Як перебувати на межі між творчістю та оповіданням особистої історії, тоді як історія українки складно знаходить розуміння в Україні? Як обставини обирають для нас потрібне місце і потрібний час для того, щоб ділитись найважливішим?
Головна режисерка Львівського академічного драматичного театру ім. Лесі Українки Олена Апчел поділилася думками довкола створення своєї нової вистави «Więzi» в театрі «Wybrzeze» (Гданськ).
Афіша вистави. Портрет Олени Апчел. Фото Олександри Деккер.
«Więzi»
режисура: Олена Апчел
текст: Ярослав Муравський і Міхал Бушевіч
драматургія: Ярослав Муравський
сценографія і костюми: Наталія Млечак
світло і відео: Шимон Клюз
ролі виконують: Малгожата Брайнер, Агата Биковська, Катажина Далек, Яцек Лабіяк, Кшиштоф Матушевський
Театр Побережжя, сцена Стара Аптека, Гданськ
прем'єра: 6 січня 2019
– Чому «Зв'язки»?
– Тут історія така, що назва взагалі не перекладається, – тому що це гра самого слова. У польській є два слова: «więzy» i «więzi». З цього, до речі, і розпочинається вистава, бо змінюється одна буква – «і» на «y» – і слово вже починає означати щось інше. З одного боку – це пута, кайдани, щось, що тебе утримує на місці; або «зв’язки» – це ДНК, щось, що поєднує непоєднуване, віднаходить контакт. Ця гра значень проявлена не тільки в назві, а також і в драматургії, – на це і було розраховано.
Ідея виникла в процесі роботи, але почну розповідати про це здалеку: перед тим я не спілкувалась ні польською, ані українською. Українську почала вчити щойно почалась війна, а взагалі я з російськомовного середовища і родини. Звісно, були заняття в школі, і звісно здавала іспити, але в побутовому спілкуванні ніколи не використовувала. Пізніше провадила різні події українською і через це поступово вчила, але коли почалася війна, для мене це стало позицією. Тому я швидко вивчила українську і паралельно з цим у мене з’явилася можливість їздити до Польщі і спілкуватися там із митцями, тому я також вивчила польську – теж з переляку і дуже швидко.
Головна режисерка Львівського академічного драматичного театру ім. Лесі Українки Олена Апчел.
Отже, коли ми почали писати п’єсу (а вона писалась у процесі роботи над виставою), виникали ситуації, які викликали сміх і навіть по-доброму тролінг, незважаючи на те, що я в принципі непогано розмовляю польською. Наприклад, я не відрізняла слів «майбутнє» і «минуле» польською, і навіть зараз я точно не скажу, де «и», а де «е». Виходячи з цього жарту, ми створили цілу сцену, і навіть так хотіли назвати виставу.
Перша ідея була взагалі «Тam i z powrotem», але одразу виникала би асоціація з «Хоббітом», яку довелося б пояснювати. Ми довго гралися зі словами «przyszłość» і «przeszłość»; потім ми розмовляли про слово «blizna», як «шрам» – з того випливало слово «bliscy» – «близький», «рідний». І так ми дійшли до розуміння того, що потрібно знайти слово, яке би передавало оцю гру, так ми дійшли до слова «Więzi». На ньому і зупинилися, тому що воно об’єднало всі попередні ідеї та назви, і в такий спосіб, можливо трохи спрощений, відбувається «переказ» того, про що ми створили п’єсу і виставу.
Олена Апчел з акторами вистави «Więzi». Фото : Dominik Werner
– Який період вашого життя, або етап, якщо можна так сказати, відображений у Ваших щоденникових записах, на основі яких і створена п’єса?
