Під таким заголовком написав і умістив в "Народї" проф. Михайло Драгоманов статью про річник "Бесѣды, литературного приложенія съ иллюстраціями къ журналу "Страхопудъ" на 1893 г." під редакцією О.А. Мончаловского.
Що спонукало проф. Драгоманова написати сю статью, о тім говорить він зараз на вступі ось як:
"Ми прочитали отсе цїлий річник "Бесѣди" за 1893 рік! Зважились ми на сю нелегку роботу, бо хотїлось нам придивитись, що-ж нарештї дала молода фракція старої галицко-рускої партії, не точно названої "москвофільскою". А окрім того, признаємось, цїкавість нашу підбила і "Правда", котра з поводу літературно-язикових заходів тої фракції, закричала: Hannibal ante portas!"
"Прочитали ми річник "Бесѣди" — пише дальше М. Драгоманов — і пригадали собі историчні депеші нїмецкого цїсаря Вільгельма І з під Парижа в Берлин: Vor Paris niсhts neues! — В молодій Рутенії... все по старому! Нїчого нового нема навіть у тому, що редакція "Бесѣди" обявила, що з 1893 р. вона пише "русскимъ литературнымъ языкомъ". Такі заяви ми читали нераз, починаючи з самого "Слова" 1866 р., — та від заяви до дїла ще далеко."
Тут проф. Драгоманов пригадує галицкій публицї высказаний уже давнїйше свій погляд, що він волить такого Галичанина, котрий пише літературним россійским язиком, нїж такого, що пише "рутенщиною", мертвим "язичієм", котрому відповідає і цїла система мертвих, кастових і сервілістичних думок.
"Через се — каже М. Драгоманов — заява редакції "Бесѣди", що вона розриває рішучо з "рутенщиною", могла-б нас лишень врадувати, як би вона дїйстно виповнилась. Та прочитавши цїлий річник "Бесѣди", ми бачимо, що ся заява так і осталась пустим словом. Се ми і постараємось показати в сїй нашій рецензії, котру пишемо, стілько-ж в интересах літературної справи галицкої в загалї, як в интересї самої фракції "Бесѣди". Ми можемо присягнути перед остатньою, що пишемо ми тепер не як Українець, а як чоловік, котрий сам списав не один лист россійскою "літературною" мовою.
Перш усего в самім 1-ім числї "Бесѣди" поряд з виступом проти рутенщини, ми знаходимо зовсїм стару рутенску лінґвістичну теорію, котрій відповідає і погляд на літературну мову. В "Письмѣ къ Другу" редактор обявляє, мов-би то відміни "гал. русскаго нарѣчія" від "русскаго литературного языка" зводять ся на такі дрібницї: якъ зам. какъ, ти — в кінци глаголів зам. тъ і т. и., що він може "писать по русски на основаніи галицко-русскаго нарѣчія" — а до того, що "каждое галицко-русское слово, разъ оно русское, а не польское" [??], имѣетъ право войти въ общую сокровищницу русского языка и увеличивать его богатство", що через те він буде писати "на томъ языкѣ на котромъ писалъ Пушкинъ, Гоголь и — Шевченко!" Ми можемо запевнити редакцію "Бесѣди", що нї один не то лінґвіст а просто образований чоловік в Россії з сим усїм не згодить ся. Шевченко н. пр. писав по велико-рускому [повісти], але-ж знав, що се не одно з мовою єго україньских поезій, — і се так добре знають і Великоруси, що печатають осібно "Кобзаря въ переводѣ русскихъ поэтовъ". Звістный учений Буслаєв привів в своїй "Историч. хрестоматіи русскаго языка" і україньскі народні піснї, та з своїм перекладом, чого не бійсь не зробив з примірами "областныхъ велико-русскихъ нарѣчій". Лінґвістична теорія редактора "Бесѣди" в Россії може вважатись лишень абсурдом, бо инакше россійскому читателеви, котрий не виучив спеціяльно "мало-руссій языкъ" [чи, коли хочете, "нарѣчіе"] прийде ся читати книги і ґазети з лексіконом малоруским.
