Своє і чуже споконвіку було визначальним для людини – і для дефініювання себе, свого «я», своєї субʼєктності, і для самоусвідомлення спільноти, означення меж і критеріїв спільнотності. Хто виховує дітей, знає, як важливо, щоб дитина мала рамки. Дитина, якій батьки не запропонували виразно окреслених ліній, зазвичай почувається нещасною, розгубленою, безпорадною. Межі є тим викликом, який заохочує долати їх, ставити на пробу, під сумнів й урешті приймати, відкидати чи, приймаючи, модифікувати. Без цього годі зрозуміти себе. Саме так формується характер. Немає меж – немає проти чого бунтувати.
Своє і чуже може перебувати у великій опозиційній напрузі, а може доповнювати одне одного. Висока напруга між своїм і чужим розряджається в універсальному. До розуміння, усвідомлення і прийняття цього універсального людство проторувало складний, неоднозначний шлях: без свого і чужого – радше за все – не зʼявилася б потреба універсального і не утворився б його підмурівок. Універсальне не скасовує свого і чужого. Ми бачимо, як у сучасному світі, охопленому інтеґраційними процесами (ґлобалізація), знову і з новою силою прокинувся біль ідентичності, і він аж ніяк не примарний.
Упродовж тисячоліть своє і чуже заохочувало до подорожування. Запитаня «Хто я?» спонукало вирушати у світ не меншою мірою, ніж бажання пізнати і збагнути чуже, ці дві інтенції нерозокремні і взаємозалежні. Означити себе можна лише відштовхуючись і відмежовуючись від когось; ототожнити себе з кимось може лише той, у кого міцна субʼєктність, цільне «я», яке не боїться розчинення. Подорожні нотатки про їх автора дають не менше увлення, ніж про предмет побаченого: «Листи з чужини» – про Окуневського, «Чар Марока» – про Яблонську, «Схід і Захід» – про Левинського. А деколи відверто виконують функцію самопізнання і самоототожнення, як в українки Яблонської, для якої Франція стала домівкою, чи в австрійця Канетті, якого прихистила Англія.
В другій половині двадцятого сторіччя відбулося ґрунтовне перечитування свого і чужого. Внаслідок такої ревізії виникла модель світосприйняття, в якій «чуже» і «чужина» трансформувалися в «інакшість»: світ постав багатогранним і різнобарвним, не бінарним, протиставним чи й взаємовиключним, а множинним. Зненацька чужина стала місцем упізнання себе і самоототожнення. Канетті добре вловив це в своїх подорожніх нотатках «Подорож у Маракеш». Поїздка на чужину виявилася – сподівано і заплановано – подорожжю до себе й джерел себе. Ще в першій половині двадцятого сторіччя Йозеф Рот, журналіст і літератор, який народився в Галичині, наполягав у передмові до «Білих міст», вражень від подорожі півднем Франції, що він їде не в чуже, а в нове. Наразі ця шляхетна і продуктивна модель озвичаїлася в теорії, однак пробуксовує на практиці. Переконати, що інакшість – не троянський кінь, не так легко, особливо, як з його нутра висипають озброєні зомбі. Розмаїття й інакшість – це щось геть інше, протилежне до цього.
І тут ми підходимо до springenden Punkt нашої розмови – все, що казатиметься далі, чинне саме в цьому контексті і не конче годиться для ширших узагальнень і штивних перенесень в інші формати. Для нашої розмови визначальні критерії – добровільність / вимушеність (примусовість) подорожі. Бо саме це електризує (емотивний аспект) пару «чуже» / «своє», загострюючи або згладжуючи, позитивно чи ж неґативно. В нашій уяві склався образ подорожування як чогось інтригуючого, заманливого, здійснюваного з власної ініціативи, до того ж не всім і не однаково доступного. Але є ще й інший, темний бік Місяця – подорожі невільників, закутих у кайдани, каторжан, бранців, біженців, військовополонених. І Канетті, і Рот подорожували з власної допитливості, Канетті (до Маракешу в товаристві фільмарів) як письменник, Рот, також письменник, (в Прованс) у статусі журналіста. В силу свого ремесла подорожував Окуневський, під приводом і прикриттям свого ремесла – Яблонська. Не так Шевченко й Турянський.
