Нe так багато джерел маємо, з яких зачерпнути б достатньо вісток, як проживав І. Франко останні два роки до своєї смерти. Він умер у другому році першої світової війни, 28 травня 1916 року, коли у Львові і в краю мало хто з його родини, приятелів і знайомих залишився: одні пішли воювати, другі на еміграцію, інші до таборів; його ж найближча родина теж не була при ньому. Тимто свідоцтв і спогадів про цю добу Франкового життя дуже мало, та зате маємо три його власні листи.
Нема сумніву, що війна приспішила Франкову смерть і дуже заважила на важкому без цього житті його. На це вказує його лист до шурина Трегубова в Києві.
На літній віддих перед саміською війною 1914 року, як кожних літніх ферій (від 1901 почавши), вибрався Франко до Криворівні в косівських горах, 28 кільометрів від Косова. Забезпечуючи собі кватиру в В. Якібяка, що мешкав раніше з родиною, потому сам, повідомив його, що привезе з собою паню і двоє її дорослих дітей.
Лист до Василя Якібюка.
Львів, д. 16 червня 1914.
Високоповажаний Пане!
Хотів би я приїхати до Криворівні ceгo року вчаснійше, може на липень і серпень із одною панею, що має двоє дорослих дітий. Тому запитую Вас, чи буде в Вас вільний покій і на який час?
Остаю з поважанєм
Др. Іван Франко.
Адреса на коверті: Високоповажаний Пан Василь Якібюк, ґосподар Криворівня, п. Ясенів Горішний, Поштова печатка: Lеmbеrg, Lwów 16, VI, 14.
Пані, що мала приїхати з Франком до Криворівні — це Зиґмунтовська, вдова, ще від 1885 року його паперова любов. Паперова, бо тільки листами Франко промовляв до Целіни Журовської, потім замужньої за Зиґмунтовським і на листи, окрім першого, не діставав відповіді. Не зважаючи на це, Франко і далі бачив у нiй мету своєї незаспокоєної туги за правдивим, ідеальним коханням. Декілька пісень у "Зів'ялому Листі" відноситься до Целіни аж конкретно; вона виступає у двох Франкових повістях "Лель і Полель" та в "Перехресних Стежках" під іменням Реґіна, в новелі "Маніпулянтка" під власним.
До Криворівні не поїхала вона, а вислала туди свого 14-літнього сина Здзіслава. Франко не володів уже руками i постійно мусів мати когось біля себе для допомоги.
2.
На мою просьбу подиктував мені Якібюк свої спогади про те, як Франко проводив ферії у Криворівні. Згодом, коли у Львові засновано Музей І. Франка, наукові працівники цього музею запросили Якібюка до Львова і списали його дуже широкі спогади, досі так само непубліковані, як мої. Але ж маємо і спогади людини інтелігентнoї, пароха Криворівні Олекси Волянського. Варто пригадати, що він був тим одиноким священиком, який мав відвагу в 1898 році показатися на 25-літньому ювілеї Франковім. Був на залі ще один священик, але з Закарпаття о. Балабан.
Спогади Волянського друковані в збірній брошурі п. н. "Спомини про І. Франка", Львів, 1927, дуже цікаві; правлять вони й за коректуру Якібюкових.
Франко обдомов'ювався у гуцула Мітчука на правому ("волоському") березі Черемоша і кладкою просто каплички переходив на лівий ("лєцкий" = польський) берег у відвідини до холєрників (літників) і до Якібюка (Івандюка). Від 1909 року кватерував Франко в Якібюка, Анна Якібючка помагала Ользі Франковій, коли ж Франко почав сам приїздити, тоді Анна обходила його.
Вставши рано (розказував Якібюк), Франко снідав і біг на гриби; коли вернувся, працював. Сам не міг писати, мусів диктувати; найбільше писав найстарший син Андрій, по його смерті писав наймолодший син Петро, а не було синів, писали й чужі (пр. учитель Завадович).
Після обіду найчастіше ходив Франко на рибу; в гості, відколи захворів (1908), можна сказати, ніколи не ходив. Часто мочив руки у чукалі (гірському джерелі з довгим, дерев’яним коритцем) коло Мітчука, бо там вода "дуже студена і помагаюча". Після підвечірку працював Франко до вечері часом і після вечері в ніч. Дуже шкодував часу, щоб годинки не змарнувати. Без риби часом вертався, грибів завжди щось набере.
