Систематичного знання, як його набуває теперішня женська молодь, в мене нема, бо я покінчила чотирі кляси народної школи, себто чотирі роки шкільної науки, коли мені було 14—15 років, а дальшу освіту могла набувати лише на власну руку. Се було в малій містині, глубоко в горах в Кімполюнзі, куди був службово перенесений мій батько і де треба було себе духово виживити тим, що зберегла та місцевість з культури, літератури, мистецтва і науки між мішаною людністю, як Німцями, Румунами, трохи Гуцулів, Мадярів і Поляків. Дійшовши через читання і відносини з кращими родинами замешкалими в К. доволі вчасно до пересвідченя, що те, що я винесла з школи, дало мені лише підставу до дальшого умислового розвою і не могло мені вистарчити в життю, — я почала, ідучи за внутрішною жадобою знання, доповняти ту науку читанням ріжних книг, які попадали мені в руки, будь белетристичні, наукові, поезії — переклади з анґлійського, норвезького — одним словом усе. В Кімполюнзі була хоч невеличка, але добірна бібліотека, з котрої можна було за малу кавцію дістати найкращі твори. Тут я загніздилася; а що саме мій батько був тим, через котрого можна було набувати книжки, я діставала їх без перешкод, тимбільше, що батько і мати охоче піддержували в нас, дітей, стремління до просвіти. Брати мої старші, що перебували в школах і вертали на ферії, були моїми дорадниками і авторитетами. Особливо коли вступили на університет в Чернівцях, мали можність час від часу достарчати доступні мені поважні наукові твори і німецьких клясиків, як Ґете, Шілєр, опісля Шекспіра, що ставав мені чим далі миліший, то знов Гайне, дещо з Гердера.
В нас у хаті говорено по українськи, а також і по польськи до часу, доки нам не стала доступна німецька мова, бо мати, хоч дуже любила українську мову і говорила нею радо, ба навіть виходячи заміж за батька, перейшла з римо-кат. обряду на уніятський — не забувала матірної мови: її мати була з російської Польщі, а батько Німець з Познанщини, Йосиф Вернер, котрий за для жінки (моєї бабуні) привчився по польськи, так що вдома в них говорилось виключно сею мовою. Иншою, доки не навчилась по українськи, бабуня вдома не говорила. Та, як казала я, в нас вдома мала перевагу мова українська. В ті часи, коли я ходила до школи, не легко було одержувати українські книжки, хіба що одиноко в Чернівцях або в галицьких містах, від котрих жили ми далеко, залізниціж туди побудовано аж пізніше. В публичних школах не вчено за моїх молодих літ по українськи, і мене посилав батько протягом трьох місяців побирати науку української мови приватно в одної укр. учительки, що мала посаду при німецькій школі, де викладовою мовою була німецька для всіх предметів. Вдома були журнали „Червоная Русь“ „Родинний листок“, а пізніше „Діло“, яке мусіло з часом уступити місце наново „Червоній Руси“. Щож до самої моєї поетичної жилки, котру я може унаслідила по мамі, (—я кажу „може“), то я не задержусь при її розвитку довше, хіба що спімну, що в мене виявилась вже змалку незвичайна фантазія: коли инші мої ровесниці оповідали казки як їх зачували від старших, — мене брала непоборима охота розказувати їм „свої“ оповідання. І наказуючи їм „мовчати“, т. є. „слухати“ мене уважно, розказувала тій авдиторії, в котрій була люблена за скору орґанізацію веселих і голосних забав, чудернацькі й фантастичні оповідання про дику їзду кіньми і птахами і пр., яких сьогодня не можу собі докладно пригадати, крім одного, що ішло під заголовком, „що мені снилось“. В часі, коли мені було 14—15 років, я любила пристрасно рисувати, не маючи до того иншого підготовання, як саме одно горяче внутрішнє бажання наслідувати природу і накреслити людські фізіономії І ріжні події; крім сього справляло мені приємність записувати свої переживання, в наслідок чого я заложила собі денник, де записувала всі свої пятьнацятилітні бажання і міркування. Що я не переставала займатись читанням, яке попри виповнення хатньої жіночої праці, як шиття, варення, праця в саді і т. п., ставало моєю цілю — я не потребую казати. Час переминав, я шукала ціли, що давалаб мені більше вдоволення, як заняття і рисовання. В рисованню я, мимо замиловання, не могла побирати науки; користала лише з вказівок одного з братів, що виховувався в військовій школі, (а пізніше в академії, і змалку займався рисунками, та став пізніше несогіршим малярем.
