Вигрівки.

(Малюнок)

Під вечір запалилося небо на заході. Запам'яналися карміном верхи білих гір, а смерічки на Могилці черленими хрестиками.

Над бором плинули спижеві кораблі, у красній заграві вирівнювали свої чуби та тихим плесом відходили за бір і за гори. На їх місця висковзувалися човники, гублячи та розсипаючи на своїх слідах рубінові ланштуки, — веслами крашеними приплоскували вогняні хвилі на небі високому.

Палали гори вогнем, полум'ям і сяйbom ясминовим, — від межі до межі видного далеч-круга. Не схочували хмари виводити на волошкову леваду білокрилих лебедів.

Найкращі то такі вигрівки; ані не мороз, ані не вітріє; тепло, ясно, роскішно, та й не весна ще.

— На вигрівки — хитрі молодці дівки... Вони ж, дівчата, збираються на цілий день у своїх подруг і скриваються щоднини деінде перед парубочим світом. Прядуть вони ще, вишивають квітами й рожами. Співають, співаючи веселяться.

— Мед, калачі несеш, до іншої йдеш,

А мою хатину, мої воротонька

На помину минаєш...

Дружнім відгомоном парубочий голос відспівує, справдується:

— На високій горі сніжок біліється,

Ей, де ж моя мила на зиму подіється?

Під верх Могилки їдуть однокінкою.

— То, візьми мене, Василю, на гору. Буду тобі батіг пильнувати й ворони навесні зі скиб зганяти.

 — А я буду твоїм погоничем, як звезеш мене з Могилки на копаницях. — Просилися діти в своїх старших господарів братів.

— Хочеш без кожуха на гору?

— Я бігтиму за кривульками. Візьми мене...

— То сідай на солому. Але, як будеш плакати, що під нігтями шпилькою коле, — вовка з ліса прикличу й він тебе з'їсть...

Гора кривульками змережана; поза вигін, потім першим плаєм, жмійкою за пастівник і рівними вісімковими вогниками аж під першу зарубку. Від перегуби рівно вже було, як на столі.

Круглі коники жваво порскали й не зупинялися; пнялися доріжкою під верх гори, весело, гомінко дзвонючи дзвінками при хомутах, або черкалом на кінці дишля. — Дзень-дзен, телень, те-лень, дзень!

Їхали господарі на гору та розмовкою вкорочували собі стежку. А коні самі знали, — де треба скручувати з вантажем.

— Авже ж, свату, родяться діти, і родиться хліб... Оце наше життя...

Веселі, гомінкі, не будьякі вигрівки сорока заєдно на ключах скрекоче:

— Черк, черк, че-черк...

Рідна земля