Так він і мусить поступити, коли візьметь ся читати саму "Бесѣду", — бо там на кожному ступнї здибає слова малорускі і навіть спеціяльно галицкі, як н. пр.: рудый, сбоже, сбожевой, отгомонъ, радше, ялся і т. д. і такі-ж граматичні формы, н. пр. зовсїм осібне від великорусского вживанє частичок отъ [отъ недѣли", — треба-б сказати: съ Воскресенія, або съ начала недїли] на (н. пр. "ограничиваясь на церковную жизнь" — треба б сказати: ограничиваясь церковною жизнію] і т. п. Всї такі вирази в "русскомъ литературномъ языкѣ" будуть просто барбаризмами і незрозумѣлыми, а коли "Бесѣда" підсуне читателеви Великорусу таку фразу, як н. пр. "русская землица жалобой покрылась", — то введе єгo в qui pro quo, бо "жалоба" по великорусскому значить одно [die Klage, Besehwerde], а малорускому "жалоба" [воно-ж і польске!] у Великорусів відповѣдає позичене у Нїмцѣв слово трауръ. Другій раз галичанізми "Бесѣди" просто розсмѣшать россійского читателя, як н. пр. "мы не станемъ запускаться", бо слово "запускать" нагадає Россіянинови: "Запускать свиней въ огородъ", "пальцы въ бороду" і т. д.
Такі малорускі, спеціяльно галицкі і нарештї видумані барбаризми тим більше кидають ся в очи знаючому "русскій литературный языкъ", що поряд з ними ми бачимо спеціяльні провінціяльні великоруссизми, простонародні вирази, архаізми і навіть unica, котрі вишукали сотрудники "Бесѣди" у россійских писателїв і котрих вони натикують в свою мову не до ладу і навіть не розуміючи их змисла. Всї отсі асъ, знать, дескать, молъ, страсть [дуже], не озорничай, дремадолитъ [uniсum!] і т. д. в оповіданях, де дїя йде під Львовом або в Мукачеві, так до ладу, як були-б до ладу гуцулізми в повісти Писемского коло костромских провінціялізмів — і показують лишень повний брак літературного і язикового такту писателїв "Бесѣди" tиm більше разячій, що вони докоряють "украинскимъ сепаратистамъ" крайне наслїдуванє дрібниць народньої мови. Навіть коли-б сей докір був і правдивий [подібне буває і з Великорусами, славянофілами-народниками, так що н. пр. Тургенев жалївсь, що мусить читати повість Кохановскої з "Областнымъ Словаремъ"] — то українофіли і великоруссофіли можуть оправдуватись тим, що вони збирають скарбницю національної чи племенної мови, — а мозаїка костромізмівъ, гуцулізмів і салдатизмів у писателїв "Бесѣди" не має нїякого оправданя, окрім браку нюху на орґанічність мови і єї відповідности до реальних обставин літературного твору. А що скажеш, коли при всему сему надибаєш і на такій перл, як непрогомонѣвшая находчивость? Автор єго перемішав малоруске гомонїти и великорусске простонародне угомониться [литерат. успокоиться], не зрозумів слова находчивость і скомпонував барбаризм і безмислицю вкупі!
Замір сотрудників "Бесѣди" руситъ, або навіть русапётствовать, — як сказали-б в Россії — при их незнаню, перемѣшуваню галицких і великоруских змислів слів і браку нюху, доводить их до неправильностей, неточностей і безмислиць, як н. пр. звонилъ [стучалъ] зубами, сырость пробила мнѣ платье [прошла мнѣ сквозь платье] і мою кожу [!!] ветчина якъ щось осібне від окорока и порядъ з ним, Житейскія дрязги [заголовок оповідань — певно, замісць Мелочи изъ жизни, бо дрязга значить спеціяльно сварки изъ-за дрібниць], отмѣнно посмотріть ["отмѣнно" по великоруски = vortrefflich!], туземное счастіе ["туземный" по великоруски = einheimisch!] і т. д. Нам такі вирази нагадують одного Великоруса міщанина, котрий хотїв говорити по паньскому і казав таке: "Выпили мы по одной, по другой — а тамъ и началась у насъ этта библіотека!" — то-б то бійка. Та заголовок, котрий дав своїм творам один сотрудник "Бесѣди", котрий хотїв нї мало нї багато, як запуститись в конкуренцію з "Стихотвореніями въ прозѣ" Тургенева, — "беззвучныя пѣсни" мабуть ще лїпше сеї бібліотеки! "Беззвучныя пѣсни" д. Яворского одначе ще перегнав сам редактор "Бесѣди", котрий в 24 числї обертає ся до своїх "возможныхъ и невозможныхъ сотрудниковъ". [Що він хотїв сказати словом "невозможныхъ", Господь знає — а тілько по россійскому слово невозможный в прикладї до сотрудника значить: невиносный, такій, котрого треба вигнати! Дд. сотрудники "Бесѣди", дякуйте за компліментъ!
