Василь Сімович

Доповідь

Василь Іванович Сімович (9. 3. 1880 — 11. 3. 1944), син народного вчителя, учень і творчий послідовник та продовжник граматичної праці професора Степана Смаль-Стоцького, вже з університетських часів пристає до соборницько-громадської праці свого професора в Чернівцях і від цієї праці як педагог і громадянин не відступає продовж усього свого життя.

На тлі громадського життя зароджується у нього свідомість необхідности творчо діяти у праці педагога, як письменник. Діяльність письменника починає він перекладом роману Л. Толстого: "Воскресеніе" — "Відродження" 1911. І до 1915 р. він виступає радше як письменник: 1910 "На могилу Грінченка" та у передмові до перекладу "Антигони" Софокля про "Початки грецької трагедії і її розвиток", 1912 "Про життя і літературну діяльність Молієра" в передмові до видання "Скупаря", та переклад Андреєва — "Семеро повішених", у 1915 р. передмова до видання — "Великий льох" Шевченка та "Короткий огляд української літератури".

Ці заняття творами світової літератури, що були по своїй формі прекрасними висловами усіх можливостей сили живого слова і всебічного багатства краси живої мови — змушують перекладача глибоко поринати в сyть матірної мови і глядати в ній необхідних відповідників для передачі шліфу мови оригіналів. Перекладачеві помагає його вишкіл граматика-україніста. Він черпає із словарної скарбниці українських письменників і завжди та скрізь з окремим знанням, розумінням та вичуттям мови найкращі письменників Подніпрів'я. Сімович — перекладач і письменник, є від самого початку своєї діяльности речником доброї і гарної літературної мови загально-українського складу, хоч саме тоді під впливом сецесійних струй стилю в Австрії серед українців і поляків-письменників так часто плекали одну-другу місцеву говірку, як ось: Виспянський, Тетмаєр, Ридель, Стефаник, Черемшина. — I тут Сімович виявив себе справжнім класиком мови, хоч так радо послуговувався романтичним псевдонімом "Верниволя", близьким до казкового "Вернигора". Граматичні питання живої мови народу в цьому багатстві говірок та мови письменників від Котляревського до Франка і Лесі Українки мусіли довго хвилювати і захоплювати Сімовича, коли він заговорив про українську мову 1911 р., в рецензії на "Руску граматику" Стоцького-Гартнера, та в виданні "Практіше Ґраматік дер украінішен Шпpахе фюр ден Зельбстунтерріхт", Гартлєбен-Ферляґ. Тільки 1918 р. виступив Сімович з "Практичною граматикою української мови" — у Раштаті для полонених.

І тут знову стрінулися суспільник-соборник, письменник-класик та граматик-педагог у сміливому задумі подати норми і систему граматичної науки про українську мову в формі розмови-гутірки навіть про найповажніші проблеми мови. І природно, бо ж граматика була призначена для полонених українців, салдатів російської армії усіх губерній від Прута до Кубані й Самари на сході, та до Холму й Люблина на заході. Цій масі робітників, селян, міщан та де-не-де учителів і дрібки інтелігентів треба було подати нелегкий предмет граматики в такій формі, щоб вони "зрозуміли цю гарну, бо живу, науку". Мало того, треба було показати слухачеві-читачеві та переконати неoднoгo, що українська мова не менше гарна, гнучка, багата та вишліфована, як і російська літературна мова. Завдання важливе і нелегке до переведення. А все ж таки Сімович подолав його якраз завдяки тому, що в ньому об'єднався творчий дар письменника з хистом учителя подати і найтрудніше в так доступній і живій формі, що слухач, навіть найменше підготовлений до сприймання наукового матеріялу, з увагою слухав доповідача як оповідача-поета. Це могло статися тільки тому, що Сімович вже опанував граматичний матеріял української мови і творчо пережив його. Тоді ж дав він полоненим і книжечку "Рідне письменство" та 1919 р. поміг їм ще порадником "Як стати по українськи грамотним". Тоді ж вийшло й друге видання "Граматики української мови", доповнене і перероблене; для самонавчання та в допомогу шкільній науці". Хоч книжка виразно призначена для практичного щоденного вжитку, проте її характер наскрізь науковий.

В тому часі 1919/20 р. Сімович дає на книжковий ринок через "Українську накладню" твори Франка — "Захар Беркут", "З вершин і низин" та "Перехресні Стежки" з окремими передмовами і характеристикою мови поета. А все ж до 1933-го року Сімович діє перш усього як дослідник української мови, зокрема будови живої мови в історичному розрізі. Після "Граматики" було необхідно поговорити "На теми мови". "Так само про стиль, фразеологію, лексику і правопис, отже про русизми і германізми в українській книжковій мові. За це були обвинувачення Сімовичеві в шовінізмі та галичанстві, хоч Сімович хотів тільки викликати річеву дискусію на окремі питання та зовсім не думав ставати нормалізатором мови з окремого "патріотичного становища".

Як професор Педагогічного Інституту ім. Драгоманова в Празі дав він 1926 р. літографований "Нарис граматики староболгарської мови" та 1932 р. таку ж "Хрестоматію староболгарських, староруських та староукраїнських пам'яток письменства". Оба підручники для шкільного навчання своїми об'ємами свідчили про велику роботящість викладача-педагога; він рад був дати своїм учням, прийдешнім вчителям якнайбільше солідні основи для поглиблення знання рідної мови.