Ми всі – навіть ті з нас, хто не зацитує багато Шевченка, – знаємо рядки «Учітесь, читайте, / І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь». Більшість нас знають також рядки: «І виріс я на чужині, / І сивію в чужому краї». Вони (особливо ті перші) перетворилися на певну ширму, кліше, втративши контекст, а разом з ним – істотну частину своє семантики. «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» – канівський рахунок, виставлений Шевченком українським елітам. «Загальний зміст цього твору, зосібна ті місця, де мовиться про козацьких гетьманів, яких Шевченко першим збагнув і виставив в істинному вигляді, справило на всіх присутніх приголомшливе враження: від цієї миті схиляння перед ясновельможними і виставляння їх героями-лицарями полетіло шкереберть... Слово Шевченка звело їх з пʼєдесталу і поставило на належні місця», – згадував Василь Білозерський.
Ревізуючи історію, Шевченко ставить на карб те, що актуальне й сьогодні, сто сімдесят чотири роки по тому, як у Вʼюнищах було створено, а на літературному вечорі у Василя Тарнавського (батька), який і розповів Білозерському, вперше зачитано вірш. Поетова критика спрямовувалася не проти чужого як такого, а проти нездатності створити й утримати своє, свою спільнотність – завдання, нині так само драстичне, як тоді. Шевченко обстоював не відрубність та ізольованість, а самобутність і неповторність, без чого, зрештою, неможливе розмаїття. «Нема на світі України, / Немає другого Дніпра». Демаскування героїв, критичне прочитання власної історії – те, на чому не так часто і не так охоче наголошують, коли йдеться про цю центральну постать нашого письменства.
Шевченко прагне балансу між своїм і чужим, в поезії шукає вираження і розвʼязання тих проблем, що належать до сфери політики, права, історії. Що слабше й розмитіше усвідомлення свого, то загрозливішим постає чуже. Міцна структура – чи то індивідуального «я», чи спільноти – відкрита, вона не боїться викликів і випробувань. В такій ситуації чуже перестає бути загрозливим і власне чужим, напруга спадає і зʼявляється опція інакшості – ідентичнісної полімузичності світу: чуже-інакше стає способом пізнання себе і розширення, ідентичнісного обміну й еволюції, запрошенням до нових моделей і конфігурацій. Є докорінна відмінність між бути-собою і бути-відкритим з одного боку і бути-кимось, не будучи собою – з іншого. Цей баланс і сформульовано в словах «І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь». Шевченко відкидає не чуже, а підміну, врешті-решт – відірваність еліт від життя людей і від краю, порівнюючи «свою країну» одночасно з «раєм тихим» і «великою руїною». Це – ті межі, що емотивно означують поетову світобудову. Ситуація поетової ріднизни – рай-руїна.
Шевченко на Косаралі
Чужина асоціюється у віршах Шевченка передусім з неволею. У вірші-присвяті «Г. З.» читаємо: «Немає гірше, як в неволі / Про волю згадувать. А я / Про тебе, воленько моя, / Оце нагадую. Ніколи / Ти не здавалася мені / Такою гарно-молодою / [І] прехорошою такою, / Так, як тепер на чужині, / Та ще й в неволі». Почуття до Ганни Закревської, дружини поміщика Платона Закревського, і любов до рідного краю злилися водно. А слова «І виріс я на чужині, / І сивію в чужому краї» – значну частину свого життя Шевченко провів поза Україною – спершу як кріпак у валці поміщика Енґельгардта, призначеного на службу до Вільна, згодом у війську й засланні. Сам вірш створено на Косаралі. Це при тім, що залучення Шевченка-солдата до Аральської описової експедиції – то ще один із світлих моментів вимушеного чужинування; світлих, бо Шевченко отримав дозвіл малювати. Ми всі памʼятаємо ту чудесну, неповторну, вражаючу серію робіт. «Пожежа в степу» – то й вогонь поетової туги і сподівання. Поезія – територія болю і марення, на якій перебуває Шевченко, – від ідилійних картинок до апокаліптичних візій.