І така чудернацка мова зве ся "языкомъ Пушкина и Гоголя"! Exeusez du peu! — або по русскому: помилуйтте и пожалуйте! Ce щось гірше ще, нїж мова д. Дїдицкого; в остатній була все-таки, і при мішанинї, певна літературна вправність.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 28.03.1984]
(Конець.)
Але може хто скаже: Так не вже-ж таки за 30 років в галицких "общеруссівъ" нема нїякого поступу, нїякої відміни?
На се відповімо: Як не бути? єсть!
Перш усего безспорним поступом єсть скасованє старої рутенскої правописи — котру зрештою так оплакує сама "Бесѣда". Далї в новому макаронізмі "Бесѣды" все-таки мало польщини і церковщини — так що по крайній міpі кількість елєментів старого макоронізму з одного боку вменшилась, хоч з другого прибавились великорускі провінціялізми і салдатизми. Через се все-таки мова "Бесѣди" робить вражінє мертвої і для Россіянина власне — смішної. Колишній рутенскій літератор школы Дїдицкого нагадував н. пр. холмского дячка, котрий перед новим православним протопопом хотїв показатись "чистим русским", — а теперішній нагадує унтер-офіцира, все-таки "изъ хохловъ", котрий прожив трохи в Калузї чи Орлї і силує ся говорити по офіцирскому. Не знаю, чи се поступ але відміна безспорно єсть. Чи варто було на неї тратити 30 років, — теж не знаю, тим паче, що старого Рутенця все-таки можна було зрозуміти, хоч за помічю чотирьох лєксиконів, а молодого инодї зовсїм не второпаєш!
Яка мова, — така й душа, такій і зміст літератури. Поглянемо-ж на змістъ "Бесїди", почавши з поезії і беллєтристики. Зрештою і тут нам прийде ся звертатись до мови — бо власне змісту майже нїякого в тих поезіях і беллєтристицї нема.
Поезії не мають нї почутя, нї думки живої, а дають "наборъ словъ" і найбанальнїйшихъ. В тих віршах, які у Відни н. пр. розносять на новий рік запальники ґазу і коминочисти, більше поезії. Очевидно, що поети "Бесѣди" вчились у авторів подібних віршів, а зовсїм не у Пушкина або Лєрмонтова, котрі в них лишень на язицї, — "сердце же ихъ далече отстоитъ" від тих геніїв, котрі в свій час учились, думали, болїли з своєю громадою і віком. Щось подібне до почутя видно в "Спаси меня" д. Яворского [стор. 43], подобне до думки видно в "Ноmо sum" єго-ж [67] в "Современное" д. Галипа [265], та й то втоплено в водї або в неточности слів. Та й яка можлива жива поезія у писателїв, котрі не мають носа до мови, нї навіть уха до прозодії? По части остатньої курьозно, що поети "Бесѣди", маючи охоту "русить", кидають ся частенько до ритму Кольцова, котрий ишов за великорускими простонародними піснями; до того ж сей ритм і досить легкій. Через те, мабуть в Россії поети не часто вживають єго і лишень в спеціяльних выпадках, коли хотять "народничать". У поетів "Бесѣди", котрі зросли далеко від Воронежа і Калуги і котрі не чують ухом навіть великорускої прозодії, — таке народництво на чужій лад виходить дуже незручне. Дайте в Россії прочитати н. пр. оттакі стихи д. Яворского a la Кольцовъ:
Спитъ деревушка
Во снѣ, во глухомъ.
Коли прочитати по ритму "деревушка" і "во глухомъ", то пожалуй і не розбереш, що таке говорить ся, — а коли прочитати по природній прозодії слів: "спитъ деревушка, во снѣ, во глухомъ", — то вийде або проза або другій ритм, не відповідаючій попереднымъ стихам написаним в Кольцовскому ритму, — то-бъ то выйде: —uu—uu—uu—, замість і т. д. Що тут робити?
Д. Галип написавъ "Пѣсни — Подражаніе Кольцову", де вправивсь лїпше з віршом — та написав:
Что ж ты мачиха-судьбина
Жизнь мнѣ коротаешь?
