“Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,
ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя,
у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.
Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,
бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя
печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі”.Богдан-Ігор Антонич, 1936
Про Тараса Шевченка завжди є що сказати. У перший весняний місяць до, під час і після його роковин про нього традиційно говорять найбільше. Впродовж крайніх кількох тижнів — спраглі різнобічного пізнання Шевченка — ми з донею, як чимало цікавих інших, з нашорошеними вухами й уважними очима відвідали низку заходів: від дитячих марафонів читання Шевченкових віршів у розважальних центрах з алегоричним “Шевченком на батуті”, музично-поетичних джемів за участю молодих авторів, музикантів і перформерів до дискусій шанованих науковців та діячів культури — за означенням їх самих “не шевченкознавців, а шевченколюбців”. Там і там і всюди зустрічали ми Шевченка різного, а що тішить найбільше — Шевченка дедалі вільнішого й людськи ближчого.
Пам’ятаю змалечку образ Шевченка, чий портрет висів увінчаною рушниками іконою на стіні класу над дошкою, такий само Шевченко дивився на мене і вдома, і в гостях. То зазвичай був (і багато де досі є) донедавна стандартний образ Кобзаря у кожусі й смушевій шапці. Не диво, що у постсовковій школі дев’яностих — початку двотисячних нами малими Шевченко сприймався змореним дідусем, замордованим за любов (чи любов’ю?) до України. В такому віці чиїсь 40+ автоматично сприймаються глибокою старістю — атож, я знала жінок, що стали бабусями своїх онучат у 30+.
У мене-школярки не було повного розуміння суперечливості цього усталеного традицією (гадаю, не без впливу наших ворогів) образу. Вперше по-справжньому я побачила Шевченка молодим десь тоді ж, коли відкрила для себе “пікантні” зразки його графіки й живопису — вже студенткою. А звичні й з раннього віку завчені тексти його зазвучали цілком з новою силою вже з початком Майдану. Там українці, як закликав це зробити ще у своєму вірші 1995 року Іван Драч, врешті зняли з Шевченка шапку, пригостили цигаркою й обійняли друга за плечі в спільній боротьбі, спільній українській справі. Але така трансформація Тараса зі створеного у фотостудії образу заможного селянина в сучасника кожного нового покоління українців подобається далебі не всім.
Для багатьох вихованих совковою освітою цей процес і складніший, і триваліший. Нині для молодших школярів Шевченко ближче той, що вбраний бійцем ЗСУ. Таким, яким його зображено на розданих вчителькою наліпках. Таким українські діти його почасти й запам’ятають — побратимом свого тата, мами, тітки, дядька чи дідуся у кривавій війні з кацапами. І не помилятимуться.
Бо досі жити з вузькоглядним баченням постаті Шевченка, створеним в епоху «емських указів» й продовженим комуністами для латентного акцентування на похнюпленій меншовартості, на онтологічній слабкості українців та українства, — бути певною мірою одним із їхніх zомбі. Інсинуація — зброя значно сильніша, ніж заборона. Ворог замінив безстрашного, бунтівного, молодого Воїна на дідуся, що тільки й бідкався.
Справжній Шевченко не бідкався. Не був плаксієм той, хто через пів століття по своїй смерті й понад століття тому через його шанувальника Володимира Зеєва Жаботинського вплинув на створення ним перших озброєних загонів єврейської самооборони під час погромів в Одесі й так само опосередковано — створення однієї з найстійкіших армій світу (після української, яку зараз творимо щоденно). Рекомендую тим, хто досі хоч дрібку вірить у Ше-плаксія, почитати Жаботинського, який бачив у Шевченкові гідного наслідування націоналіста:
“Можна викинути всі демократичні нотки з його творів (саме це довго робила цензура) — і Шевченко залишиться тим, чим створила його природа: сліпучим прецедентом, що не дозволить українству відхилитися зі шляху національного ренесансу”.
На одному з щойно минулих ювілейних заходів я знову почула про Шевченка, який “бідкався”, з уст молодої цікавої авторки й мелодекламаторки. І знов актуальною постала думка: як допомогти молоді побачити справжнього Тараса Шевченка. Я шкодувала, що не підійшла після “Шевченко джему” до юнки побалакати, мусила поспішати, хоч мені кортіло дізнатися, чому це “бідкатися” (слово-тригер для мене) промовила учасниця заходу, де так небанально читали Шевченкові вірші. Та панна Доля подарувала ще кращу нагоду — ми з нею зустрілися через кілька днів на сусідніх стільцях під час дискусії “Шевченко: міф — код — символ” у Мистецькій бібліотеці (не називатиму імен нікого з організаторів й учасників заходів, що торкнули мене найбільше, список бо довгий буде, тож дякую усім дотичним за пристрасного й сучасного Шевченка — зацікавлені легко загуглять назви).
Як часто буває, проблема непорозуміння — у формулюванні. Те, що в Шевченка для мене є ледь не репортерською ретрансляцією фрагментів об’єктивної реальності, моя нова знайома зі сцени означила бідканням, хоча в приватній дискусії говорила аж ніяк не про плачі — лише про обурення. Власне оте палке обурення поета, з якого займається праведний гнів, що веде до бою. Точнісінько те ж, що спонукає кожну з нас до щоденної праці на своїй ниві заради перемоги на спільній. Врешті ми таки дійшли згоди й завершили розмову обіймами.
З нами обіймався й побратим Тарас. Не лише Поет, Художник, Учитель, а ще й отак просто — побратим. Бо я не маю жодного сумніву, що якби Тарас Шевченко жив у наш час, він став би до бою з московитами в перших лавах добровольців.
Мені щиро хочеться, аби таким для себе відкрили й відчули Шевченка ті українці, хто ще не зустрів його — саме свого побратима Тараса. Якщо ви серед них або знаєте тих, у кого попереду це віднайдення — допоможіть Тарасові стати не лише символом, а й другом і побратимом. Спілкуйтеся, читаючи й перепрочитуючи Шевченка. Дозвольте йому зійти з ікони людиною. І прийміть його справжнього, різноманітного. Адже саме це ми робимо з людьми, яких впускаємо у власне життя.
Шевченко молодий і вільний, Шевченко поліритмічний джазовий поет. Сміймося з ним, сперечаймося з ним, танцюймо з ним, дуркуймо з ним, сумуймо з ним, дратуймося з ним, борімося з ним, творімо з ним, відкриваймо з ним для себе й для інших справжнього Шевченка й справжню Україну. Рідних саме у своїй справжності.