– Взагалі ми працювали з усією моєю історією, але саме тексти з щоденників, використані у п’єсі, – це період з літа 2014-го року. Йшлося про те, що в моїй родині сталася велика криза і непорозуміння. Ми довгий час намагалися розмовляти, але ці розмови були сповнені мови ненависті, ворожнечі і неприйняття. А, зважаючи на те, що в нашій родині намішано багато «гарячої» крові – мій батько румуно-греко-молдованин, і в нашій сім’ї взагалі не прийнято тихо говорити, – після таких розмов потрібно було себе якось стабілізувати, і я почала писати. Поставало багато питань: як мені бути як дитині, як сестрі, як громадянці, як українці, як людині з намішаною кров’ю; як мені далі бути, якщо я зараз оберу дорогу манкурта і почну вчити українську – бо українська не рідна, і я це розумію, але в даному випадку це свідоме рішення. Саме такий засіб «зібрати себе до купи» у вигляді щоденників вилився у матеріал для роботи, про що я навіть і не думала тоді.
А потім сталося так, що Евеліна Марчіняк – на мою думку, одна з найвидатніших режисерок сучасної Польщі, – з якою мені неймовірно пощастило подружитися особисто і творчо, запропонувала мені зробити з цієї історії виставу. Але мені здавалося неправильним робити щось, що не має підтримки серед громадянської позиції більшості, і саме за цю думку я отримала «наганяй» від критично мислячих поляків – оскільки саме про це і треба говорити. Не можна говорити про чорне і біле – тільки про сіре і кольорове. Тоді саме так збіглося, що Евеліна їхала до Німеччини з виставою, у якій дуже критично проходилась по Польщі і наративах, які там зараз існують. Це додало мені певною мірою якоїсь сміливості, і ми почали працювати над текстом із драматургом Міхалом Бушевічем.
Сцена з вистави «Więzi».
– Розкажіть, як це: впускати письменника в особисту історію, яка вже написана (або принаймні записана) Вами? Як відбувалось саме опрацювання матеріалу щоденників?
– Робота взагалі виглядала так, що я розповідала якісь історії, він їх записував, і в процесі виникало дуже багато дивних ситуацій, з чого створилось багато сцен. Бо я говорю щось одне, драматург через переклад думає щось інше, потім він показує мені сцену, яка жодного відношення до мого життя не має – і на тому виникла така перформативна структура. Я боялася, що п’єса вийде романтично-трагічна, як у нас переважно це відбувається з особистою історією, а тут вийшов просто тотальний трагіфарс, ще місяць, і ми би зробили мюзикл.
Я думаю, що це не єдиний шлях роботи з документальним матеріалом, але він гарний: він має і особисту терапевтичну структуру, а також має і додаткові «ключі», своєрідні підходи до «балуваної» публіки, яка не терпить маніпулятивних прийомів, повчань та категоричності.
Величезна кількість обставин, які сталися довкола цієї роботи, зробили її саме такою. Навіть попри те, що робота складалася трохи трагічно – з першим драматургом Міхалом Бушевічем ми почали працювати ще в березні минулого року, але він постійно не мав часу, постійно щось змінював. Ми просто не співпали у своїх темпах роботи. Для мене це було стресово, в якісь моменти я навіть думала припинити цю роботу, але відбувся щасливий збіг. На той момент ми були знайомими із Ярославом Муравським, який випадково «просто» приїхав у Львів погуляти. Під час зустрічі із ним я поділилась своїми переживаннями стосовно неготового тексту, високих надій на цю виставу зі сторони театру та іншими моїми побоюваннями, з чого ми досить емоційно пожартували, і, вже проводжаючи його на вокзал, я запропонувала йому дописати п’єсу. Він погодився. І далі вже через перемовини з дирекцією театру нам вдалося договоритися про копродукцію, в якій Міхал Бушевіч працював на відстані, а Ярослав безпосередньо там.
Ярослав Муравський і Олена Апчел – творці вистави у Театрі «Wybrzeze» в Гданьську. Фото Dominik Werner.