не знаючи, що по великорускому "коротать жизнь" не значить "сокращать", а значить "доживать" жизнь, то-б то написав безмыслицю!
Нарештї випишемо тут для россійскихъ читателїв, до котрих могла через ґазети певних партій дійти чутка, що в Галичинї появились "чисто русскіе поэты", ось яку поезію д. Вергуна [стор. 259]:
Ахъ ты, ночь кроткая, ночь полнолунная,
Ночь полна [sic!] нѣгъ и волшебнаго сна,
Всѣхъ твоихъ прелестей сереброструнная [се ніч така!]
Не воспоетъ, знать [?] цѣвница моя.
Мнѣ и не надо ихъ [!!] сколь разъ сонливую
Я твою ласку и трепетъ [?] узрю,
Сквозь слёзы счастія, радость тоскливую [ну, радость!]
Чувствую зависть и горечь свою... [?!!?]
От уже справдї можна сказати:
Сіи стихи читай
И, какъ хочешь, понимай!
Колись (коло 1860 р.) у Кіїві один прикащик маґазину, памятає ся Г. Иванов випустив збірку поезій, з котрих ми памятаємо початок одної:
Прибережье скалъ, волненье грусти,
Залогъ сердечной суеты,
Я вамъ не слалъ разлуку страсти,
Чтобъ въ сердцѣ стали пустоты.
Незабаром до виходї сих поезій приятелї автора вговорили єго взяти з обороту єго книжку, бо читаючій Кіїв почав качатись від сміху. От би редакції "Бесѣди" розшукати екземпляр тих поезій на взорець д. Вергунови і т. п.
Перейдемо до белєтристики "Бесѣди".
Найдовша в "Бесѣдї" повість, се Д.В. Вергуна — "Коробка". Фабула єї така: Була в Галичинї пара, Полька и сполячений Русин, котрих автор зве на россійскій лад Генріета Владиславовна і Никита Кирилович. Пара ся побралась і жила досить мізерно, аж ось Генріета получила нежданно спадщину, а чоловік єї з радости збожеволїв. Генріета помістила єго ві Львові в шпиталь Кульпарківскій і одинъ раз відвідуючи чоловіка, побачила там хору даму, обвішану різнобарвними шматками матерії.*) Сївши в ваґон, щоб їхати до дому, Генріета вбачила даму, котру взяла за згадану збожеволїлу і коли в нічній пітьмі ваґону на Генріету впала коробка тої дами, то їй привидїлось, що хора єї бє; вона стала кричати, а дама собі, подумавши, що з тою сталась епілепсія. Обох дам висадили з ваґона — і их почав обдивляти доктор, котрий їхавъ у те-ж місто. Доктор сподобав ся Генріетї, — помирив обох дам — а в містї получилась телєґрама, що Никита вмер. Доктор женить ся на Генріетї і знаходить мужа і другій дамі, — але сі дами трохи не посварились з поводу коробки, котру кожна хотїла мати собі, яко корінь их щастя. Нарештї дам мирить професор, подїливши між ними коробку.
Сей зміст може характеризувати літературні интереси і смаки беллєтристів редакції "Бесѣди". Ми-ж в усїй повісти знаходимо лишень одно характерне місце — а власне те, де говорить ся, що герой, студент і потім д-р прав — "на досуги занимался переводомъ анекдотовъ изъ нѣмецкого поветшалого журнала, которые послѣ усердно зубрилъ на изустъ, чтобы могъ воспроизвести ихъ опять въ какомъ либо изъ посѣщаемыхъ имъ кружковъ". В сих словах характеристика 3/4 галицкої журналістики! Сам д. Вергунъ, підписавшій свою повість: "пересказалъ NN", — очевидно взяв основу єї з якого-небудь нїмецкого або польского журналу, популярного серед гавсмайстрів.
