мав навіть надїї подивити ся зблизька на шпиль гори нашого короля Данила, бо один з українських авдиторів поінформував мене, що там стоїть нїмецька команда й трудно дістати ся там. Я довго ще читав при червонім світлї огнища повість Лондона, поки не скінчив її, й утомлений заснув. Пізно увечері був ще у мене ордонанс о. Олексина з карткою, де о. курата можна застати нинї, а де завтра.
А в ночі снили ся менї гурми вовків, що поза Днїпром тихими, пушистими ногами ходять по замерзлій землї українського народу й роздирають яко добичу дїтей його та й з'їдають їх яко мясо. "Закон життя" снив ся менї, неумолений для тих, що не вміють не бути слабими... Він говорив тихо снїгом, що іскрив ся на горі могутнього монарха України, на котру я навіть надїї не мав дістати ся на хвилю — яко турист, подорожній.
* Праґа — передмістє Варшави, де московські війська счинили свого часу немилосерну різню польських повстанцїв і народу.
** Обід з 3 страв (в тім мясо) 4 К. 50 сот. + 30 сот. склянка чаю. — в ресторанї були варшавські дневники (“Przeglad Poranny“ і ин.) з попереднього дня. Прислуга говорить по польськи.
[Вістник Союза визволення України, 04.11.1917]
ІІ.
Зміст: Одинокий напис в українській мові. — Перший звук української мови на вулицї. — На богослуженню в церкві св. Духа. — По дорозї на королївську гору. — Чому король Данило побудував тут столицю України? — Ріжні причини й наслїдки віддалення столицї від окраїн. — Холм як обсерваційна вежа тодїшньої міжнародньої полїтики.— Причини опущення Галича. — Чи лїтописець має рацію? — Потомки союзників Данила. — Опис королївської церкви. — Її головний нерв і символ основника. — В біблїотецї духовної семинарії. — Знов українська мова на вулицї. — У старенького учителя-емерита. — Чи можлива в Холмі українська школа?
Рано по 7 год. вийшов я на місто, щоб знайти церкву св. Духа, де о. Олексин має від 8 год. службу божу що дня. Довго не треба було шукати, бо мала симпатична церковця св. Духа, призначена колись для шкільної молодїжи, знаходить ся при головній вулицї, Люблинській, що маєстатично підносить ся все вгору і вгору та провадить аж до місця, де колись пишав ся замок українського монарха.
Вхід до церковцї зараз з улицї, тільки мале подвіррячко треба перейти. Нa дверях бачу напис олівцем у трьох мовах: українській, польській і нїмецькій. Напис сповіщає між иншим, що в сїй церкві від год. 8 до 8½ рано править ся що днини служба божа по гр.-катол. обряду. Перечитав я сю оповістку, виписану на малім, споловілім куснику білого колись паперу, перечитав три або чотири рази. Бо-ж се одинокий український напис в старій, могутнїй столицї України... Бідно вона представляєть ся напр. супроти великих польських оповісток, друкованих червоно-крикливими буквами, що зачинають ся від слова: "Polacy!" й кінчать ся підписом "Rady Stanu". На крамницях польські й нїмецькі написи, кругом польська мова.
Нa богослуженнє був ще час і я пішов до каварнї. Говорю до прислуги по українськи, вона відповідає по — чеськи... Очевидно не чула в сїм льокалю занадто часто мови українського народу. Даю більший напивок, щоб переконати ся, чи прислуга з "патріотизму" не іґнорує української мови. Нї. Отримую гарні подяки в мовах чеській, російській, польській, — а по українськи нї словечка. Виходжу. До церкви ще час. Проходжую ся по вулицї. Студїнь сильна. Нараз — бачу дві тутешнї селянки в народнїй ноші, одна молода й жива, друга старша. Ідуть улицею вгору — на замкову гору. Резолютно звертають ся до мене й — чистою українською мовою питають: "Де тут крайскоманда?Шукаємо, шукаємо, а не можна нї знайти, нї допитати ся".
Я також не знаю і затримую переходячих жовнїрів, щоб довідати ся. Нїхто не знає. Менї видало ся чомусь, що я повинен і мушу зараз поінформувати їх бодай про напрям, куди йти шукати окружної команди, й я показав їм напрям, зовсім не знаючи, чи добре показую. Та незабаром опісля переконав ся, що добре показав. Була се моя перша стріча з українською мовою тутешнього населення. Студїнь не позволила менї довше займатися обсервуваннєм уличного руху в столицї Данила. І я увійшов до церкви, відчинивши досить тяжкі входові двері. Застав при вівтарі — латинського священика. Чи не прийнятий в гостї до нашої церкви?