Без малого сімдесят років після Шевченкового «подорожування» «В степу безкраїм за Уралом...» Осип Турянський здійснює ще драматичнішу «подорож» – і теж у лапках. «Під ударом німецько-австрійського війська покинули серби свій край і забрали всіх бранців, 60 000 душ, із собою та погнали їх на албанський «шлях смерті». // В албанських горах, нетрях, з голоду, холоду, й душевного болю загинуло 45 000 тисяч бранців. // По високому хребті албанських гір, завіяних снігом і морозом окутих, ідуть прочі тепер на стрічу долі. // Ідуть живі трупи людей по трупі природи». Один із них – Осип Турянський.
Територія, на якій перебуває Турянський, – поза межами болю, це – «країна божевілля і смерті»: «Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину. // Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас, і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духу людства. // І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю – у країну божевілля і смерті». Дух людства – це те універсальне, про яке згадувалося. Турянський почувається чужим у середовищі, в якому опинився. Лексеми, якими послуговується, щоб висловити свій стан, відносять до Шевченка. «І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер – на вигнанню», – зазначає Турянський у передмові до свого твору, датованій вереснем тисяча девʼятсот двадцятого року у Відні.
За короткий час, що проминув між змальованим у «Поза межами болю» і передмовою, відбулося драматично багато (і в житті Турянського, і в житті українства), мовби час несамовито ущільнився, не залишивши жодних просвітків і шпарин. Але повернімося до твору – на його сторінках центральною темою є людина, людське «я», а спілкування відбувається на осі «людина – людство». Коли Шевченко наприкінці «Посланія» закликає до братання («Обніміться ж, брати мої, / Молю вас, благаю!»), то йдеться про подолання розділеності українства і – насамперед – прірви між елітами і народом. Коли Турянський пише в передмові про братерство, то мислить конфігурацію, виведену в творі, братерство людей незалежно (по той бік) від націй, етносів, релігій, станів. «Поза межами болю» – твір, радикальний у несприйнятті війни, де війна постає апогеєм несправедливості і дисбалансу. Коли Шевченко пише «І мене в семʼї великій, семʼї вольній новій», то має на увазі українство-як-спільноту.
У передмові Турянський приймає виклик ущільненості часу, повертається до завдань національних і приєднує їх до завдань універсальних. Не так на сторінках твору. На прикладі «Поза межами болю» бачимо, як паратекст у вигляді передмови напластовує на первинний зміст, зґенерований власне текстом, ще один, вбираючи його, як картину в рамку, в нову семантичну оболонку, певною мірою закапсуловуючи текст, як тіло ізольовує інфекцію. Звернімося, однак, до тексту, а наприкінці ще раз зазирнемо до передмови. Адже передмова, попри її формальний статус (того, що стоїть на початку), є тим, що додано опісля.
У творі маємо цілком іншу форму братерства. Якщо в Шевченка братерство поширюється на українство і закликає до єднання, подолання ліній поділу задля утворення спільноти, ставить завданням, зокрема, подолання прірви між елітами і звичайними людьми, то брати Турянського – не по крові чи по мові, а поневолі (пригадуєте Франкового «Героя поневолі»). Поневолі, але й по неволі. В основі цього братства лежать інші критерії спільнотності і дещо розбіжні аспірації, хоча їхній вектор приблизно той самий. В Шевченка наголос на волі, в Турянського – на виживанні: фізичному однаковою мірою, як психічному. Можна сказати, що воля, свобода і є conditio sine qua non виживання, передусім виживання спільноти як етносу, народу, нації. Мабуть, так воно і є. Однак у Турянського – не так. Це «не так» виростає з особливих, позарамкових умов, заанонсованих у назві: поза межами, себто – по той бік (звичних) мірок.
Усвідомлення спільнотності формується болем, здатністю відчувати цей біль, відбувати і діяти на його території, не покидаючи її: біль розпорошеності формує потребу єдності, біль мови формує потребу говорити нею й утверджувати її. Біль – подразник, який кшталтує «я», дає відчуття його субʼєктності не меншою мірою, ніж радість. Радість – тріумф «я», мить самоутвердженості, гармонії з собою, між собою (ми), зі світом.
Фігури Турянського перебувають у відмінних обставинах, на цілком іншій й інакшій території, ніж ті, які ми знаємо і в яких можна рухатися за певним заздалегідь відомим алгоритмом. У Турянського відбувається екстериторіалізація всього, що можна вважати звичним, навіть якщо воно неприйнятне (несправедливість, утиски, гноблення). Фігури Турянського перебувають на нетериторії. Це не утопія, не дистопія, не антиутопія, це – атопія. Місце, де людина не мала б опинитися, та опинилася. Місце, несумісне з людиною, зі статусом її «я» і з умовами, що творять цю статусність. Місце – то не лише просторовість, а також – і не меншою мірою – значеннєвість.