В 1914 році Франко виїхав так, що в шість годин після його приїзду москалі зайняли вже Львів (це сталося 3 вересня, але Волянський пише, що 19 чи 20 серпня). Криворівня попрощала Франка словом "До побачення", бо не мали поняття про воєнні страхіття.
На просьбу Франка — кінчить Якібюк — відвідували його гуцули, він ловив звуки, як вони говорили, позбирав слова, розпитував про бутни (зрубанка дерева), як платять, хто перебирав, чи купці, чи люди (= селяни). Ходив на купно до Жаб’я (шість кілометрів), ходив на Писаний Камінь на Ясенові (4 години ходом) із Завадовичем.
Із Франкового побуту в Криворівні 1914 року заховалось невідоме досі письмо. Після вбивства австрійського архикнязя і престолонаслідника Франца Фердинанда сербом Прінчічем у Сараєві, що стало причиною австрійсько-сербської, потім і світової війни — галицькі староства жадали від громадських урядів заяв про співчуття з австрійським цісарем. На просьбу місцевого війта Франко написав концепт такої заяви від громади:
"Зібрана рада громадська в Кривopiвнi на сегоднїшнїм засїданю з приводу огидного вбійства, доконаного на Його Цїсарській і Королївській Високости княжнї Гогенбурґ, осуджує те вбійство і складає на руки ц. к. Староства вислов найщирійшого співчутя для Його Цїсарської й Королївської Апостольської Милости та для полишених сиріт."
(Далі буде)
[Львівсьскі вісті, 04.04.1944]
(Продовження)
Про жалюгідне животіння Франкове за війни пише він сам у листі до Трегубова від 27 травня 1915 року, тобто докладно на рік до смерти. Єлисей К. Трегубов. Учитель чи інспектор у Колегії П. Галана в Києві, шурин Ольги Франко — як вона сама розказувала — коли не висватав її, то чимало причинився до одружіння Франків. Улітку 1885 року загостив Франко до Києва, проф. П. Житецький (від київської Громади) просив Трегубова, що й мешкав у Колегії, прийняти шановного гостя з Галичини на кватиру, свого ж сина Ігната, студента, придав Франкові за чичероне (провідника).
У Трегубова була вільна кімната, бо жінка з дітьми ще не вернулася з села, домашню господарку вела йому Ольга, курсистка. Поки Франко завітав на кватиру, Трегубов, вислухавши його доповiдi у Житецьких, так захвалив гостя Ользі, що вона, найкраще настроєна, дожидала його нетерп’яче. Тоді й присватався Франко до Ольги. [...] Ольга із старшою сестрою поїхали до Львова, щоб пізнати жениха в місці його побуту. В травні 1886 р. Франко приїхав у Київ, спинився в галицького переселенця Качали, власника фабрики мінеральних вод. Відпустив він кімнату студентам Крачковському та Киричинському, які примістили у себе Франка і були йому боярами (дружбами), від Ольги були боярами Гн. Житецький та В. Ігнатович, що згодом оженився з Олександрою, сестрою Анни Трегубової й Ольги Франчихи. В день вінчання ще молоді виїхали до Львова і добре сталося, бо вже другого дня почалися жандармські допити у Трегубова.
Ольга Франкова була дочкою поміщика, закінчила "Институт благородных дѣвиц", дістала 4 тисячі рублів віна, була вірною дружиною, вбачала в чоловіці ідеял, життя своє присвятила тільки йому і дітям (було їх четверо), померла незабаром після приходу німців до Львова в 1941 році.
В 1915 році Трегубов та Ігнатович — як пише Гн. Житецький у київському журналі "Україна", (1926. кн. 6, ст. 174) — післали Франкові 500 рублів у відповіді на його лист такого змісту:
Лист Франка до Трегубова
Львів, д. 27 н. ст. Мая 1915 р.
Високоповажаний Добродію!
