Є надія, що обрання президенткою Словаччини Зузани Чапутової зламає загальний європейський тренд до лівого й правого популізмів. Буде відновлено рух до ліберальної демократії.
Захоплені президентськими перегонами в Україні, ми майже не зауважили знакової події, яка трапилася у наших сусідів – у Словаччині. А там 30 березня адвокатеса-правозахисниця Зузана Чапутова (Zuzana Čaputová) перемогла в другому турі виборів президента.
45-річна ліберальна громадянська активістка, членкиня позапарламентської партії «Прогресивна Словаччина», про яку ще кілька місяців тому майже ніхто не чув, обійшла своїх маститих конкурентів й упевнено перемогла, набравши майже 60 відсотків голосів.
Її суперники були досвідчені політки, котрі вже понад два десятки років міцно тримаються в словацькій політичній номенклатурі. Мова йде про 52-річного заступника голови Європейської комісії Мароша Шефчовича (Maroš Šefčovič) і 62-річного екс-голову Верховного суду і екс-віце-прем’єра Штефана Гарабіна (Stefan Harabin).
Бо які політичні тренди ми спостерігали за останні три десятиліття в Центральній та Східній Європі? Колишню комуністичну парадигму було спершу замінено на демократичну, проєвропейську. Потім поступово тенденція почала змінюватися, й за останні роки чітко вималювалася парадигма популістського націоналізму. Так Польща, Угорщина, Словаччина, Хорватія і Литва перетворилися на поборниць нібито «традиційних цінностей», які насправді були далекими від тих ідеалів і основ Європейської Унії, заради яких вони самі свого часу вирішили відірватися від Москви й інтегруватися в ЄУ. Деякі політологи назвали цей процес «орбанізацією» – за прізвищем багатолітнього прем’єр-міністра Угорщини.
Словаччина теж зазнала певної «орбанізації» – можливо, не такої сильної, як в Угорщині чи Польщі, бо мала вже «щеплення» від націонал-популізму завдяки правлінню Владіміра Мечіяра в 1990-х. Незважаючи на те, що чинний уряд Словаччини сформовано партійної коаліцією, на чолі якої формально стоїть соціал-демократична партія, по суті, країна зберігає досить ретроградну орієнтацію. Фактично партія «Напрям – соціальна демократія» виступає з правонаціоналістичних і правопопулістських позицій.
Але от на політичному обрії з'явилася Зузана Чапутова, яка принесла зі собою подих забутих, відкинутих і ошуканих ідеалів. Те, що в лідери президентських перегонів вийшла жінка, до того ж розлучена, яка ще й має ліберальні погляди і рішуча євроентузіастка, яка бореться за права меншин і екологію, показує, наскільки високим є бажання змін у словацькому суспільстві.
Потужним імпульсом до цих змін стало народне обурення вбивством у лютому минулого року 27-літнього журналіста-розслідувача Яна Куціака і його нареченої Мартіни Кушнірової. Приблизно, як 2000 року українське суспільство сколихнуло вбивство журналіста Георгія Ґонґадзе.
Згідно з даними слідства, вчинити це вбивство розпорядився близький до правлячих кіл словацький олігарх Маріан Кочнер. Як з’ясувалося, журналіст занадто глибоко копнув його корупційні оборудки.
Цей злочин змусив словаків масово піднятися на акції протесту проти корупції, хижацької приватизації, судових фарсів, дивних переглядів історії та нових тенденцій до авторитарної політики. Саме в цьому суспільному збуренні слід шукати витоки електорального успіху Чапутової. Адже й через рік після вбивства Яна Куціяка в країні загалом мало що змінилося. Так, рік тому пішли до демісії два найвпливовіші словацькі політики – колишній прем'єр-міністр Роберт Фіцо і лояльний йому екс-міністр внутрішніх справ Роберт Каліняк. Але засадничих політичних і державних реформ, на які сподівалися словаки, так і не відбулося.
Зузана Чапутова стала таким собі тараном чинної політичної системи. Проти неї в другому турі об'єдналися всі консервативні сили – від лівих до правих, які вважають, що колишній комуніст, а нині затятий націонал-популіст Марош Шефчович ідеально продовжив би попередній словацький шлях. Тим часом перемога Чапутової підтверджує прагнення словаків до ефективної, толерантної і справедливому держави. Противникам Зузани Чапутової не допомогли ні спроби дискредитувати її як фанатичну лібералку, яка підриває основи традиційної родини (мова про те, що вона підтримує одностатеві шлюби і право гомосексуальних пар на адаптацію дітей), ні нагнітання звичних для Східної Європи фобій, пов’язаних передовсім з міґраційною кризою. Права преса навіть писала неправду про те, що вона є єврейкою, вважаючи, що так може її скомпрометувати, а популісти позбавляли її права називатися справжньою словачкою.
Всі ці брудні прийоми влади мали діаметрально протилежний ефект. «У Словаччині змінюються тенденції, і я щаслива бути частиною цього», – сказала Чапутова після перемоги.
З внутрішньою політикою, яку підтримуватиме Чапутова, більш-менш зрозуміло – а чого очікувати від неї на зовнішній арені? І тут сподівання мали б бути доволі оптимістичними, зокрема й для українців.
Передовсім відомо, що вона, на відміну від своїх основних конкурентів, вже згаданих Мароша Шефчовича і Штефана Гарабіна – прихильниця жорсткого курсу щодо Росії. От, приміром, Гарабін в одному з передвиборчих інтерв'ю стверджував, що «словацьке суспільство в переважній більшості виступає проти антиросійських санкцій Заходу». І ось ще його промовиста цитата з інтерв'ю: «Кіска (президент Словаччини Андрей Кіска, – Z) дружить з президентом фашистської України Порошенком». Також Гарабін висловив готовність визнати анексію Криму.
Недалеко втік від нього й Шефчович, котрий ще за Радянського Союзу закінчив Московський державний інститут міжнародних відносин. Перебуваючи вже на посаді заступника президента Єврокомісії, він недавно заявив: «Я думаю, що зараз необхідно шукати спосіб, як знову запустити діалог з Росією». Щобільше, антиросійські санкції він назвав «крайністю».
А от Чапутова неодноразово наголошувала, що вважає політику Володимира Путіна «небезпекою не лише для Словаччини, а й для цілої Європи». «Санкції (проти Росії) були запроваджені через іноземну агресію та порушення міжнародного права. Я вважаю їх належними заходами і погоджуюся з ними», – заявляла вона.
Водночас Чапутова однозначно підтримала надання Україні перспективи членства в Євроунії. «Я вважаю, що Україна належить до Європи, і ми повинні підтримати її інтеграційні зусилля. У наших власних інтересах, щоб Україна була демократичною, процвітаючою і стабільною державою, адже це може суттєво сприяти економічному розвитку Східної Словаччини», – пояснила вона свою позицію.
І раз ми вже ввели Чапутову в український контекст, то варто порівняти президентські вибори у Словаччині й Україні. І там, і там суспільство прагнуло нових облич. І от українці мають всі шанси отримати на чолі держави таку собі медійну креатуру, яка ніколи не була дотичною до політики чи до громадського життя.
Про Чапутову такого аж ніяк не можна сказати. Так, ще зовсім недавно вона була незнаною особою, але вона не є якимось суто медійним продуктом, як її намагалися репрезентувати політики з урядової коаліції. Вона вже два десятиліття працює як адвокатеса, водночас активно займається правозахисною діяльністю, має за собою багато виграних справ зі захисту громадських прав. А головне – має чітку громадянську позицію, чого не скажеш про українського кандидата з «новим обличчям».