– Згадуючи про непорозуміння, які ставались під час роботи у наслідок неточного перекладу, виникають паралелі зі стосунками між двома країнами із різним інформаційним полем, в даному випадку – між Польщею та Україною…
– Мені взагалі здається, що всі проблеми сучасного світу пов’язані з недокомунікацією. І я задаю собі питання: що я, як громадянка України, можу зробити для моїх друзів у Польщі, щоб вони інакшими очима могли подивитися на мою країну, яка для мене є величезною, не закінчується на Львові, і в якій є не тільки історія ненависних для них Шухевича та Бандери, а ще багато інших історій, часів, людей, мов, релігій, традицій. Через те, що в мені намішана різна кров, я обожнюю різнорідність України.
Сцена з вистави «Więzi» у Театрі «Wybrzeze» в Гданьську.
Я свідома того, що це не дуже популярна позиція, але я виросла у такому інтернаціональному середовищі: одне село грецьке, друге вірменське; одне російське, друге українське, а ще єврейське, польське… я вважаю, що в мене було дуже щасливе дитинство власне через те, що мала змогу побачити і доторкнутися до цієї різнорідності, яка для мене – наша найбільша сила. І коли ми це зрозуміємо, мені здається, ця країна може стати в десятки разів потужнішою.
У мене була і є така «надмета» розповідати людям про це, відкривати це, говорити про нас. Але не прикриваючись ніякими гаслами, не звертаючись до агітацій, не застосовуючи прийомів на кшталт «якщо це не відображене в просторі ваших ЗМІ, це не означає, що в нас цього не відбувається».
Звісно, можна йти і такими шляхом «широких мазків», але, щоб говорити з такої позиції, потрібні дуже масштабні та різносторонні дослідження. Я вважаю, що в таких нестабільних умовах треба говорити від свого імені. Тільки не спекулювати своєю історією, а казати: «Я так вважаю на цей момент, бо я…» і висувати власний досвід. Або «Я дослідив цю частину, і так можу висловитись…».
Тому, напевно, таких стереотипних «бійок» з приводу того, як поляки дивляться на українців, як українці дивляться на поляків, у виставі нема, але на цьому були побудовані всі репетиції. Ми безкінечно розмовляли з акторами, за що я їм дуже вдячна. Вони весь час ставили запитання, хоча всередині цієї групи теж своя політична різнорідність поглядів, в які я зі своєї сторони намагалась також вникати.
Розмови з акторами театру «Wybrzeze» в Гданьську.
– Вашу роботу певною мірою можна назвати арт-терапевтичним процесом. Як це – перепрожити в такий спосіб власну травматичну історію, і чи вдалося вам це? Наскільки «уживаються» разом творець і людина, яка повідує комусь свою особисту історію, і де межа між документальним текстом і художньою авторською інтерпретацією?
– Тут є декілька гілок до відповіді. По-перше, створений нами текст – не до кінця документ, він є постдокументальним. По-друге, це вперше для мене такий експеримент, – навіть уявити не могла, наскільки це може бути складним, неможливим, незрозумілим.
Узагалі ця ідея виникла з того, що Евеліна Марчіняк ініціювала проект у своєму театрі «Wybrzeze» в Гданську, який мав би включати в себе три автобіографічні мікро-вистави. Перші зустрічі відбувалися вшістьох: три драматурги і три режисери, які працювали над трьома різними автобіокопіями. Зараз, на жаль, два інших проекти не реалізовані, але я маю на це величезну надію.
Сцена з вистави «Więzi» у Театрі «Wybrzeze» в Гданьську.