В початку ceгo місяця звертався я до Вас і до д. Ігнатовича В.В. через дочку з просьбою виробити мені для прожиття в теперішніх тяжких часах позичку в висоті до 500 рублів, та не маючи певности, чи дійшов мій лист до дочки і чи вона показала Вам його, обертаюся до Вас тепер безпосередньо з тою самою просьбою та з викладом ось яких обставин мойого положення. Я доси хорий на наслідки плевріта, який перебув у зимі, та наслідки — головно біль у нижній части живота та загальний упадок сил наслідком кількомісячної дієти. Ходження і всяка хоч би дрібна праця втомляє мене й запирає дух, а тіло вихудло так, як у мене доси не бувало. Бувши змушеним іще в грудні минулого року віддати жінку до закладу божевільних, я рівночасно був змушений прийняти до свого дому одну вдову з двома дорослими дітьми і дати їм, окрім кватири, майже повне вдержання. Се уможливило мені перебути сю тяжку зиму та небезпечну хоробу, яка при жінці, що систематично та виразно наставала на моє життя, була би певне звела мене в могилу. Про подорож у тепліший клімат та догідніші обставини для поратовання здоровля — у Львові тепер ні за які гроші не дістанеш а ні вина, а ні фіг, а ні спірту, не говорячи про инші річи які звичайно можна було дістати — нема що й думати тепер, коли не можна рушитися навіть по-за рогачки міста. З рештою в нас тепер погода гарна, садок розвився та відцвів, жильці покопали та позасівали грядки й держать дім у такім порядку та чистоті, яких уперед ніколи не було. Я міг продержатися сю зиму й весну тілько завдяки грошевій підмозі земляків із ріжних частин Росії, а в маю отсе недавно я одержав від одного не земляка 100 руб. у позику на необмежений час. Мій щоденний бюджет виносить пересічно 2 рублі; а запасу в мене мається несповна 200 рублів. В маю я також довідався, що в Москві почали друкувати мою статтю "Галицкая земельная собственность", якої перша половина появилась в двох перших книжках "Украинской жизни" за сей рік, а друга половина такого самого об'єму (не знаю чи появилася з дальших). Обертаюся до Вас із просьбою при помочи знайомих (я сам із редакцією "Укр жизни" доси не мав ніяких зносин) розвідати, чи поміщена решта моєї статті в дальших книжках і чи можу я надіятися за свою працю якого гонорара. Я незабаром приготовлю для "Укр. жизни" дещо нового і вишлю сам із листом до редакції, а тимчасом прошу Вас зробити для мене, що Вам буде можливо.
Тутешня власть доси лишає мене в спокою, крім одної трівоги солдатського постою в моїм домі (коло 200 людей) у першу ніч окупації Львова. Може на се вплинула та обставина, що я догадався ще в жовтні мин. року вислати до Академії наук у Петрограді одну свою працю (Къ изученію древнерусскихъ лѣтописей), а в лютім сего року другу (Къ изученію украинскихъ народнихъ пѣсень ХV. cт.). І ось моя друга просьба до Вас, розвідати, наскільки се Вам буде можливо, чи приняті мої праці до публікації (Извѣстій) Академії, коли можуть бути друковані та чи можу надіятися за них гонорара. Так само прошу розвідати, чи було в кінці минулого року присужденіе наградъ изъ фонда имени А.К. Котляревскаго, на який конкурс я подав ще в р. 1913 свою книжку: "Студії над українськими народними піснями" т. І.
Із "Укр. жизни" я дізнався, що в Харкові має виходити Укр. журнал "Основа". Чи не буде Вам можливо розвідати дещо близше про редакцію того журналу та вплинути на ту редакцію, щоб вона формально запросила мене до спіпробітництва та порозумілася зо мною? В мене багато літературних та наукових праць, що можуть — скажу без самохвальби — служити оздобою всякого видання й не образять ніякої цензури.
На цьому кінчу й засилаю Вам і всім знакомим сердечне поздоровленнє.
Др Іван Франко
Вул. Понінського ч. 4
(Оригінал цього листу був збережений у рукописному Відділі В. Б. У. ІІІ. №0627).
(Далі буде)
[Львівські вісті, 05.04.1944]
(Продовження)
Цей лист Франків, передрукований з "України" 1926 року, кн. 6, ст. 174 знайде свій коментар у поштовій картці до Якібюка, доведеться лише сказати, що тільки Франкова хвороба подиктувала йому некорисні вислови про дружину, до якої все життя, поки захворів, ставився він гарно, як слід. До захворіння Франко ніколи не висказував признання для себе. Навпаки, далеко посунена скромність у всьому, навіть і в оцінці своїх трудів була відомою рисою його характеру.
