Хлоня

І.

Вулицею Pічнoю йшов похорон. Похоронний віз тягли дві згорблені шкапи, які майже волочили свої звислі лоби по розмоклому тракті. Великі задні колеса розбризкували болото придорожних калюж і обхляпували болотом мале хлоп'я, що йшло з-заду.

Хлопець одначе не звертав на це уваги. Держучись майже коліс, місив старими черевиками вуличне болото. В його очах блестіли росинки сльоз.

Вулицями перекочувався вітер і його бронхітний кашель нісся гулко у брудних заулках.

Вже ген поза хмарами почали запалюватись небесні ліхтарні, коли Хлоня [...] попрощав на віки свою любу маму. Плачучи, стояв обпертий на пеньку білокорої берези. Перед його очима миготіли образи з його минулого. Бачив себе між цяпками у ясній кімнаті. Десь за вікном царівна-coнцe їхала в золотій кариті на весілля. Співали небесні хори, грали зоряні музики. А над ним похилена мама: її задумливі очі, сумні уста і... такий любий, гарячий поцілунок серед обіймів.

Хлоня стрепенувся. Його прокинув зі задуми вогкий поцілунок березового листка.

По цвинтарі бешкетував розгульний вітер. Горбатою плахтою чорніла нововисипана могила. З-за дерев почали вихилюватись таємні постаті зі страшними, скривленими очима. Хлопчину огорнув невимовний ляк і він утік чим скорше, вмішавшись у юрбу гамірного міста.

Хлоню прийняла тітка Анна — жінка возного у великому банку. Дозволила йому дальше ходити до школи. За це мусів він помагати їй прятати банкові кімнати.

II.

Ледве ранкове сонце кинуло свої промені на блакить неба, а вже Хлоня зі щіткою волочиться по кімнатах банку. Замітає, стирає порохи, зносить дрова на підпал. Не відчуває втоми; хоче чим скорше скінчити працю, щоб не спізнитись у школу.

Школа була його розрадою та втіхою. Міг робити там те, що його ровесники. Міг забути про свої дошкульні турботи та слухати про цікаве і безмежне життя, про далекі, незнані кpaї.

Хлоня любив світ: ясний, веселий, коли рожеві ранки вилітають голубами в небесні безкраї, коли тихою ходою відходять самітні вечори до воріт небуття. У книжках — здавалось — знаходив своє життя, свою душу та самого себе. Часом плакав над недолею молодого героя та шукав у атласі місцевостей, де він перебував.

Після цього снились йому дивні сни про ніколи небачені краї, про незнаних людей, про непережиті будні. А коли прокидався, бачив над собою кострубату голову з кучугурою волосся та двоє проникливих очей.

— Вставай, сплюху, вже пісня година — говорила тітка.

І він вставав. Забував про сон, забував про свої вечірні мрії, брав у руки щітку та, приспівуючи, починав працю.

Хлоня любив музику. У деннику, який почав вести, щоб запам'ятати будні своєї молодости, написав:

— Яку чудову музику можна почути, задумавшись. Чи ж би це гармонія життя співала свій гимн. Який він прекрасний, який далекий. Десь із невідомих далів пepламутру злітають тихі тони чудних арій, полонять розхристану душу та спадають небесною радістю на заяложену землю.

...Хлоня мав пузатенького товариша Тюдя. Бувало, прибіжить він до нього — веселий, кучерявий, червоний:

— Ходи, Хлоня. На міському майдані зібрались хлопці, забавимось.

А Хлоня порядкує у своїй шафці. Великі, глибокі очі, зглиблює у кожню, нераз уже читану книжку. Виписує щось, підкреслює.

— Ходи, Хлонька, бо витягну тебе силою.

І Хлоня йде.

ІІІ.

На міські сквери спадала золота позолось суму, а стрункий холод проходжувався поміж деревами.

— Чому ти сидиш, не бавишся? — питає Хлоню, пробігаючи, пузатенький Тодьо.

— Щоб ти знав, як люблю думати, багато думати.

Вечір — зорі завірили все небо. Між високими брилами домів станули на шпиньки гнучкі ліхтарні. Хлоня приглядається тіням, відгадує думки прохожих.

Як дуже хотів би він щось написати. Про світ, про людину.

А — повернувшись додому — засідає він при свічці до свого записника й пише:

— Я найліпше люблю думати. Думати про світ, про людство. Це велика розкіш.

Крізь привиди своєї химерної фантазії бачить він золото осіннього листя.

А тоді перекочуються роки, пробігаючи запорошеними шляхами кармазинового сонця та бредучи в снігах зимової заверюхи.

Хлоня приглядався життю.

(Далі буде)

[Львівські вісті, 31.03.1944]

(Докінчення).