Ми мусимо спинитись на мові "Коробки", бо вона має спецімени всїх показаних высче ознаків рутенщини "Бесѣди". Автор хоче бути гумористом а lа Гоголь і Островскій, — але-ж бере манеру і мову лакеїв і купчиків з творів тих гумористів за взорець собі самому, — з чого виходить комізм, котрого певно автор не ждав. При тому автор хоче видимо "русить", натикає в свою мову спеціяльно великоруских виразів, котрі так до ладу в оповіданю з галицкого житя, як лем або с тобов у повісти, котрої дія йде на Волзї. А позаяк автор не розуміє тих виразів, не знає навіть звичаю "общерусскаго языка" нї єго граматики, — а окрім того все-таки наносить в свою мову галицкі форми і слова, то можна собі уявити, що у него виходить за мова! Ми пропустимо галицкі вирази, — а приведемо кілька примірів "руссизму" д. Вергуна: ась нѣтъ! зам. анъ нѣть, бо "ась"=чого? — Не въ домекъ зам. необъяснимо, бо "не въ домекъ" = не можна догадатись і т. д. Де д. Вергуну володїти сим спеціяльним жарґоном, коли він не розуміє таких простих слів, як уживчивость [Umganglichkeit], котре він змішує з живучесть [Lebensfahigkeit] і навіть устроеніе, превратный, або навіть смыслъ і т. д., и т. д. Нехай погляне автор в лєксікон проти виписаних слів! Через се, а також через загальну очевидну недотепність автора, в него єсть фрази, котрих зовсїм розібрати не можна, на пр. на стор 33 кінець другого аlіnеа. А що сказати про фразу "имѣлъ не мало грыжи", коли "грыжа" по россійскому значить певна анатомічна болїзнь, при котрій кишки продавляють ся в низу живота [der Bruсh]?!
Ми попробовали в кількох місцях перелїчити помилки д. Вергуна проти "литературного языка" и на стор. 33-ій налїчили в одній неповній колоннї 15 помилок, окрім показаної висче вже фрази, котра не має зовсїмъ змислу. Ми перекинули кілька листків і на стор. 66 налїчили в 1-ій колоннї 10 помилок, а в 2-ій — 20! Видить Бог — се вже занадто багато! Коли автор запротестує, — ми готові всї сі помилки виписати з поправками, з тим, щоб сі поправки були напечатані в "Бесѣдї".
Подібна до твору д. Вергуна і вся инша беллєтристика писателївъ "Бесѣди". Щось подібне до живого немов мигтить в початку оповіданя "Нужда", — хоч тема єго вже бита и в Галичині після перекладу "Повени" Золя [в 1870-их роках], — та далї автор зводить на нїщо.
Читаючи таку беллєтристику по-при похвальбах, що ось мовляв, "наша русская литература" має такі таланти, як Толстой, Достоевскій і т. и., яких і в світї нема, — питаєш себе, чому-ж галицкі "русскіе" вчать ся писати не у тих талантів, а в нїмецких журналах, призначених для гавсмайстрів? Очевидно через те, що сотнї років рутенско-лакейскої школи так препарували мозок в цїлому класї людей, що нїякій Гоголь, нї Толстой не перемінить их і за 100 років."
Дальше проф. М. Драгоманов переходить на наукові статьї в "Бесѣдї", котрі пишуть О.А М—скій і Свистунъ. Про "Письма къ Другу" О.А.М—ского каже п. Драгоманов, що се "скрежет зубовний против усего світа: чому він не йде, або лїпше, не стоїть вкупі з п. О.А М—им", а в "Исторіи русской литературы" друкованій О.А. М—им виказує тяжкі похибки і тенденційність. Потім п. Драгоманов займає ся ширше предовгим "разсудженіємъ" Свистуна "Жіноча неволя" і виказує, що Свистунови се єго "разсудженіе" може здобути премію на конкурсї літературних шарлятанів. Про Россію — от як про "декабристів" — п. Свистун пише на підставі застарілих брошур та польских ґазетних статей, а як би прочитав новійші россійскі дїла, не писав би таких нїсенїтниць, як що все лихо пішло від одного Пестеля а не него впливали — Поляки.
"Зрештою, нї! — написав би! бо така вже рутенска голова! По думцї д. Свистуна все лихо на Руси від Поляків, котрі прехитро усїм світом крутять. Поляки ще в XVII. ст. через Малорусів пустили яд у Москву и "ослабили древно-русскій непорочный образъ семейной жизни" [мабуть той, котрий описує Москаль же Котощихин і малюють нам документи краєві!], Поляки породили декабристів, українских сепаратистів, нігілістів і т. д., — ну, словом, звичайна рутенска філософія миши у Крилова, котра казала: "сильнѣе кошки звѣря нѣтъ". Кумедно, що така філософія иде поряд з тим, що рутенець для всяких историчних информацій возьме ся перш усего за польскі жерела та часто на них і стане, — а філософію політично-соціяльну в прикладї до россійских справ візьме все-таки у польских консерваторів, як сталось і з д. Свистуном в судї над россійским ліберальнимъ і демократичным рухом через увесь XIX. в.