Отже, на момент, коли відбувалася ця робота з Евеліною як куратором на чолі і в тандемі з іншими творцями, це не видавалося чимось наднебезпечним, бо, якщо ще хтось погодився на такий «ґвалт» над собою і своєю свідомістю, значить, я не самогубець. Це створювало якесь відчуття безпеки. Вже потім, коли стало зрозуміло, що ми не будемо реалізовувати це разом, що вистави будуть іти одна за одною – безпека все зменшувалась і зменшувалась. І в якийсь момент, коли відбулася зустріч з директором, під час якої ми домовляємось про виставу, яка вже зовсім не півгодинна мікро-вистава, а повноцінна, яка ще й потім піде в репертуар театру, і буде однією з перших вистав на новій сцені, яку вони відкривають… тут ти розумієш, що безпеки нема, але відступати неможна.
Ще мене дуже врятувало те, що накладалося дві прем’єри: «Горизонт200» в Лесі і ця, – у мене просто не було емоційної території, щоб взагалі переживати. Я думаю, що, якби я мала цей запланований від самого початку тиждень спокою і підготовки до прем’єри, час зосередитись і подумати, то, скоріше за все, мені було би важче. Тобто ніколи не відомо, чи для митця цей стрес є на зле, чи на добре. Взагалі не сприймаю світ дуально, тому не знаю.
Робота над цим матеріалом мене шокувала час від часу, бо було декілька моментів, коли немає цієї дистанції між тим, що ти думаєш, і що існує окремий персонаж. Було кілька таких репетицій, на яких я дивилась на сцену і не могла собі відповісти: чи це геніально, чи це просто жахливо. Я не могла зрозуміти, що ми зробили. І це певною мірою відкриття для мене: бо в цій ситуації ти і донор, і тиран, який ще більше ґвалтує донора, аби той більше дав. І щоби те, що він дає, він давав якісно і мистецьки, бо все підряд на сцену не випхаєш.
Сцена з вистави «Więzi» у Театрі «Wybrzeze» в Гданьську.
Тому я розумію, що, якби я працювала як драматургиня, або якби донором історії була запрошена особа, то напевно такого моменту би не було. Рівень критичності, місцями цинічності і сарказму, міг бути таким, яким він був, тільки через те, що митець і донор були однією особою. А якщо би там сиділа інша жива особа, я би навряд провокувала її на такі ж образливі місцями або незручні речі. Довелося трохи погратися в Біллі Міллігана, а потім настав момент, коли ми вже вийшли на відкриті репетиції на сцені, і відбулося збільшення цієї дистанції.
Протягом кількох днів я сама собі і ми всі один одному казали, що я вже не маю стосунку до цієї історії, ця історія вже існує окремо на сцені з акторами. Мені тоді суттєво полегшало, мене вже нічого не турбувало, і я вже не могла сказати актору: «Вибач, але мій тато так би не сказав», через те, що це вже був не мій тато – це вже персонаж актора, яким він живе.
Сцена з вистави «Więzi» у Театрі «Wybrzeze» в Гданьську.
У цій роботі особистий досвід кожного, як-то старших акторів, наприклад, які знають більше про якийсь часовий і політичний контекст, дозволяв витворюватись цілком індивідуальним, але органічним, живим персонажам. Актори теж в якийсь момент перетворилися на донорів, оскільки я не мала змогу поставити певні питання своїй рідні. Це відбулося також через високоінтелектуальну саркастично-іронічну комунікацію в колективі, коли кожен ставиться один до одного з величезною повагою, але завжди може при цьому дозволити собі жартувати, тому ми дозволяли собі проїхатись навіть по політичних речах. І я сподіваюсь, що матиму час описати цю роботу методологічно, тому що це зовсім інший досвід.
– Якщо говорити про структуру вистави, що важливо про неї зазначити?
– Я взагалі люблю працювати з постдраматичною, нелінійною структурою. Це такий собі калейдоскоп. Історія починається з того, що головна героїня виїжджає до Польщі, а потім після певних подій вона повертається у світ, який вже не буде таким, яким вона його залишила. Але це не зовсім хронологічна правда, – ми наклали цей момент на період війни, і до кінця не зрозуміло, коли саме вона повертається. Ми розмиваємо ці хронологічні рамки для неоднозначного сприйняття. Категорія часу, кордону і простору була дуже важливою, так само, як і поняття відповідальності, – тобто працювали з філософськими кластерами і з тим, як вони впливають на буття тої чи іншої людини.