Кілька хвилин по 8 скінчив він свою латинську службу божу. Перед вівтарем став у наших церковних ризах о. Олексин, — так я додумував ся, бо перший раз його бачив. Почала входити публика: великий селянин у величезнім кожусї з кольосальним ковнїром в пів вівцї, кількох жовнїрів-ополченцїв, якийсь український офіцер з австрійської армії (хрестив ся тричі). Студїнь була ще гірша нїж на дворі. Пригадала ся приповідка: "Нехай буде гірше, аби инше" — і я зостав у церкві до кінця богослуження. Церква дїйсно слушно призначена для шкільної молодї: вона сїренька, скромна, я назвав би її: "церква-жайворонок", без кричачих колїрів, без образів, котрі нераз бувають дуже артистичні, але для молодїжи дуже шкідливі, бо гарними формами тїла, представленими занадто інтересно, будять у молодї завчасно полові думки та мрії. Тут того всього нема. І ще одним вбила ся вона менї в тямку яко церква для шкільної молодї: тим, що я в нїй змерз так само, як бувало змерзав малим хлопцем у церквах на обовязкових богослуженнях.
О. Олексин відправляв тиху службу божу на мою думку ідеально добре: тут і там з притиском і виразно виголошував поодинокі речення так, що зараз пізнати, в якій мові відправляєть ся богослуженнє. По богослуженню пішов я до захристії й познайомив ся з о. куратом. Се молодий ще, високий священик з офіцерським способом поведення, дуже симпатичний і живий. Ідемо наперед до нього до дому, де він снїдає перший раз, а я другий. Оглядаю його українську біблїотечку, призначену для місцевого українського населення, вибираю собі також кілька російських книжечок про Холм і Холмщину, кілька калєндарів для народу, видаваних за російських часів у Холмі і — йдемо на княжу гору до команди, щоб пробувати дістати дозвіл на огляненнє катедральної (соборної) церкви, що стоїть на замковій горі.
На королївську гору йдеть ся головною вулицею Холму, йдеть ся нею з якимсь почуттєм сили й пошани до свого, що припливає з кождим ступнем і навіть за студїнь заставляє забути. А студїнь така, що в очах робить ся червоно, пурпурово-червоно. Стільки й усїєї пурпури лишило ся в очах українського інтелїґента, що йде тут на високе місце, де стояли тереми великого монарха України, котрий так любив надавати блеску свому родови та своїй державі й городам її*). І пурпурові думки шибають по мозку, порвані, як княжа пурпура. Що становить суть того припливу почуття сили при входї на гору Данила? Скільки в тім того самого психічного елєменту, що його схопили й використали старі Римляне при будові тріюмфальних луків? Маю на думцї умисне артистичне обмеженнє обсерваційного простору, на тлї котрого лїпше й виразнїйше представляєть ся предмет, що його хоче представити артист — все одно, чи той предмет постійний, чи переходовий. Те саме виступає в авреолї на святих образах. Те саме представляє в такій околицї, як ся, Данилова гора. А скільки знов у тім ориґінальнім вражінню й почуванню — паде на вагу свідомости, що сюди, сею дорогою вгору, йшли урочисті походи українського народу в часах, коли він ще належав до сильних сього світа й сам рішав про свою долю? Що сею вулицею ступав або їхав під гору в блеску й величі великий і мудрий монарх України, "по Соломонї вторий", ступав по побідах і великих дїлах... Що тут у голові того монарха й окружаючих його державних мужів горіли думки про дальші великі пляни, про забезпеченнє могутности й величі державі нашого народу...
А студїнь не уставала та все більше заливала гарячим приском відслонену частину обличчя, закривала пекучою пурпурою очі, витискаючи з цих сльози. Нараз — перестав я відчувати й гарячий приск студенї й перестав бачити червінь перед очима: передї мною, коли я вийшов на верх гори широкими сходами, простягло ся рівне, як стіл, колишнє замкове подвіррє, тихе та спокійне, як опущений рай. На нїм добре утримані дороги між рядами дерев, що стоять на снїгом покритих травниках. Травою і деревами поросли місця, де пишали ся високі тереми короля Данила.