Подаємо текст непублікованої досi Франкової листівки до Якібюка:
Поштова картка до Василя Якібюка
Львів, д. 4 грудня (субота) 1915
Високоповажаний Пане Господарю!
Сердечне спасибі Вам за Вашу картку. Нa давнїйші(,) весною(,) я й не відповідав, бо був тодї так хорий(,) що пару разів перейтися по покою що дня міг, але вийти до міста, a ocобливо вернути до гори була для мене велика трудність і мука. Так лишило ся в мене більше менше й доси, а про виїзд чи то до Криворівні(,) чи хоч би лише до Брухович(,) окрім мого фізичного стану(,) не могло бути ані мови задля воєнного стану, в якім проживає Львів і доси. Моя жінка від половини грудня мин. року в Кульпаркові в закладі для божевільних; час від мого повороту з Криворівні аж до зими вона провела в ненастаннім змаганю довести мене або до божевілля, або до голодової смерти й довела до того, що я цілий місяць мусів прожити в чужім домі, а коли через її недбальство злодії обікрали наш дім (покрали на щастя лише дещо з мужеської одежі)(,) я вернув до дому й віддав її до Кульпаркова. Сини оба при війську: Тарас кадетом (хорував весною) тепер на Угорщині, а Петро лайтнантом(,) тепер у ровах недалеко Підгаєць. (Гандюня) як поїхала літом 1914 до Київа, так і доси не вернула. Я прожив від половини грудня 1914 сїм місяців з мамою Здаїся, з його сестрою та (з) ним самим (сїм місяців) і можу сказати, що одною з причин моєї хороби та єї тяжкого стану були відносини тої жінки та її сина до мене. Коли нарештї лїтом явився в мeне син мого брата, 17-лїтній парубок із Нагуєвич, я був рад, що він мусїв лишити ся ві Львові, від(п)равив у вереснї паню Зиґм. з дїтьми зі свого дому (Здзісь(,)не попрощавшися навіть зо мною(,) вибіг на перед(,) приставши до польського лєґіону) і лишився дома в двійку з братаничем. Ми прожили як два пустинники до половини жовтня, а тодї на наляганє лікаря д-ра Овчарського та опікуна перейшли на житє до Приюта для Укр. Сїчових Стрільців, ул. Петра Скарги ч. 2А, де жиємо й доси. Мої матеріяльні відносини зовсім забезпечені — коби лише вернути до здоровля. Добре, що хороба тіла не вменшила мого духового здоровля та душевної сили, що дає мені змогу день у день по кілька годин трудити ся над збогаченєм нашого письменства. Я виготовив кілька пачок творів віршами й прозою, ориґінальних та переробок і жию тою надїєю, що велика війна, яку переживаємо тепер, принесе нам без порівнаня більше хісна, нїж може принести шкоди. Замісь поклону та поздоровленя о. Волянському його Впов. Пані дайте їм прочитати отсю мою картку.
Здоровлю Вас Ів. Франко.
Поперек тексту на листівці печатка
К. К. MіlitÄrzensur in Lemberg.
5.
"Цілий місяць мусів (я) прожити в чужім домі" пише Франко. Власником дому і помешкання на вул. Курковій 26а був судовий радник Pайхеpт, шкільний товариш і приятель І. Франка.
У Райхерта відвідував Франка Вол. Охримович, що жив на цій самій вулиці у власному дімочку і згадує про це у відмічених cпoгадах ("Спомини про І. Франка" і випуск бібліотеки "Нового Часу", Львів, 1927). Франко харчувався тоді у Зиґмунтовської, що жила на вул. Павлінів, не так далеко від Куркової. Про це писав я в статті "Нові рядки про І. Франка" (Література і Мистецтво, кн. 5 рік 1941). Отоді зродилась у Франка думка запросити вдову з дітьми собі в допомогу.
Райхертів у дрогобицькій гімназії було двох. Із молодшим (Йосипом) Франко читав драми Шекспіра, Шіллера і Ґете. З його старшим братом Пилипом Франко прожив один рік на спільній кватирі у боднаря Корпака. Так читаємо в Передньому Слові до Франкової збірки "Рутенці", Львів, 1913, cт. IV.
