Згадки з подорожи по Палестинї.
Ми перебули щасливу дорогу страсти, але ну славну на весь світ дорогу страсти, котрої ми яко люде тут нові ще й не бачили, а перебули лиш тих дванацять годин муки, якій треба спокійно піддати ся на дорозї з портового міста Яффи до Єрусалима. Ба, ми відпокутували вже давно перед тим за гріхи, заким станули ще на святій земли, бо по правдї сказавши наші муки розпочали ся вже тогди, коли ми в замуленій піском пристани під Яффою дали ся перевозити на беріг мальовничо обдертим лодкарям, що в надїї на заробок скалили до нас зуби та забирали нас на свої лодки, котрі як ті лупинки з оріхом крутили ся по водї. Треба було насамперед смілим скоком спустити ся з хитаючого ся містка корабельного до такого човенця, в котре лише що перед хвилею полетїв наш куферок та парасоля, а відтак вихилясами та викрутасами сунути ся поміж скали покриті піною, щоби дістати ся на беріг. В тім страху нагадував ся мимо волї пророк Йона, котрого як раз тут, кажуть, пілкнула риба. Аж нараз серед такого трівожливого роздумуваня щось трутило нами взад, суденце наше заскрипіло і запороло ся в пісок кілька кроків від берега.
Ледви що ми спостерегли ся, що то такого стало ся і зміркували, що то ми штучним способом усїли на мілизнї, як пустились до нас в брід якісь на пів голі драби, вхопили нас за руки і ноги; взяли на коркоші і наконець як які міхи скинули на пісок на березї. Не оден з бідних хрестоносцїв качав ся ще приголомшений по піску, на святій земли, коли вже обскочила єгo гурма двигарів та торгуючись о заплату верещала, що аж можна було оглухнути і помагала чим скорше підняти ся на ноги. Тепер ще треба було перебрати ся рядом замащених улиць аж до возів, що вже на нас чекали. Та й тут показав нам Всхід лиш свою відворотну сторону. Вже ті три запряжені до воза шкапи таки анї крихти не нагадували арабских коней а віз — то проста скриня на шестеро людей і крита з верха шкірою місцями подертою. Крім нас сїли ще на нїм якійсь веселий капітан корабля родом з Дальмації, два жиди з Галичини, якась француска сестриця-монахиня а на кізлї коло візника турецкій вояк у витертім мундурі. Яко слїпий пасажер їхала ще на сподї воза нежива миш, котрої візникови, видко, не хотїло ся з воза скинути.
Візник луснув з батога і ми пустили ся в дорогу. Як колиб на послїдну втїху споглянули ми на славні помаранчеві сади, обсаджені густими корчами високих як дерева кактусів з дуже довгими колючками. Відтак пустили ся ми по широкій без води і трави пустини, а за кождий раз, коли нами віз підкинув, не могло нам з дива зійти, длячого в біблії як раз ся запущена земля називає ся "обітованою". Нам здавало ся, що ми віхали в якісь ломи каміня. Нараз перелетїло по при нас щось чорного у воздусї: то була миш, котру віз викинув а котра нам нагадала, що й нам готово так стати ся. Так дістали ся ми аж до Рамлех і станули тут на попас. Ся назва значить "пісок", і справдї ми мусїли аж брести в піску, щоби дістати ся до монастиря Францісканів, що стоїть поміж банястими домами та вископенними пальмами як яка кріпость, а де нас в рефектари принято зараз дуже гостинно.
Вже зробив ся вечер. Величезні лямпи, звисаючі зі склепленої стелї на ланцухах, освічають якимсь дивним нїби ясним, нїби темним світлом простору салю підперту стовпами а по нїй бігають то сюди то туди монахи та услугуючи нам приносять полумиски, з котрих аж курить ся. По при них увивають ся тихенько також два чорті як вуголь Суданцї.
В тім самім місци вечеряв подібно в 1799 р. також і консуль Бонапарте з своїм ґенеральним штабом: "їдучи до Сирії", як співає ся у пісни...
"Аллах! Їдьмо дальше!" — нагадав нам наш візник Ахмет, а коли ми відтак лиш з трудом підіймали ся в гору на вижину Сарон, почила ся серед темної ночи найприкрійша їзда, котрої нїколи не забуду. Лиш коло села Абу-Ґош перервала ся она була на хвильку. Давнїйше була ся дорога дуже небезпечна, але від коли послїдний мех (війт) сего цїкавого сїлця закінчив своє житє за доказані розбої у вязници в Видинї, то стались вже й непотрібні ті будки, що стоять денеде при дорозї, а в котрих стоїть оден піхотинець і оден вояк на кони.
Коли їхати дальше, то домагає ся природа мимо того, що можна кождої хвилї недобровільно поцїлувати святу землю, свого права: голова стає тяжка і збирає ся на сон; чоловік здрімає ся, в коли почує крізь сон дзвінки переїзджаючої нїби духи каравани верблюдів, то єму снить ся, що він дома, що то нїби колядники идуть колядувати з вертепом.