Я відвернув ся і — побачив те, що відси мусїв бачити король Данило в хвилю, котру описує лїтопись, а в котрій він рішив ся тут оснувати столицю України: великий, рівний простір, як око сягає, снїжні поля і темні лїси, а ген за ними на сходї бачили очі душі пливучу ленту Буга й багато-багато — імен. Історичних імен, імен городів і кріпостей, імен старих червенських городів і великої системи їх кріпостей, де вже давно перед Данилом день і ніч стояла безнастанна сторожа. І я зрозумів на шпилї королївської гори причини перенесення тут столицї України: тут кругом була українська земля від непамятних часів тверда, як мозолиста рука, тверда від кріпостей, з котрих кожда мала**) свою традицію і свою стратеґічну технїку заслуженої слави. А тої твердости так було треба! Бо від сходу сонця тягнули чорними шляхами серед вічних пожеж і знищення незлїчені товпи татарської дичі в обернених вовною на верх кожах, в небаченій силї, тягнули лавам, як саранча — страшна й пажерлива, кровожадна й руйнуюча. Вже лежав у руїнах мерехтячий золотом копул Київ, мати українських городів, вже проломані були Золоті Ворота Ярослава та грубезні мури Десятинної церкви-цитаделї та спалені хороми, де колись родив ся і виростав Святослав Завойовник, пострах степових і пустинних орд, батько Володимира. Кругом Київа виростала пустиня й займала щораз більше простору, захоплювала в свої обійми городи, села. Але на тих просторах, перекладаних лїсами й ріками, болотами й мочарами без дна, таки ослаблювала ся сила татарських хвиль: там, по непрохідних багнах і лїсних глушах, у ярах і дебрах відбувала ся заїла боротьба українського народу з наїздниками й, заки їх филя доходила сюди, за благодатну ленту Буга, кругом котрої стояли старі кріпости й городи України, сила тої филї розсипала ся, тратила на розгонї.
Сюди, за Буг, доходила ся гадина тільки в часї найбільшого напруження своїх звоїв, але все подвійно ослаблена: упливом крови по дорозї й нажертєм, — напів сонною, менше завзятою й опанована острахом за ту добич. Тут і тільки тут можна було остояти ся проти того страшного кольосу з пустинь глибокої Азії, що дихав огнем і димом та лишав за собою згарища й трупи.
А з другого боку, від заходу сонця, підсував ся зовсїм инакший воріг: віддаленнє, котре супроти першого було силою, тут супроти другого було-б тільки слабістю. Бо перший воріг був дикий і бурливий, що виходив тільки на добичу й не думав осїдати на землях України, він приходив з весною, як повінь, і вертав, а другий воріг пер постійно, без уговку, пер на схід нетільки мечем (котрий для ослабленого пустинним полосом українського народу не був небезпечний), але пхав ся, як тиха вода, пхав ся своєю біднотою з пісних надвислянських пісків по хлїб, ішов-плив на українську землю, просякав її. Тут треба було близько межі господарського ока князя, щоб зорко слїдити й відповідно розміщувати той чужий напливовий елємент.
Третьою причиною перенесення сюди столицї були дипльоматично-полїтичні огляди: відси було лекше слїдити за розвитком нових сил, цїлих систем нових сил на півночі й заходї: вони ще хаотично клубили ся кругом Кракова й Варшави, кругом Мальбурґа й Вільни, але вже видко було яскраве проміннє їх кристалїзації, котре не так нагально пекло, як огонь татарського полоса, але зате систематично, витривало, вживаючи нових, найновійших засобів і способів. Там на мазурських пісках, на нїмецьких плохих землях і в литовських борах та понад Балтійським морем метушило ся і росло щось, що треба було слїдити. І клини між нього вбивати, аби надмірно скоро не росло. Відси лекше було підіймати Жмудь проти Литви й мазурських князиків проти Ятвягів і нїмецьких орденів проти одних і других. Тут і тільки тут було добре місце до ведення зручної гри для такого грача, як Данило.