Кінець і цїль працї д. Свистуна такі-ж рутенскі, як і порядокъ єї, ученість і філософія. Свою працю д. Свистунъ закінчив тезами про справу "жѣночои неволѣ" і про соціяльну. Про першу тези не говорять нїчого ясного, окрім того, що "Настоящей женской неволей являются нынѣшнія ежегодно (де ежегодно? скажемо ми, — еженедѣльно, коли не ежедневно!) перемѣняющіяся французскія моды". Тез знаменитий, достойний, щоб єго памятала исторія більше, нїж Лютерові.
По соціяльній справі д. Свистунъ одкрив теж Америку і Австралію. Він гласить:
"Отраженія соціалистически-анархическаго направленія видны у австрійскихъ русскихъ въ слѣдующихъ явленіяхъ:
1) Въ мнѣніи проф. Омеляна Огоновского, что ученые философіи и всякимъ наукамъ должны учиться у простонародія...
2) Въ пренебреженіи приличіемъ и эстетикою, обнаруживающемся у нѣкоторыхъ украинскихъ писателей и нашедшемъ примѣненіе въ извѣстной читанкѣ Барвинскаго."
Прочитавши таке в кінци довгезної роботи д. Свистуна, ми пригадали собі мимоволї Гейне: О, Konig Wiswamitra! і т.д. Треба бути архирутенцем, щоб зачепити увесь світ від старого Платона до молодої панї Прухнікової, від страшного реферату котрої про книгу Лєтурно L'evolution dans le famille [що продає ся в усїх книгарнях Австрії] виратували Галичину з Владимирією премудрі цензори — і все се, щоб ушпигнути дд. Огоновского і Барвінского!
Ось вам цїлий рік новорутеньскої літературної працї! Судїть же самі, скілько в нїй нового. Судїть також, чи користна вона для австрійскої Руси, — а я присягаюсь, що вона не тілько непотрібна для Россії а просто буде там смішна.
Редактор "Бесѣди" противупоставить нам суд про єго ґазету "Московскихъ Вѣдомостей", тілько-ж ми, охотно вірючи щирости замірів редактора, мусимо єго остерегти: в тих кругах, до котрых належать "Моск. Вѣдомости" і котрі неточно звуть ся в Австрії славянофільскими [бо власне славянофілів у Россії нема вже від 1863 року, а єсть лишень московскі централісти, петербурскі булянжисти і т. і.], єсть дві фізіономії для "братьевъ-славянъ", таких як сотрудникъ "Бесѣди", — одна интімна а друга публична.
Розкажемо анекдот, котрий знаємо від совістного наочного свідка. Дїя йде в кабінетї Ив. Аксакова, котрий веде розмову з сотрудником єго ґазети "Русь", нашим свідком. Лакей заявляє, що прийшов N.N. "братъ галичанинъ". — "Эхъ, принесло дурака! — бурчить Аксаков, — только помѣшалъ!" А все таки приймає гостя і бере у него статью для "Руси" проти українофілів. Двох з поименованих в тій статьї між "сторонниками Ягеллонской идеи на Руси", "чесний" Аксаков сам прекрасно знає і сам не вірить тому, що про них говорить "братъ галичанинъ", — а все-таки печатає статю. Того требує апріорна доктрина, интерес партії!
Доктрина і партія требують, щоб въ "Моск. Вѣдомостяхъ" і хвалили "Бесѣду" Д. Мончаловского. Але нехай д. М—ій не покладає ся на такі похвали, — а коли хоче дїйстно почути правдивий суд середнього Россиянина про єго ґазету, то нехай переїде россійску границю і в першому містї знайде кого-небудь, маючого хоч ґімназичну освіту, та прочитає з ним хоч "Коробку". Він тогдї сповнить дельфійску заповідь в редакції о. Наумовича: "Русине, пізнай себе, буде з тебе!"
*) Д. Вергун зве сей шпиталь "желтый домъ", не знаючи, що се вираз спеціяльно петербурскій, котрий так до ладу в єго повісти, як був би кульпарківщина в петербурскій!
[Дѣло, 29.03.1894]
29.03.1894