Так само втрачає територіальність ландшафт. Його семантика стає іншою – близькою до фольклору, вона – екстраполяція станів душі і настрою. Гори, гірський хребет, гірський перевал стають демаркаційною лінією між життям і смертю, якщо послуговуватися термінологією Гайдеґґера – порогом. Та на мандрівників не чекають на столі євхаристійні хліб і вино: переступання порогу й позитивна настроєвість можливі тільки тому і тоді, що / коли біль пригнічений: він «закамʼянів порогом» (євхаристійність хліба і вина відкриває духовний, спіритичний вимір). Фігури перебувають на цій тонкій і гострій, мов лезо, лінії, обабіч – провалля: чорні діри остаточної десемантизації, зникнення, скреслення «я». Адже «я» – також топос, але і насамперед – антропос. Через «антропос» розкривається і виявляється топосність «я», в антропосі «я» – появне. Тож мандрівник мандрівникові різниця, точніше – різні ситуації, бо жадання в мандрівників однакові: господа, в якій стіл, лава для перепочинку, а на столі хліб та вино почастунку (тілесного не меншою / не більшою мірою, ніж духовного). Та, як ми побачили, для фігур у «Поза межами болю» переступити поріг набуває діаметрально протилежного значення.
На цій нетериторії фігури перебувають від першої до останньої миті. Текст стає місцем-субститутом, який підмінює собою нетериторію. Якщо йти за твердженням «Людина жива доти, доки жива памʼять про неї», то текст творить цю памʼять. Памʼять, за яку точаться баталії, бо, мабуть, вона чогось варта. Творить, не спотворюючи. Творить, перетворюючи нетериторію на територією порятунку через оповідь, нічого не змінюючи й одночасно змінюючи все.
На самому початку герої, вбиваючи конвоїра, звільняються з полону. Та цей формальний акт не приносить реального звільнення, не дає відчуття свободи – того, що посутнє. Вони – бранці нетериторії, а це суттєво гірше, позаяк видимого ворога немає, тепер ворог – всередині «я», ворог – кожний з них сам собі й один одному. Їх семеро, побратимів: хорват Ніколич, австрієць Штранцінґер, угорці Сабо й Бояні, поляки Добровський і Пшилуський та оповідач, українець. Їхнє побратимство скріплене безнадією, безвихіддю, приреченістю. Якщо Шевченко звертається до українства-як-спільноти, то Турянський змальовує спільноту, в якій більшість ідентифікаційних чинників десемантизовані. Ситуація нетериторії, на якій опинилися фігури, скидає з них «ідентичнісний одяг», подібно до того, як вони скидають фактичне рубʼя з убитого серба, десемантизуючи його – спершу вбиванням, відтак – роздяганням. Вона скасовує будь-які належності, обрубує всі стосункові канати, зводячи до найпідставовішого – людського, залишаючи їх сам на сам із цим викликом.
У такій ситуації стає очевидним інший бік ідентичностей – творення себе через віддалення або й ховання від себе. Сабо, Бояні, Штранцінґер, Ніколич, Пшилуський, Добровський опиняються в ситуації «ecce homo», і цей статус – нестерпний. Ситуація збиває риторичну пиху з цього «людина». Вона нагадує ситуацію Ісуса в пустелі. По суті, це така сама ситуація з вельми подібними випробуваннями. Пустеля – теж нетериторія. Фігури балансують між людським і страхом втратити його, тобто – себе. Людина виявляє себе найочевидніше в межових ситуаціях, а тут фігури – поза межею, поза ситуативністю, характерною для ситуацій, арена яких – та чи та територія.