Для легшого перегляду варто пригадати собі хронологію: кінець серпня або початок вересня 1914 р. — Франко вернувся до Львова і Криворівні; в листопаді перебрався до Райхерта, в половині грудня поселився у своїй віллі (вул. Понінського 4), дружину взяли лікарі до божевільні в Кульпаркові; до кінця червня 1915 р. (бо Львів освободжений 22 червня) жила у Франка Зиґмунтовська з дітьми, більш менш до половини вересня тільки з дочкою Зосею (Софійкою), тоді замінив її Франків братанич; у половині жовтня Франко з братаничем поселились у "Стрілецькому Приюті", де Франка в опіку взяв пок. д-р Овчарський, весною 1916 р. вдруге переселився Франко до власної домівки; 9 березня зладив заповіт, 28 травня закрив очі навіки.
(Далі буде)
[Львівські вісті, 06.04.1944]
(Докінчення)
6.
Ще один лист про своє життя написав Франко в січні 1916 р. на чотири місяці і три тижні до смерти. Відвідали Франка в "Приюті" дві дочки Уляни Кравченко (псевдонім Юлії Шнайдер, замужної Німентовської). Був це епілог його листування з У. Кравченко, відомою у нас поеткою, що тяглося від листопаду 1883 року почавши. Виміна листів на всякі теми, головно літературні, урвалась 22. VIII 1895 року.
Про свої взаємини з Уляною Кравченко згадав Франко для прилюдних цілей у листі до акад. А. Кримського в 1897 році, коли той просив його доповнити автобіографію відповіддю на питання: який вплив на Франкову творчість літературну мали жінки? В 1941 р. Кримський дав до друку своє листування з Франком, а зміст листів розійшовся поміж киянами; зміст листу з 1897 р. про впливи взaємин і знайомостей із жінками подав мені писемно один із моїх молодих [...] Публікація Франкових листів не побачила світу через воєнні події.
Уляна Кравченко писала про свої взаємини з Франком у "Жінці" №11-12 року 1936 (Моя дружба з Іваном Франком), у Літературі й Мистецтві (кн. 5 з 1941 року) надрукувала вірш "Озвалось серце".
Лист до Уляни Кравченко
Львів, д. 9 січня 1916 р.
Високоповажана Пані Добродійко! В тій хвили маю приємність бачити коло себе обох Ваших дочок — нехай здорові будуть! — та чути їх бесіду. Втішила мене їх звістка про Ваше житє та про те, що Ви щасливо перебули час російської інвазії не мусівши виїздити з краю, а здивувала відомість, що Ваш муж уже кілька літ учителює в Нагуєвичах. Я в тих літах кілька разів був у Нагуєвичах у свояків і був би радо відвідав його. Я oтce вже майже рік окрім каліцтва обох рук хорую на тяжку внутрішню слабість, котра за той час неймовірно ослабила й висушила мене і бували такі днї й цїлі тижнї, що я не міг без болю та душности анї лежати, анї сидїти, анї ходити, а що до вікту, то майже весь сей рік жию на неправдоподібній майже дієтї, при тім не можу їсти нї хліба, нї булок, нї мяса, а звичайно, нїчого квасного, нїчого сирого, печеного, твердого і т. п. Тре висилювати фан(т)азію, аби придумати їду — не все той сам клеїк, — а тут як на побільшенє лиха загальний брак живности та дорожнеча віктуалів. Проте дякую Богу — не молитвами, а своїми трудами — не опускає мене тверезість та ясність ума, добрий гумор та охота до праці. Пишу лівою рукою(,) бачите як, кожду букву окремо; хоч помалу йде, то волю писати сам, ніж діктувати, що мусїв робити кілька лїт до смерти сина. Мій матеріяльний стан досить забезпечений і я пишу тепер переважно на запас, кождого дня пару сторінок, останнього року переважно віршами. Коли то доведеться друкувати? Чи не могли б Ви звернути мені маленьку книжечку "Aus Staub und Asche", яку я Вам позичив колись. Я переклав би її. Здоровлю сердечно
Др. Іван Франко.
*
У всіх трьох надрукованих тут листах наш гігант праці, не зважаючи на сумний стан здоров'я, пише про свої літературні плани і труди. Не покидає його віра в краще майбутнє; та віра, що помогла йому все життя боротися з труднощами, а на смертному ложжі з хворобою.