Сцена з вистави Олени Апчел «Więzi» у Театрі «Wybrzeze» в Гданьську.
За історією є родина з п’яти осіб, фактично історія моєї сім’ї: мама, тато, донька, брат і бабця. Двох із цих людей вже немає в живих, але вони там присутні. І водночас неприсутні, – тобто граємось із пам’яттю, постпам’яттю, вигадкою, міфом, спадковістю пам’яті і традиції. Це історія п’яти осіб, які за жодної з інших умов, крім тої, що вони родина, ніколи б не порозумілися. Вони весь час сваряться, мають абсолютно іншу мову, як спосіб донесення думки, – з цим на початку вистави ми теж граємось, застосовуючи різні місцеві діалекти та акценти.
За цю ідею різнобічності вхопився на початку перший драматург, – його вразили історії про настільки різних людей в одній родині. І розмови привели нас до того, що це дійсно можливо в одній родині, в одному місті, в одній країні… і, якщо ми змогли би в малому наративі налагодити стосунки, необхідно дослідити, за рахунок чого це сталося, щоб перенести на великий наратив. Таким чином, досліджуючи стосунки однієї родини, ми досліджуємо стосунки України і Польщі, внутрішні стосунки України і внутрішні стосунки Польщі. Ми прагнемо з’ясувати, чим є цей клей, і чи є він. З цим і працюємо. І відповідей є багато: що клеєм є страх, любов, смерть – всі ці моменти виникають походу спілкування цієї сім’ї.
Сцена з вистави «Więzi» у Театрі «Wybrzeze» в Гданьську.
Критичний погляд на себе ми провели через бабусиного персонажа, якого у виставі виконує молода гарна дівчина і цим уособлює суть її сили та енергетичної потужності. Саме персонаж бабці уособлює для мене всю правікову силу нашого народу, яку, на жаль, чомусь втратили, оминули наші батьки за умов тих часів, в яких вони жили. Всі основні критичні рефлексії на сьогодення ми пропускаємо саме через неї – вона ніби голос тверезості, всеохоплюючого глибоко знання. Певною мірою цей міфологізований персонаж убезпечив нас від впадання у крайність надмірної поетичності в нашому документі.
Сам текст нам довелося сильно покоротити на фінальних прогонах. Бо, коли працюєш із п’єсою, її переважно потрібно розширити, з неї треба витягнути контекст, а, коли працюєш з документом, його навпаки треба стиснути до найвиразніших, найпотрібніших моментів. Виникає напруга від великої кількості інформації, яка криється за цією обраною основою. І цей процес «різання» тексту був досить болючим…
Сцена з вистави «Więzi» у Театрі «Wybrzeze» в Гданьську.
– Як гадаєте, чи не втратив текст сили від цього скорочення? І чи довго проживе на сцені документальний матеріал?
– Я думаю, такі речі взагалі не втрачають. Документальний – так, не живе довго, а постдокументальний в цьому плані убезпечений. Як на мене, документальний театр вже не зникне, – він просто буде з’являтись точково там, де це потрібно: у певних країнах, за певних обставин. А от постдокументальний театр – це взагалі те, без чого я не уявляю сучасне мистецтво, з цим треба працювати. Звісно, іноді хочеться тікати у вигаданий світ автора, наприклад, історії Тіма Бартона – ми хочемо це бачити, нам подобається перебувати у цій ілюзії. Але поруч із цим, якщо ми знаходимося в будь-якій з тем, то ти не обійдемося без документу, з якого робимо постдокумент.
Сцена з вистави Олени Апчел «Więzi» у Театрі «Wybrzeze» в Гданьську.