Людське «я» в цілості тіла і psyche – остання, дефінітивна територія посеред нетериторії. Турянський з драматичною переконливістю подає цей змаг, цю боротьбу за себе, це пофрагментарне втрачання себе: частин тіла, цілості самоуяви. Особливо переконливо виписано втрачання тієї частини себе, через яку людина визначається як людина культури; редундантність ока, руки зіставлена з редундантністю скрипки і смичка – атрибутів того духовного тіла, яке, власне, робить людину людиною, якою ми знаємо її упродовж тисячоліть – від настінних малюнків у печерах до фуг Баха і романів Сола Беллоу. Поразка людини як істоти культурної, адже людське «я» дефінує себе через культуру, відкриває останній шлюз дегуманізації. Без культури воно є «я» неповне, людина втрачає свою гуманну суть і стає твариною. Так само людина стає твариною, втрачаючи свою гуманістичну суть, бо гуманізм і культура – найміцніша злука, яка може бути.
Нетериторія відбирає в людини біль – останнє, що в неї є. Декартове «Я мислю, отже, існую» в проекції на ситуацію, змальовану в «Поза межами болю», прочитується як «Я відчуваю біль, отже, я (ще) існую». Біль у широкому розумінні – біль фізичний і біль етичний. А також – біль ідентичнісний, для якого фізичний біль й етичний біль є смислотвірними подразниками. На цій нетериторії «Я мислю» відкриває інший, за нормальних обставин не такий очевидний значеннєвий вимір, без якого воно завершується в канібалізмі, етичний же вимір «Я мислю» ставить засторогу: «Я мислю, а, отже, цього не можна робити». Це – біль себе, біль бути собою. Дефінітивна боротьба – за моральне «я» в собі, яке – якщо і доки ти людина – сильніше за решту іпостасей.
Ми називаємо це межовими ситуаціями, в яких людина поставлена на пробу себе собою. В Турянського вона – поза межами болю. Що є поза межами болю? Поза межами болю – смерть. Турянський через слова відтворює вмирання – процес фраґментування «я», почастинну втрату себе: спотворення тіла (каліцтво, схуднення, відмирання кінцівок) і спотворення psyche. «Жахливий біль!» – на відміну від болю, якого багато (забагато), мало хто зумів / побажав / виявив здатність надати йому словесного звучання. Біль викликає сором за нього. Біль – те, чим важко і не хочеться ділитися, більше хочеться ділитися радістю. А Турянський пішов на таку розмову. До тих, хто не так описав, як виписав біль, належать Шевченко, Турянський, Селін. Ще жменька – не так багато.
Біль шукання себе – також біль. Ідентичність – не щось раз і назавжди дане; це – ситуація постійного перебування в подорожі, тож до решти іпостасей «я», зашкіцованих на сторінках філософських трактатів і художніх творів, варто додати й цю, основоположну: подорожнього. Вона дає змогу сприймати життя як мандрівку, навіть якщо людина нікуди не вирушала.
Перебування на чужині в Шевченка і на нетериторії в Турянського, що, винесена за дужки цієї антиномійної пари, деномінуючи її, водночас не відмовляється від її дискурсивності, ґенерує тугу за своїною. Смислові й образні репрезентації цієї туги в Шевченка і Турянського і подібні, і відмінні. В Шевченка – це завжди його край, країна, Україна, в Осипа Турянського – сімʼя: його власна, конкретна сімʼя, жінка і син. Шевченкове «в семʼї вольній, новій» реферує в Турянського з людством. Якщо відкинути паратекст, то в самому тексті оповідач перестрибує з індивідуального в загальнолюдське, з сімʼї – в людство. Турянський рухається на осі «людина («я») – людство (множинність «я»). В нього немає ніяких проміжних стадій: нетериторія все змела, звівши до цього есенційного, а, отже, воно є невідкличним, тоді як усе інше – ситуативним, вторинним, на нетериторії – неважливим.
Своїна в Шевченка означає насамперед неповторність (незамінність): «Нема на світі України, / Немає другого Дніпра» («І мертвим, і живим...»). Чи вдома, чи на чужині, з місця, в якому перебуває поет і його ліричне «я», своїна осцилує в доволі широкому спектрі – від «Садок вишневий коло хати, / Хрущі над вишнями гудуть, / Плугатарі з плугами йдуть / Співають ідучи дівчата, / А матері вечерять ждуть» до «Чорніше чорної землі / Блукають люди, повсихали / Сади зелені, погнили / Біленькі хати, повалялись, / Стави бурʼяном заросли». Шевченко розрізняє своїну і ріднизну, це розокремлння найочевидніше виекспіковане у формулі: «На рідній не своїй землі». Звідси й пояснення Шевченкової туги, яка є й тоді, коли поет перебуває на рідній землі, і мінімальна диференція між баченням на рідній землі і баченням із чужини. Бо така ситуація уподібнює перебування і бачення на рідній землі до перебування і бачення із чужини, з-поза неї.