Недїля. Нa майдані під церквою різноколірова товпа. Тут місце на щотижневу стрічу залюбленої голоти. Пливуть тони монотонних арій нудної катеринки й розвеселюють буденні душі невибагливої товпи. Дітвора дрочиться з немічним інвалідом, який проганяє її палицею. Його прокльони лучаться зі скреготом його монотонного інструменту та линуть до воріт святині, до брам всесвіту.

— Чи так виглядає життя?

Хлоня не знає. Його тривожить юрба. Він її не любить.

Коли довкруги нього розперізується брудний крик і сумують тунелі камінних вулиць, він проходжується у мріях, по золоті кошлатих трав, у піснях сонячної радости.

І тоді душа Хлоні росте та каже гордо:

— Я не люблю людей, я люблю лиш великих поетів.

Хлоні зле було в домі тітки Aнни. Нудили його будні. Прятання, поміч. Найбільше нудили його люди: тітка та її співмешканці. Він хотів читати, обдумувати, записувати — а тут завжди ось цей безпереривний ритм робочого дня.

Тому найкращі його хвилини — це хвилини його проходів.

Іде він. Стоїть захмарене небо та мовчазні поля. Сивіють далекі далі.

Хлоня думає, що може це тільки людям так видається, що земля гарна. Родимось, не бачивши, не знавши нічого іншого, й тому ідею краси утворюємо собі на основі спостережень на землі. А — може — десь там у безмежжях є якась інша краса: чудова, величня, якої ми собі й уявити не годні. Може десь там є країна, є краса, до якої тужить наше безмежне серце. Яка мала, яка нужденна ти, людино.

У супровід вечірній тузі грають з міста дзвінниці. Хлоня відчуває красу життя, коли спокійно блимають зорі — такі таємничі, як були колись — у давню давнину та які будуть завжди.

Хлоню почали недолюблювати. Він не говорив з ніким, був замкнений у собі. Хоч і гарно справлявся з роботою, дорікали йому. Чому ти, Хлонька, не наймешся денебудь. Чому не знайдеш собі якогось зайняття? Годі лише читати — треба взятись поважно до праці.

Хлоні було сумно, але відчував, що тітка каже правду. Він повинен працювати. Мусить уже сам заробити собі на життя.

Над містом стояв повний день. У місті метушня.

Хлоня волочиться вулицями. Ніхто його не зачіпає. Ніхто не питає, звідкіля та куди він іде. Ніхто не цікавиться, чи їв він щонебудь, чи виспався.

Вільне місто.

А він волочиться, пересидівши ніч на лавці міського саду, а він не їв нічого від учорашнього вечора.

Йде він і думає: Скільки у цю хвилину голодних на цілій землі. Скільки людей плаче у простірному світі. Пощо мучаться ці люди?

Хлоня забрив на цвинтар.

Стояв над могилою своєї мами. Перед очима ставали спомини з дитинства. Щойно тепер бачив, кого поховав у цій вузенькій могилці, пізнав, як дуже любив свою маму.

— Я згинути хочу, моя мамо. Я не хочу більше жити.

І тоді станув перед його очима непроглядний похід паломників у вічність. Як спокійно вони відходять, мов ріка в океан. Голови схилені, лиця поморщені від земських турбот, а очі без блеску, без віри.

Поза ними гримлять грімкими акордами здорові дні. Перегулюється кремезне життя. І Хлоня хоче йти з ним, хоче йти зі світом.

З безмежної копули блакиту дзвонив полудень.

...Хлоня працює.

Низька кімната дерев'яного бараку. Бліде світло блимаючої лямпи освітлює веселі лиця здорових молодців, які всю свою радість хочуть перелити у грімкі слова, у крик. Коля бере в руки усну гармонійку та починає веселу пісоньку. Невибагливі серця тішаться марним клаптиком уроєного щастя.

І як ми привикли до нього. Світ привик навіть і до злих речей.

Хлоня хотів, щоб світ був музика і квіти. Хотів погодити свої чисті мрії до оголеної, брудної правди життя.

Ночами, коли всіх помучених цілоденною працею гладив по головах шепітливий сон, Хлоня сидів над книжками при жовтому світлі нафтової лямпи.

А одного вечора, коли симфонії опадаючого листя неслись у садах і в ринвах хляпав дощ переливаючи тугу — Хлоня каже:

— Як дуже хотів би я бачити світ, бачити людей. Пізнати їхні радості та смутки.

— Ти ж уже стільки читав — стверджують йому.

— Та що ж з того. Всі книжки недокінчені. Ні одна не сказала остаточної правди. Її треба шукати самому.

Ждав, аж безмежну далечінь золотіло сонце. Весна пташкою вилітали з гнилих обіймів брудної землі.

В імлистій перспективі шляху тонула струнка постать Хлоні.

На придорожні поля спадала дощем сонячна радість.

Хлоня пішов широким трактом. Хотів бачити, як виглядає світ.

[Львівські вісті, 01.04.1944]