У дзеркальній залі Театру Лесі шумно — через відчинене вікно, оминаючи важкі гардини, до кімнати різко проштовхуються звуки завжди вируючої Городоцької. Та вже за кілька хвилин життя вулиці стає майже нечутним за галасом людей, що наповнюють кімнату. На перший погляд — це зовсім собі випадкові перехожі, які наче заскочили у перші відчинені двері, щоб перечекати грозу. Та все ж у цих людей вже є своя спільна історія. І називається вона — Школа Театру Лесі.
“Наша школа — не про те, що ти за два місяці станеш актором. Вона про можливість краще познайомитися зі собою та зустрітися зі світом, щоб краще з ним взаємодіяти. Тут знімаються наші внутрішні затиски, розвивається артикуляційний апарат, набуваються нові сенси”, — каже Вікторія Солов’юк, менеджерка з комунікацій Театру Лесі.
Коли розпочався карантин — у театрів забрали глядача, що стало для них справжнім викликом. Багато колективів пішли записувати і викладати вистави онлайн, хтось — у творчу відпустку накопичувати ресурс, ще хтось — творити перформанси на відкритому просторі. У Театрі Лесі теж не шкодували часу на нові формати і вирішили повернулися до думки, яка для них близька і в яку вони справді вірять: театр — це не лише вистави. Це й галузеві дискусії, і виставки, і арт-проєкти і, зрештою, навчання. Об'єднавши зусилля з Освітнім центром прав людини у Львові та арт-центром Jam Factory, за підтримки Українського культурного фонду Театр Лесі оголосив перший набір у школу театру.
“Усього надійшло 352 заявки. При відборі для нас було справді важливо, щоб учасники були із різних кіл, різного віку. Адже ми не проводимо лекції конкретно відібраним 15-тьом людям, ми поширюємо інформацію і в їхні середовища спілкування та інформаційні бульбашки. Ми одразу мали таке позиціонування: школа абсолютно для всіх і незалежно ні на що. Упродовж трьох днів майбутні тренери читали мотиваційні листи, радилися і нарешті обрали учасників. Відтак у нас є люди з юриспруденції та громадського сектора. Є епідеміологиня, ветеран АТО, який разом з тим є затятим вегетаріанцем, та лікар-майстер тату”, — розповідає Вікторія і усміхається, напевно. пригадуючи історії з мотиваційних.
Тим часом учасники у залі вишикувалися у коло і розпочали повільний рух. Завдання — тримати темп і якомога швидше змінювати напрям услід за тим, хто його задає. Так розпочинається заняття з постановки голосу. Адже спершу потрібно розігріти тіло.
Наступне завдання — уявити себе твариною і показати агресію у боротьбі з учасником, якого випадково обирає викладачка. Ситуація веселить і здіймає галас. Та злегка не у своїй зоні комфорту почувається жінка, чия внутрішня ніжність, очевидно, поборола награну агресію. Пані Валентина — людина, яка стала моделлю у віці 60+.
“Декілька років тому моє життя несподівано змінилось: дочка організувала фотосесію, після якої фотографиня розмістила мої знимки в ФБ. І от я почала отримувати запрошення на різні фото- та відеозйомки. Що більше зйомок — то складніші задачі треба виконувати перед камерою. Ставлення до моделі зі стажем зовсім інше, ніж до новачка. Я відчула, що треба вчитись. Декілька разів я заповнювала анкети, щоб потрапити на курс навчання акторської майстерності, але були невдалі спроби. В Школу Театру Лесі заповнила заявку без жодних сумнівів, чомусь була впевнена, що цього разу пройду відбір. Так і сталось!” — розповідає свою історію Валентина.
Величезним плюсом для неї стало і те, що навчання відбувається під гаслом інклюзії та рівності: “В школі, де навчається мій онук, вже працюють інклюзивні класи. Малеча з дитинства розуміє, що всі люди однакові. Але в своєму житті я, безумовно, стикаюсь з ейджизмом. Це елементарна неповага зі сторони молоді, або я отримую запрошення на зйомки тільки на роль «бабці». Людям потрібно роз’яснювати, що всі ми різні, але всі рівні. Це прийде і в наше суспільство. З часом. Я в цьому впевнена”.
Загалом учасники школи мають змогу попрацювати із шістьма тренерками і тренерами у різних напрямах: пластика тіла, відчуття ритму, сценічний рух, постановка голосу, вокал та інклюзивні практики. Вже відчуває на собі перші результати заняття з постановки голосу Ксеня Плевако. Дівчина приїхала з Києва до Львова, аби мати змогу навчатися у Школі Театру Лесі.
“Те, що зараз я говорю більш-менш чітко і договорюю закінчення слів, — це вже результат занять. Звісно, я знала про деякі практики і раніше. Але одна справа, коли ти займаєшся для себе, і зовсім інша — коли вже із групою. У мене не було жодних ілюзій, що за два місяці з мене тут зроблять акторку чи що я взагалі коли-небудь нею стану. Але для мене Школа Театру Лесі — це поштовх займатися собою: звучанням, тілесністю і взагалі зрозуміти, наскільки я контролюю своє тіло”, — каже Ксеня.
Школа Теату Лесі — це майданчик, де розширюють свої кордони абсолютно всі: і ті, хто начається, і ті, хто вчать. Зоряна Дибовська — акторка Театру Лесі, засновниця та учасниця гурту “ЯгОди” та викладачка сценічної мови — каже, що їй доволі складно переносити свій викладацький досвід у стіни театру. Вона почувається комфортніше, коли ці світи не перетинаються. Але з цією групою Зоряні вдалося розкритися і викластися на повну. І щоб помітити це, навіть не потрібно докладати багато зусиль — варто лише почути, які потужні звуки своїм голосом вона передає на занятті.
“В своєму блоці “робота з голосом” я максимально намагаюся віддати той інструментарій, який сама володію. Якщо людям буде потрібно — вони це використають. Хочеться мотивувати людей і вкласти у них максимум заряду, щоб їм хотілося далі рухатися і розвиватися”, — додає Зоряна.
Навчання першої групи Школи Театру Лесі тривало два місяці. Після закінчення один із учасників вже твердо вирішив, що буде вступати на театральний факультет. Ще один — хоче відвідувати заняття у виші як вільний слухач. І це лише перший набір, на якому організатори не збираються зупинятися.
Гасло Школи Театру Лесі та і самого Театру Лесі народилося із відомої цитати Ольги Кобилянської:
“Мати таку свободу, щоби бути собі ціллю! Передусім бути собі ціллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збільшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках!"
Комунікаційна менеджерка Вікторія каже, що саме фраза “Бути собі ціллю!” дуже влучно передає те, що вони хочуть донести у Школі: “Для чого рівнятися на захмарні ідеали, коли ти не маєш контексту. Краще рівнятися на себе вчорашнього і на себе сьогоднішнього”. І ми не бачимо жодної причини, щоб із нею не погодитися.
21.07.2021