Чинник волі підважує й увідноснює статичність своїни і чужини, відкриваючи самоідентифікаційну опцію поза полем, створеним цими полюсами: там, де ріднизна, – чужина, а там, де чужина, – те, з чим ліричний субʼєкт ототожнює себе. Поезія, художній діалог залишається єдиною формою звʼязку, «думи» – більше, ніж думки й аспірації, й завжди мислять думу як жанр, а через неї – поезію, тож: від думи-жанру до голубів-листонош. Національно-культурне знеличення, відбирання ідентичності Шевченко порівнює з буквальним роздяганням. Поет – між тих, хто «вже убогі, уже голі», проте «на волі / Ще моляться Богу»:
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
Прилітайте, сизокрилі
Мої голубʼята,
Із-за Дніпра широкого
У степ погуляти
З киргизами убогими.
Вони вже убогі,
Уже голі... Та на волі
Ще моляться Богу.
У Турянського спогади про сімʼю, картини сімʼї, діалог з дружиною і сином виконують подібну функцію, що в Шевченка «Дніпро і кручі». Ті образи ідилії – топоси серед нетопії. Недосяжність і жаданість, ця енантіосемія перетворює їх на утопію, але й спонукає жити: «Там вони обоє. // Та проте я аж тут їх чую. // Чую маленьку ручку за собою на шиї. Тепер ця ручка вже більша. // Я ж її два роки не видів! // Ці дві істоти... // Ні, я мушу жити!». Картина сімʼї повертається в різних словесних шатах, але неодмінно в тій самій сподівальній настроєвості до самого кінця оповіді – супроводжує, віддзеркалює, заперечує, спростовує, перемагає. Не побратимам, увічненим наративно, не оповідачевому рятівникові, а «моїй дружині й моєму синові» присвячено твір – тим вогникам-сподіванням, що жевріли до останнього, освітлюючи в оповідачеві людину – людське, гуманне, етичне «я».
Оповідач – єдиний, хто врятувався. Якщо Маркес жив, щоби про життя розповісти, то Турянський вижив, щоби розповісти про смерть, про вмирання, про нетериторію, куди людину закинула війна. Врятував Турянського «незабутній товариш» лікар і також полонений Василь Романишин. І тут ми повертаємося до передмови – на мить її написання Романишин загинув у степах України, борючись за українську державу; ця втрата сильно вразила Турянського. Проминуло всього-на-всього кілька років, як Турянського врятовано з нетериторії, з – буквально – обіймів смерті. Та щойно він опиняється на території, хай і на чужині (або саме тому, що на чужині), бринить національне: ототожнення себе як українця і переймання ситуацією і майбуттям українства, себто і зокрема: себе:
Хай ясна ідея, що в цім оповіданні промінням блискає з цвинтарища й хаосу стихій і з безмежного болю й божевілля людей, розгориться полумʼям у душі молодого українського покоління й веде його все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братерства й любові.
Досвід перебування на нетериторії не проминув безслідно: «воля і щастя великого українського народу» і «до вселюдського братерства й любові» утворили міцну злуку, те перше – щаблина до другого, всезагального, універсального. «Поза межами болю» датовані сімнадцятим роком, відстань між пережитим і змальованим мінімальна, близька до нульової. Передмова – з двадцятого. А вже двадцять першого в «Думі пралісу» Осип Турянський, мовби надолужуючи втрачений у нечассі час, повністю присвячується викликам, перед якими опинилося українство як спільнота, – на основі, однак, іншої засади, ніж у «Поза межами болю»: «ліпший регіт, ніж болючий скрегіт» (з передмови до «Думи пралісу»). І далі:
Коли мій твір буде в силі дати чутливій українській душі бодай дрібнесеньку іскру духовного задовільнення за всі важкі страждання нашого народу через лукавство світу, а головно через наші власні гріхи; коли він заставить її трошки задуматися над питаннями всього буття, тоді мій біль і моя думка не пропадуть марно [...].
Життя – то завше сенсотворення. Так само, як і писання.
20.03.2019