КІНЦЕВІ ПОМІЧЕННЯ
I. Про відвідини Франкові у киян 1885 року та його одружіння написали Омелян Киричинський і Гнат Житецький спогади для присвяченої Франкові 6 книжки журналу "Україна" (Київ 1926); Киричинський — "Франко в Києві", Житецький — "Одруження І. Франка". Між цими статтями є деякі суперечності — і не диво: писані вони в 40 літ після подій! Цікаво, що Киричинський не подав імення свого молодшого покійного брата, в якого Франко спинився в 1886 році в Києві, який був дружбою Франкові. Колегію Галана, де Франко одружився, замінили на трудшколу 67, почім надали їй імення Ів. Франка. — Вол. Качала, син відомого політика Степана покінчив у Відні техніку і став директором у цукроварнях українського міліонера Терещенка, часом давав жертви на українські цілі (пp. 200 руб. для львівської "Просвіти"), але спиняла його жінка дуже скупа, дотого ж московка. Киричинський, студент медицини доводився йому кузеном, тому Качала дав йому кватиру і мабуть увесь прожиток. Франко познайомився з Качалою через хеміка в лябораторії "Мінеральних Вод" Гладиловича, кол. учня дрогобицької гімназії.
II. Двадцять три роки не навідувався Франко до Києва, про сумний побут хворого Франка в Києві 1909 року написав проф. Дм. Дорошенко в Літ. Наук. Вістнику VII—VIII. кн. 1926 р. ("Останній побут І. Франка у Львові").
В цій самій книжці Серг. Шелухін, суддя, визначний юрист, учений, автор високоцінних книг, міністер українського уряду описав відвідини Франкові в Одесі 1909 року. Дуже гарні й цікаві рефлексiї Шелухіна; з них виходить, що галичани в першу чергу, в другу наддніпрянці замало цікавилися хворим від 1908 року Франком, не дбали про його лікування, хоч можна було при відповідних заходах поправити стан здоровля нашого великого письменника.
Шелухін помилився в даті, коли пише, що в Одесі був Франко в 1912 році, Дорошенко помилився, коли каже, що хворий Франко приїхав у Київ зі Львова, а не з Одеси.
III. В цій самій статті "Українство 80-их років XIX. в. і мої зносини з І. Франком" розповів Шелухін, як він, а з ним і товариші з Одеси прийшли в часі війни в допомогу хворому Франкові. Щоб не виставити себе на закид австрофільства, приєднали вони повітового маршала з Золотоноші (Полтавщина) гр. Капніста і він — поїхавши до Львова в місії від Червоного Хреста, завіз Франкові 50 карбованців. Вдруге передали гроші через графа Бобринського.
IV. У відміченій уже книжці "України" І. Лизанівський, редактор тридцятьтомового видання "Твори І. Франка", видання "Рух" надрукував спогади п. н. "Франко в роках 1911—12". В тих роках він під Франковим диктатом писав Франкові студії над Несторовим Літописом, перерібку повісти "Петрії і Довбущуки", ходив з ним де бібліотеки Оссолінських і їздив де Золочева, де Франко читав свого "Мойсея".
V. Повість Lеlum Polelum Франко написав польською мовою на конкурс розписаний Курієром Варшавським у 1887 році. Нагороди Франко не дістав і друкував тільки уривки з повісти то польською то українською мовою. Переклад цілости доконаний М. Возняком появився п. н. "Лель і Полель" у XXX. томі "Творів І. Франка", вид. "Рух" з передмовою перекладчика.
VI. У Возняковій статті "Матеріяли до життєпису Франка" (журнал "За сто літ" т. І.) читаємо про плутанину дат народження і смерти І. Франка: в уряді записано дату зголошення 29. V., хоч насправді Франко помер 28 травня. Народився Франко 25. не 27 серпня 1856 року. Про це дізнався він від своєї мами і розказав К. Бандрівському, що був шкільним товаришем Франка від ІІ. нормальної кляси в Дрогобичі, а в часі хвороби був його судовим опікуном. Франко присвятив йому оповідання "Історія моєї січкарні".
VII. У відміченій брошурці "Спомини про І. Франка" помістили свої короткі, але цінні спогади: Вас. Лукич (Левицький), Вас. Білецький, І. Куровець, Анд. Чайковський, Вол. Охримович, Лонг. Озаркевич, Ол. Волянський, Кир. Студинський.
[Львівські вісті, 07.04.1944]