І ще одна причина була, щоб покинути старий Галич, де похоронено тлїнні останки Великого Романа: в тім Галичі та кругом нього занадто буйно розросли ся боярські гнїзда: неспокійні й нспослушні гнїзда інтриґантів і зрадників, гнїзда жевріючого бунту проти княжої волї, що мали за собою традицію своїх злочинів: адже там, у Галичі, була площа, де бояре відважили ся живцем спалити улюблену жінку такого князя, як Ярослав Осмомисл, котрого всї сусїди кругом бояли ся і поважали! Там памятав Данило незабутнє місце, де з волї боярських інтриґ мусїв давити ся, як проганяли з міста його добру матїр! Там на галицькій землї стояли шибеницї, на котрих бояри відважили ся тратити князів з Володимирового колїна! Нї, на землї, так опозореній маґнатським злочином, не може стояти його терем і місце, відки він хоче сповняти свої великі замисли та пляни. Через віддаленнє від княжого двора змужичів бутне боярство, втратить полїтичний нюх і джерело дипльоматичних вісток і втратить, що найважнїйше, приступ до урядів та можність впливу на княжий двір.
Постанова дозріла. А те, що старий лїтописець уважає за одиноку причину основання столицї в Холмі: що Данилови сподобали ся холмська гора і вид з неї, було, правда, рішаючим, одначе тільки для вибору столицї саме в сїм місцї, а не напр. З милї відси па північ, захід або полудне. Бо зза хвилевого "сподобання" гарного місця, де припадково зупинили ся на ловах, не покидаєть ся старої столицї, відомої в цїлім краю і за границею, не завдасть ся собі труду будування і привикання до нових будівель і околиць, коли сей труд непотрібний. Але в душі сина Романа вже давно мусїла вирости гадка покинути Галичину, може ще тодї, як утїкав на чужину перед Татарами, може в манастирі Богородицї у Синевідську Вижнім, де спинив ся був на нічлїг, вертаючи до згарищ Рідної Землї.
Те, що розмірно старий тодї король міг ще здобути ся на таку рішучість і такий труд, було випливом його бурхливого життя: він від дитини, котру мати вивела серед ночі за ручку з княжої палати в Галичі, скитав ся по світу. Його молодість минула на західних дворах: там розвинув ся і скристалїзував ся його великий дух, там на заходї була вітчина його духа й молодечих споминів. Його тягнуло туди, близше, як найблизше до заходу. Там пізнав він силу того заходу, користи й небезпеки, які відти могли прийти на Нашу Землю, там навчив ся він розуміти вагу та значіннє міст і міщанства у боротьбі з вельможами й длятого "созда городы многи" ***). То був князь, що лучив у собі мудрість і проворність сходу з систематикою, рухливістю й винахідністю заходу.
Так, він був господарь добрий і мудрий — стара лїтопись має слушність, хоч її автор й не розумів пружин дїлання свого князя, але мудрість його й вищість над иншими князями відчув знаменито й тому надав йому найвище імя, яке побожна, в св. письмі очитана людина серіозно може надати: імя "второго по Соломонї".
Я відвернув ся знову від далеких просторів, щоб оглянути докладнїйше місце, де стояла домівка монарха, "по Соломонї второго". І щойно тепер запримітив я при входах двох пруських жовнїрів на сторожі... Старі союзники короля Данила... І полекшало трохи на душі, без розумної причини полекшало... На основі історичного спомину полекшало...
Тихо перейшли ми снїгом засипані алеї на горі Данила та звернули ся до будинку, де перед війною мешкав архиепископ. О. Олексин пішов до середини й за хвилину вийшов з молодим пруським жовнїром, що мав у руцї великий ключ від катедральної церкви. Я оглянув її скромну фасаду й чотири дорійські колюмни фронтону без прикрас — і жаль менї зробило ся, що так виглядає тепер головна церква в столицї монарха, котрий любив украшати церкви й світські будівлї "различними красотами". Заскрипів залїзний ключ у дверях давно невідчиняної церкви Данила і я зі стисненим серцем та прижмуреними півсумерком очима вступив до малого передсїнку. Праворуч на стїнї запримітив я великий напис чорними, невеликими, але дуже читкими буквами староцерковного письма, лїворуч такий самий напис, тільки коротший. Менї й на думку не приходило відчитувати ті написи, бо що інтересне могли тут написати російські попи? Зрештою я занадто був зайнятий тим, що передумав на княжім подвіррю, і цїкавістю оглянути середину церкви. Скоро відхилив я другі двері й увійшов.