(Д. б.).

[Львівські вісті, 25.03.1944]

(Докінчення)

Усі інші роботи того часу: 1927 "Латинка для нашої бібліографії", 1928 Українське "щo", 1929/31 Історичний розвиток українських здрібнілих та згрубілих хресних чоловічих імен з оглядом завмерлих суффіксів, Українські імення чоловічого роду на -о в історичному розвитку, 1930 Спроби перекладу св. Письма у творах Й. Галятовського, 1931 Українські чоловічі ймення осіб на -но в історичному освітленні, Грамматіка сляво-рутена Лучкая І, 1932, Правописні системи Драгоманова (драгоманівка і латиниця), Цуp Фраґе е-о ім Украінішeн, 1933, До морфології українських прикметників, Йосеф Іpечек і українська мова (Азбучна завeрюха 1859-го р.) — скреслюють виразний характер cпpямування уваги. С-ча тільки на питання структури української мови. [...] Широкий порівняльний матеріял, що його Сімович залюбки притягає в роботу, вносить у дослід української живої мови необхідність окреслювати спорідненість окремих говіркових явищ української мови з однородними явищами говірок сусідніх слов’ян, отже в майбутньому можливість розгялду усіх якиз мови зі становища порівняної діялектології слов'янських мов.

Про саме такий задум розглядати українську мову — свідчать статті: 1936 Про вокалізоване (поголосмене) л в українській мові і 1937 Проблема гармонії складів у морфології слов'янських мов. Обі статті накреслюють основи наміченого 3-го видання "Граматики" з рівня практичности на виразно науковий лінвістичний рівень. А лінгвістичні інтереси Сімовича датуються ще з Праги, дe він живо і діяльно цікавився працею у лінгвістичному кружкові, та саме зі становища лінгвістики виступив зі своїми тезами про український правопис і латиницю для української книжки в часі правописної конференції в Харкові 1927. Проте, хоч як давно він був прихильником латинниці в українській мові та взагалі у слов’ян на місце кирилиці гражданки, все ж таки він став за один для всієї України спільний академічний правопис, бо знав, що Hауковий правопис є тільки ідеалом дослідників мови, але не предметом практичного вияву в усьому об'ємі вирішених проблем, що правопис мусить бути пригожий для щоденного ужитку передусім неграматиків. Питанню латиниці для українського письменства Сімович присвятив чотири дуже багаті змістом історичного огляду спроби ввести латиницю-доповіді в кабінеті мови під літо 1943 р. та предложив і свою систему, що мала б усунути деякі нерівності в дотеперішніх системах.

Найважливіша праця С-ча в згаданому часі 1926—33 є підготова матеріялу кличів слов'янського мовознавства для Української Загальної Енциклопедії та основних cтаттей про українську мову для тому "Україна" у цій книзі: Опис мови (566—61), Граматичні досліди (571—9), Історія українського правопису (579—583). Цей згусток основних рис будови української мови слід вважати за скелет наміченої Сімовичем остаточної редакції "Граматики".

Від 1933 р. С-ч редагує видання "Просвіти", а як представник Філологічної Секції у виділі НТШ був він у тому часі теж редактором її Записок. У виданні "Життя й Знання" він повернув до початкових своїх інтересів для письменства в книжечках про Федьковича, Шевченка, Франка; у 1937 з Артемовичем дав переклад Есхила — "Орестеї", 1930 "Листування Лесі Українки з Маковеєм", де і стільки прекрасних рядків поетеси про поетичну творчість.

Вiд жовтня 1939 р. діє він як профеcop української мови у Львівському Державному Університеті ім. Івана Франка і завідувач кафедри зі штатом 9-ти осіб викладачів і асистентів, та від грудня як помічник декана, в дійсності декан Філологічного Факультету. Тут виявив себе С-ч як справді добрий посередник між професурою і студентством та ними і ректоратом з університетською адміністрацією. Найбільше характеристична була тоді його роля викладача української мови для польської професури, а якої він з'єднав поважну увагу до предмету та охоту його засвоїти.

В університеті був С-ч справжнім осередком україністичного наукового життя на наукових сесіях самого університету та Академії Наук. Висока якість його ораторського таланту чинила його доповіді на граматичні і літературні теми предметом загальної уваги, бо ж він виявляв у них не тільки загально інтересну річевість змісту, але й справжню любої філолога-гуманіста до всього людського. — Поза університетом Сімович був ще заступником керівника відділу українського мовознавства УАН та в відділі письменства належав до редакційної колегії підготови творів Франка для ювілейного видання. Усе те вимагало від людини величезної роботячости протягом трьох четвертин доби і в цій роботячості Сімович міг бути ідеальним зразком для кожного студента, ба навіть і для членів професури.

У 1939 р. дав С-ч живий спомин про свого професора у посмертній статті "Степан Смаль-Стоцький як шкільний діяч і педагог". Сьогодні у 43-ліття письменницької діяльности самого Сімовича доводиться прощати його назавжди згадкою подяки, зверненою до Його тіней за доконану працю в ділянці українського мовознавства і письменництва та звернутися з закликом до його учнів, співпрацівників, послідовників і товаришів-слеціялістів продовжити свою начату працю та її завершенням доповнити задумане та невиконане покійним Сімовичем діло.

[Львівські вісті, 26-27.03.1944]