«А що ти знаєш про часові парадокси?»
Без гриму, вигадливих костюмів і начебто без репетиції – ось так «на-гора» розпочинається вистава «Timetraveller’s guide to Donbas» за однойменною п'єсою, що перемогла на українському «Тижні актуальної п’єси» у 2018 році. Драматургинею п’єси у стилі sci-fi та у межах нової драми є маловідома в українських колах, хоч і знана за кордоном Анастасія Колодій, а режисером – британець Джек Кловер. Прем'єра відбулася 16 березня у Львівському академічному театрі ім. Лесі Українки. Про особливості вистави, театральне осмислення філософських категорій часу і певні нерозв'язані питання – нижче.
«Timetravellers» – без сумніву, нова драма з її правдивим зображенням дійсності, достовірним (у міру можливостей) відтворенням почуттів героїв та увагою до актуального, ба навіть болючого. Тема війни на сході України доволі складна і виклична, а дискурс винуватців і жертв можна продовжувати до нескінченності. Але вистава не виносить жодних вироків, не робить політичних закликів, не тисне емоційно, нагадуючи про кількість загиблих від початку конфлікту. Нічого. Історія всередині п'єси просто є, і для кожного вона значитиме щось кардинально інше. Це саме той театр, якого в нас досить мало – театр, який вчить мислити самостійно.
Отже, двоє людей-пілігримів, що живуть у 2036 році, вирушають у минуле шістьома містами Донбаського регіону, аби дізнатися причину початку війни. Машина часу (в цьому випадку – старенький холодильник радянської моделі) переносить їх у минуле, поділене на пропорційні проміжки із 2018-го по 2013-ий рік. Одразу викликає подив: проміжки пропорційні, а насиченість років подіями очевидно неспівмірна (згадаймо лише 2014-ий як найбільш «концентрований» рік із початком маркування умовних кордонів, із блокпостами та токсичними телевізійними новинами).
Ця подорож у часі – подорож заради історії: як персональної, так і соціальної. І вже у тому – перший парадокс, хоча одним із правил мандрівника у часі є не створювати жодного парадоксу. В один момент перший пілігрим починає говорити спогадами іншого. Мимоволі розумієш: у конфлікті й справді губиться особа, плутаються історії й сенси, або й історія стає одна на всіх. І важко переконати когось, що «Війна не починалася в моєму селі!». Вона ж бо починалася не лише у чиємусь селі, а в кожного прямо під носом.
Насправді цікавою виявилася побудова простору вистави. Підвішені у повітрі предмети побуту (сценографія Олексія Хорошка), влучна робота зі світлом та містичне й подекуди моторошне звучання живого хору створили правдивий ефект «зависання» в часі, а час від часу й у просторі. Враження посилюється через те, що глядач знаходиться на відстані витягнутої руки від акторів, а отже буквально не може відділити себе від сценічного дійства. Час дії синхронізується з психологічним часом глядача. Поза межами цього малого простору не існує нічого.
У намаганні поставити час із ніг на голову та розвернути колесо історії («Це у вас вуса, як у Шевченка, чи у Шевченка, як у вас?»), драматургиня невидимо зачіпає найбільш болючі точки в акупунктурі спогаду і сподіваннях українського суспільства щодо конфлікту на Сході. Очевидно, що оповідь багатовекторна, бо ж глядач має змогу і згадати про сучасний глобальний контекст (німецьку AFD, політику Трампа тощо), і звернути увагу на особисті репліки акторів як вставки документального театру, що описують усе: від купівлі кошеняти та народження дитини у сестри до першого особистого візиту окупованих територій. Так, війна відбувалася в той час, коли інший світ жив своїм життям. Війна, зрештою, теж жила своїм життям.
Цінно, що вистава «Timetravellers» прямо чи опосередковано реферує до наукової та філософської категорій часу. Для наукового часу характерна єдина спрямованість, симетрія і лінійність, що доведено теорією про вісь часу, на основі котрої побудована шкала всесвітнього координованого часу на Землі. Час як міра довготи тривання визначає хід усіх процесів у світі, коли останні жодним чином не впливають на хід часу. В класичній фізиці час звуть абсолютним. Зовсім іншим чином він функціонує у виставі: тут час зворотній та уривчастий, подекуди циклічний, а ще він – міра того, наскільки ми свідомі, що ж відбувається зараз/уже відбулося.
В екзистенційному розумінні час тотожний соціальним ідеям «минулого», «теперішнього», «майбутнього». Час – це загальна форма буття, міра довготривалості існування. Але чи завше наша свідомість вимірює тривання певної події однаковим чином? У війни – своє часове поле і свої виміри. А на невирішене питання фізики часу, чому час іде в одному напрямку, воєнний конфлікт відповідає: інколи тут час має право розвернутися у інший бік і не втратити логіки, бо це вже час соціальний, з яким людство бавиться, то видовжуючи, то уповільнюючи його. Через таку властивість соціального часу кульмінація вистави – у точці кипіння емоційного стану героїні, у 2014-му році.
Давні люди вірили, що час – циклічний, а після горя безумовно приходить щастя й умиротворення. Чи можемо сподіватися цього, мислячи про війну на Сході України? Традиційне ставлення до часу гарантує стабільність, а «вічне повернення» Ніцше могло б свідчити про те, що доля вимагає від нас терпіння і спокою, аби перейти до фази під ілюзорною назвою чи то щастя, чи миру, а то й простого спокою. Поки що, однак, не ймемо у це віри. Чи, може, часові пілігрими таки створять альтернативну реальність, як це було у «Ефекті метелика»?
Отож, без сумніву, перед нами – недекоративна і чесна вистава, повна різноманітних наголосів та прочитань. Вона не містить незавершених моментів, бо направду видається цілісною. І найголовніше – ставить запитання: де є пам’ять? Чому вона – у рідкому агрегатному стані? За чим ми тужимо? Де шукати причину всьому? Як не застрягти у минулому? Що трапиться із сірими териконами Донбасу за кілька років? І чи зможемо ми пережити час змін?
Шкода, що у нас досі не усталена традиція обговорень вистав із публікою опісля показу. Ці питання поки залишаються без відповіді. Або ж для кожного відповідь своя.
Фото: Романа Яремин
25.03.2019