– Розкажіть, будь ласка, чому у сценоґрафії наявна «зелена коробка» (green screen)?
– Від самого початку ми зі сценоґрафкою Наталією Млечак сподівались на трохи більше фінансування, тому наші ідеї поступово зменшувалися: від радянських килимів, крізь які проростають квіти, на всіх чотирьох стінах і підлоги, усипаної землею, на якій за час вистави виростають гриби, вони зійшлися до «зеленої коробки», на яку можна спроектувати будь-який простір. Цей елемент ще раз підкреслює всю неоднозначність ситуацій, в які ми потрапляємо, і неможливість судити лише з однієї сторони, бо завжди можна накласти інший контекст, і історія зміниться. Чому гриби – для мене це теорія про те, що їхній міцелій утворює всеохоплююче «павутиння» зв’язків під землею, до якого подібні також і наші, людські зв’язки.
Сцена з вистави «Więzi» у Театрі «Wybrzeze» в Гданьську.
– Розумію, що створення вистави саме в Польщі було зумовлено обставинами, але чи наважилися б Ви на те, щоб показати цю виставу в Україні, і чи мало би це сенс, на Вашу думку?
– Ситуація така, що на саму прем’єру в Польщі ніхто з українського театрального середовища, з тих, хто міг би про це написати, на жаль, не приїхав. Така сама ситуація, наприклад, з роботами Стаса Жиркова в Румунії та Німеччині; Оксану Черкашину визнали найкращою акторкою в Польщі у 2018 році – на це теж немає реакції. Ми зараз перебуваємо в таких умовах, коли нема пророка у своїй Вітчизні.
Сцена з вистави «Więzi» у Театрі «Wybrzeze» в Гданьську.
Якби цю виставу показати в Україні, то виникла би серйозна дискусія. Чи готова я до такої дискусії? В Харкові – так, у Київі – можливо, у Львові – напевно, ні, бо мені б тоді довелося зайняти непопулярну сторону. Я декілька разів пробувала піднімати ці питання, і безпечного середовища для того, щоб про це говорити бути просто не може – і я вважаю, що це нормально. До будь-чого російського зараз є агресивна позиція, це правильно в умовах війни, але ми мусимо бути стратегами і думати наперед – що ми будемо робити далі, якщо будемо продовжувати вести таку мову ворожнечі. Я чула реакції на виставу Рози Саркісян «Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи» як на пропаганду агресії… Тому я побоююся, що таких поверхневих суджень з приводу моїх пошуків різносторонніх поглядів тут може бути теж досить багато. З іншого боку, глядач мусить бути різним, і мусить реагувати по-різному…
Не знаю, можливо, я зараз ставлюся до цього питання більше не як митець, а як людина, але я точно не хочу опинитися в ситуації, коли я виправдовуюся за продукт. І, судячи з того, який продукт вийшов, – не мушу. Бо в мене був момент стресу, вияву своєї чудової «української меншовартості», коли в останній момент я хотіла відмінити просто все. І я дуже вдячна акторам за тригодинну розмову щодо того, чого саме я боюся, – а насправді боюся того, що всі мої колеги роблять якісь круті провокативні вистави, де є кров, Майдан, жорстокість і все таке, а я тут роблю щось незрозуміле, романтичне, флегматичне… Одна з актрис на це мені сказала: «Олено, чому в кінематографі режисери можуть собі дозволити зняти «Форест Гамп», а ми собі в театрі не можемо дозволити зробити просто хорошу виставу, в який не будуть розкидатися ножами і робити собі харакірі?». І мене так вразило те, наскільки вони готові захищати матеріал, що в мене просто не лишилося жодних аргументів. Цей момент показав мені відповідальність за матеріал – коли я не маю права бути дотичним до того, що зроблено у півсили.
Розмовляла Маргарита Підлужна
Фото: Dominik Werner, Олександра Деккер, із сайту театру «Wybrzeze»
19.03.2019