Коло Кулонієх, традиційного Емаус в біблії, розбуджує нас нагле підкиненє. Ми котимо ся по горбатім мостї, а потік під ним то той сам, в котрого руслї малий Давид збирав собі камінцї до проци, з котрої мав убити велита Ґоліята. Жвавійше як перед тим їдемо тепер по малій долинї засадженій теребінтами.1) Міркуємо вже вcї дуже добре, що ми недалеко Єрусалима, над котрим саме викочує ся місяць і освітлюючи єго, представляє нам многовидну сильветку. З неоднаковими чувствами вилазимо коло яффских воріт з нашої скринї і незадовго заходимо до привітного "Нового Дому" отцїв Францісканів з тим бажанєм, щоби вже раз завели зелїзницю межи Яффою і Єрусалимом.2)
Ти хто міг би тут спати в святу великодну ніч! Вже досвіта почув ся якійсь неспокійний шепіт і клапанє виступцями, двері від коридора раз у раз скрипіли, а драґомани почали всїх будити. "Вставайте, вставайте! Збанки вже готові!" — понеслось на весь голос по сали і ми пробудились. Незадовго станули ми вже й на улици, де серед темряви повно вже видко було людей. Одні других попихали, тручали ся та сунулись наперед вузонькими та кривими улицами, спотикаючись иногдї на якого напів дикого пса, котрих тут повно. Всї спішили до всхідних воріт званих "Баб Сіті Міріям" або воротами Стефана, при котрих з боків стоять величезні вежі, і від котрих ведуть чотири вючі ся стежки в долину Йосафата, котрою пливе потік Кидрон. На дворі так холодно, такій мороз, що ми аж мусїли плащі на себе надягнути. Так перейшли ми попри цістерни, котрим вже кілька тисячів лїт, а опісля минули ще й освітлену церковцю, де монахи правили всенощне.
Дивний представляє ся вид, коли в блїдім світлї місяця вийти поза місто. Насамперед саме під мурами міста по обох боках дороги видко магометаньскі гроби з камінними нагробниками, бо після науки корану буде в сїй долинї відбувати ся страшний суд, а кождий правовірний магометанин хотїв би таки зараз тут бути. На тоненькім, яснім як золото волоску Фатіми, улюбленої доньки Магомета, будемо всї — так они кажуть — йти понад пропастею. Всї вірні перейдуть по нїм, а невірні, розуміє ся, поспадають у пропасть. На сих гробах не видко анї одної пальми, анї одної цвітки, хиба лиш денеде вирастає знидїла аґава.
В сїй сторонї єсть вже повно місць, звістних из побожних оповідань. Тут укаменували святого Стефана; там, до легенько піднимає ся в гору оливна гора, єсть гріб Богоматери, забудований каплицею. Недалеко з відси єсть скала, до тої ночи, коли Исуса Христа имили, три єго ученики задрімали, а поза сим місцем єсть печера, в котрій Исус Христос зазнав смертельної трівоги: наконець напротив — місце то можна пізнати по білім мурі, котрий єго окружає, виднїє ся памятний огород Ґетсемана, де Юда Искаріот поцїлував Спасителя і тим передав Єго на муку. Тут ростуть на око нїби дико цедри та кипариси, поміж котрими повно всїляких цвітів, а понад них піднимає ся сїм дуже старих дерев оливних, запамятавших ще Спасителя і піднимають свої віти, нїби ті патріярхи свої руки, що благословлять людей. Якеж велике робить на нас вражінє, коли погадаємо, що ті старенькі дерева видїли в плоти Сина Божого.
А то, що он там мерегкотить далеко в долинї — то старозавітні, ковані гроби, між котрими і гріб непослушного королевского сина Абсалона, а наконець сїльце Сілвах, що мов гнїздо прилїпило ся до "гори згіршеня".
Між сими всїма місцями світять ся в теперішній хвили як блудні огники, свічки, смолоскипи, паперові лїхтарнї, чути глухій шепот нїби розмову духів, а він став тим голоснїйшій, чим більше сходимо в долину. І от стоїмо вже над потоком Кидроном, що блищить ся в світлї місяця мов срібна лепта, а водиця в нїм журчить по камінцях, котрі видко зовсїм виразно на сподї. Хтож зрозуміє ту мову води! Таж то і нїй відбивало ся колись лице Спасителя: она то колись орошувала Єго утомлені ноги, але лиш имя єї лишило ся на ту памятку на вічні часи!
На низькім березї, саме коло прастарого моста, по котрім також колись Спаситель ходив, стоїть повнїсенько путників, всїлякого роду, всїлякого походженя, у всїлякій одежи: зі Всходу і Заходу, Французи побіч Нїмцїв, модно поубирли Европейки побіч христіянок з Єрусалима або чорних монахинь з глубокої Африки. Так то красна гадка єсть в силї сполучити найпротивнїйші собі елєменти... А кождий из тих побожних хиляє ся глубоко і шепчучи молитву, начерпує збанком, котрий принїс з собою, цїлющої великодної водицї.
Cей побожний звичай сягає глубокої старини, часів, коли то жорстокій упір Цезарів не дозваляв відправляти богослуженя в день. Довго стояли ми і мовчки споглядали за тими, що з повними збанками спішили вже в гору до міста. Аж ось поволеньки починає на всходї зоріти. Нараз спадає перше проміня всходячого поза горами Переї сонця на заржавілий півмісяць мошеї Омара на горі Морея, а рівночасно голосить торжественний звук дзвонів, що несе ся ранним вітром з церкви святого гроба, надійшовше свято Воскресенія Христового...
1) Рід основи, з котрої роблять терпентину.
2) Ceгo року пущено вже в рух зелїзницю межи Яффою і Єрусалимом.
[Дѣло]
09.04.1893