Хотїв би я, щоб опис того, що я тут побачив і передумав, удав ся менї, але відчуваю, що се дуже трудно. Одначе спробую. Може бодай дещо вдасть ся. Отже: церква в серединї робить далеко більше вражіннє нїж зверха. Навіть без порівнання більше. Вона вся розмальована. Образи переважно на стїнах і стелї мальовані, хоч є і рамові. Цїла церква в образах, образів таке велике число, що на хвилю розривають увагу, опісля "нейтралїзують" її. Але та невтральність уваги подібна до американської (до часу виповідження війни): вона в дїйсности інтересують ся тим великим числом, тільки не може відразу зорієнтувати ся, по котрій сторонї стати, то є: куди передовсїм звернутися. Відчуваєть ся потреба сеґреґації — подїлу, бодай на головні віддїли. Приносить слабу полекшу згадане заприміченнє, що в два роди образів, заприміченнє приходить скорше нїж свідомість того, що воно добре, то є: скорше нїж свідомість улекшення обсервації. Те саме дїєть ся з другим заприміченнєм і відріжненнєм: що хоч у цїлій церкві переважають темнаві, не: темні десенї й колїри, яких дві третини її середини, а саме ті, що від входу, представляють ся далеко темнїйше нїж та, в котрій стоїть вівтарь. Таким чином повстає в душі вже другий "обсерваційний поверх руштування", щодо середини сеї церкви й третій, порівнюючи середину з зверхнїм видом, що кристалїзуєть ся на самім початку від першого погляду й першого кроку в середину. І ще є щось, що від першого погляду й першого кроку в середину сеї святинї бере, манить очі, манить сильно, але так нїжно й дискретно, як дорогоцїнний барвистий камінь в темнім пругастім футералї або ясні, віями припишені очі приємно-тактовної кокетки, що кокетлива з природи. Се гра красок над вівтарем. Вона сконструована штучно й незвичайно майстерно при помочи природного денного світла та відповідної будови й укладу вікон: прошу представити собі горизонтальні лукові вікна (котрі пригадували-б ґотійські, якби були вертикальні), що своїми гострими луками виходять з грубих стїн церкви в напрямі до середини. Фіолєт, просвічений золотом, зелень і синява розмальовані на тих ориґінальних вузких луках вікон і кругом них на стелї. Вони, ті краски — сильні й гармонїйно зістроєні, викликають вражіннє сходу або заходу сонця в лїсній глуші або розгорілої пожежі лїса, котра скаменїла на приказ старого волхва-чудотворця. Від сього блеску цїла третина церкви коло вівтаря має яснїйший вигляд. І взагалї та чудова гра колїрів надає цїлій церкві в її серединї сильної ориґінальности й королївської пишности.
Все те видко від першого погляду й першого кроку в середину сеї святинї. Але свідомість сього приходить помалу, крок за кроком, коли починаєте блукати по святинї. Так. Уважний і чуткий обсерватор мусить по нїй блукати. Бо як тільки стане перед яким образом, зараз замигтить на нїм відблиск гри колїрів — і відверне очі до тої соняшно-веселкової гри чотирьох колїрів з незлїченими відтїнками. А за очима йдуть туди й ноги. І видець раз-у-раз блукає по святинї, де молив ся Данило, як блукав він по світу й як блукала його столиця, і як блукала його думка про саму церкву та церковну справу, і як блукали його полки від Калки по Відень, від Будапешту по Калїш й Вільну. Так, ся церква дїйсно стоїть на місцї, де доблукав ся великий дух Романового сина. Але "блуканнє", що водить у нїй видця, се не блудна, безцїльна блуканина: бо її тягне все одно й те саме — думка "на стрічу сонцю золотому", як тягнула короля Данила думка про могутність української держави.
І ще за одним блукав я по церкві Романового сина: десь колись читав я, що в холмськім соборі має бути вмурований, мабуть коло, чи над, чи під вівтарем, старий камінь з грецьким написом і датою "1001 рік", вирізаними на приказ Володимира Великого. Ми докладно обшукали цїлу середину церкви, о. Олексин підняв навіть покривало, яким закритий був вівтарь, я пробував влїзти в якусь вузьку катакомбу за вівтарем — словом усе оглянули ми й то не раз і не два. Але старого каміня Володимира не відкрили.
Вкінцї вийшов я на хори (сходи камяні, вигідні). І там образи й образи — так само гарні, як у головній церковній наві. Кругом порозкладана маса церковних книг, нот, співанників, образцїв, хрестів і инших річей. І відси блукають очі до гри колїрів на передї церкви.
Входимо ще до захристії. І тут нелад — кругом порозкидані церковні ризи, метрикальні книги в шафах без ладу, є й світських трохи, головно холмські калєндарі для народу.
В самій церкві є порядок і чистота. Церква має прилади до центрального огрівання. Тепер у нїй студено. Не зважаючи на се, були-б ми в нїй ще довше зостали, але жаль нам було молоденького пруського жовнїра, що вибрав ся в одній блюзї опроваджувати нас по церкві. Був се пруський Поляк. Він розумів, що ми між собою говорили, й помагав нам шукати Володимирового каміня.
З катедральної церкви пішли ми просто до біблїотеки духовної семинарії. В тім будинку — він гарний, з просторими коридорами — містить ся шпиталь. Саме вносили якогось раненого офіцера. Ключ від біблїотеки має чеський курат о. др. Конечни. Він прийняв нас чемно й зараз запровадив до біблїотеки. Вона велика, але неупорядкована. Книжки виключно російські, бодай ми не зустріли инших. Оскільки можна було зорієнтувати ся, переважають у ній книжки релїґійного змісту. Але були й світські, історичні та повістеві. Припадково знайшов я один том писаного катальоґу й припадково вибрали ми кілька книжечок до історії Холмщини й ріжних інституцій у Холмі. Зза сильної студенї годї було довше шукати в сїй біблїотецї за інтереснїйшими річами й ми вийшли.
Як ми йшли вулицею, приступило до о. курата кількох молодих і в середнім віцї холмських міщан і чистою українською мовою просили, щоб похоронити когось там.
"Не можу, бо він був православний" — відповів о. Олексин, а коли вони пішли, сказав до мене: "Сї міщане, що тепер приступали, вже латинського обряду. Одначе всї тут ще добре памятають унїю і приверненнє її нетяжка річ. В недїлї й свята моя церква битком набита. Але тепер "іще не час" починати релїґійну пропаґанду".
Ми розпрощали ся, бо обидва мали ще полагодити ріжні справи. Між иншим вступив я до старенького народнього учителя на пенсії, до котрого мав поклін від одної з учительок української школи у Володимирі. Від нього довідав ся я, що камінь Володимира з 1001 р. був у соборі, але його забрали до музею. Де він подїв ся в часї війни, не знати. Дїд того учителя зайшов до Росії з Галичини, з бойківських гір. Нa Волинї часто стрічав я потомків галицьких еміґрантів. І ще оповідав менї старенький, що на памятку скасування унїї скасували російські власти до половини старинний насип на горі Данила, щоб побудувати на тім місцї церковцю ім. Кирила й Методія. Варварство!
Нa основі моїх вражінь і розмов можу сказати, що в Холмі з трудом, але можна-б оснувати українську народню школу. При помочи школи й тактовного та рухливого священика можна тут згодом викликати свідомий український рух****).
*) Пор. величнїй опис величавих зборів короля Данила в Галицько-волинській лїтописї.
**) Пор. низше цитату з Новгородської лїтописї під р. 6653 (від сотворення світа).
***) В тім укріплюванню своєї держави помогла йому багато здавна вироблена оборонна технїка твердинь західної України. В Новгородській лїтописї зустрічаю таке інтересне місце: "В лѣто 6653 (1144?). Того же лѣта ходиша вся Pyская земля на Галичь, а изъ Новгорода ходиша в помочь Кіяномъ съ воеводою Неревиномъ; и много попустошиша области ихъ, а града ни единаго не взяшa".
****) З Холму поїхав я до Люблина, котрий гетьман Хмельницький уважав границею української національної території. Се місто велике й гарне, подібне до Львова й на головних улицях навіть краще. Зараз від двірця йдуть високі, гарні камяницї, готелї й каварнї порядні, з елєктричним освітленнєм і доброю обслугою. В пекарнях можна ще купити біленького хлїба, а в ресторанах отримати мясні страви — навіть у "безмясні" днї. Місто робить вражіннє чисто польського: скрізь польська мова, є чотири польські театри, два польські денники, кілька инших видавництв, гарні книгарнї, зовсїм незле забезпечені, і т. ин.
[Вістник Союза визволення України, 11.11.1917]
11.11.1917