Одного разу прокинулась в мені думка написати новельку. Не розуміючи вповні значіння слова „література“, я почала писати одну новельку по другій, потім одно оповідання, все те розуміється в німецькій мові, котрою володіла я доволі добре. По українськи писати я не важилась, це не йшлоб мені скоро, а застановлятись над словом — я не мала терпцю, бо все, що напливало на думку, недозріле, молоде до сміху, рвалось як найскорше станути на папері, щоб не спізнилось... Чи я мала думку друкувати, видавати що? — Борони Боже! Я про се ніколи не думала. Чи не було се вже само божевіллям, що я... я... осміляюсь писати новелі? Я?... Се лиш мужчинам личило, а коли перечитувала повісти, що їх авторками були жінки, то сіж авторки жили далеко, далеко. І се були власне вони, але не — я. І я соромилась своєї нескромности, паленіла на згадку, що чиєсь чуже око, будь се навіть око батька або матері, брата чи сестри, могло би впасти на ті мої писання. Певно спиталиб: „Що се в тебе?... Оповідання?... Ти пишеш? Не соромно тобі? Щоб я сього більше не бачив: В хаті стільки роботи... а вона...“
Ніхто в хаті про се моє тайне заняття не знав. Мешканя в нас було гарне, просторе, з великим садом і я, маючи свою одну малу кімнатку, мала там свою шафу з книжками, зошитами, рисунками. Кореспонденцію і... свої „проступки“— новелі держала у такім сховку, що ніхто їх не доторкався. А роки упливали. Коли з часом батько Софії Окуневської, пізнішої лікарки, за мужем Морачевської, був перенесений як повітовий лікар в гори, в місто К., отворився для мене в ній, а попри неї із знайомством з її родичкою укр. письменицею Наталією Кобринською, инший світ. Між нами навязались довгі і такі гарні приятельські відносини, як може рідко між жінками. Їм обом звірилася я з своєю тайною (соромлячись чимало) про свій „злочин“, передаючи дещо з написаного до перечитання. Вони обі звернули мою увагу на те, що мені як Українці треба писати по українськи, прирікаючи старатись для мене за відповідними творами, котрі відзначались би не лише цікавим змістом, але і гарною мовою. Тай додержували слова, доки се було можливо. Коли Софія О. перебувала феріями вдома (перебувала часами і довший час в своїх кревних у Галичині), я відживала і міцніла в своїх постановах вивчитись як найліпше рідної мови і працювати в ній, хоч знанню німецької мови завдячувала майже все, що придбала духового на ціле життя. Хоч я крім Софії О. мала ще й инші гарні знайомства в К., почувала себе з нею найгарніше: всім, що вона знала з подій, з життя нашого суспільства, з поля науки, мистецтва, літератури, духового життя инших народностей (вона студіювала в Швейцарії, а крім того побувала і подорожувала в Італії), вона ділилася зо мною. Коли відїзджала, я зверталася знов до студій, які були мені доступні через німецьку мову, і пізнавала поважні твори, як: Бокля, Дрепера, Леккі; одночасно я не занехувала вивчення укр. мови та перечитувала жадібно все, що пересилала і привозила Софія О., часами і Н.Кобринська, що перебувала літом у Софії у її батька, що був рідним братом її матері, жінки о. Озаркевича, на той час посла до Віденського парляменту. По її від'їзді я чулась мов осирочена; а що воліла бути самітна, чим в товаристві, що не могло мене вдоволити, я робила довго-годинні проходи, де набирала сили і розкошувала на шпилях гір між розлогими соснами, вслухуючися в їх шум, або слідячи оком за плавбою хижунів під хмарами, що лиш десь колись вдаряючи крилами, наче набираючи сили, плили кудись і щезали. Коли траплялось відбувати прогульки в гори у більшім товаристві, я мала звичай іти чи їхати верхи поперед усіх сама, щоб не бути примушеною говорити і відповідати на питання людей мені нецікавих, і поринала в думках, що гнали далеко в ріжні сторони, і коли їм віддавалася не- вязана вражінням від природи, мрії роїлись в голові й викликували дивні почування в душі, а очі наче бачили постаті між деревами, які аж просилися на папір. З одної з таких дальших прогульок я привезла з собою з великана ліса здобуток, а то „Битву“, котру бачила я власними очима, перебувши більше як день в лісах, де зрубувався ліс і де мала я нагоду бачити робітників в боротьбі з столітними великанами соснами і смереками, і подивляти фізичну силу і сприт з одної, — а опір і маєстат природи з другої сторони; між тим як від поодиноких осталих тут і там нетиканих тонко-гнучких ялиць — пішло несене вітром жалісне скрипіння,се уявлялось моїй тоді молодій душі, мов плач позісталих вдовиць. Довгий час носила я цю картину з живої природи, доки не настала хвиля, коли я кинула її на папір, жаліючи яко фанатична поклонниця природи за пишним лісом і застановляючись рівночасно, при зрубі і скочуванню великанів в долину, над зручністю робітників, що цілими тижнями не вертали додому, а днювали і ночувати в лісі, шукаючи хіба підчас злив захисту в на- борзі поставлених курінях.
За ту картину-битву, переношену серцем та вкладену на памятку на листок паперу, як і за де які инші, діставсь мені від д. Ефремова й инших критиків, докір буцім то я „аристократка“, відношусь ворожо до соціяльно — пригноблених, виспівую похвалу буржуазній моралі і т. д. Мені приходилось нераз вже боротись в життю з вузкоглядністю, тупоумством і невільничими поглядами, що походили з традиційної заскорузлости, сильної своєю довголітністю. Самітна, в цім своїм завороженім крузі, без яких будь матеріяльних засобів, та шукаючи душевного вдоволення й визволення, я писала, як знала свої новелі, нариси і оповідання без вагання... не по глубоких „розмишленіях“ — ні, вони ішли дорогою серця. І хто мене розуміє серцем, той не знайде в мене персонажів з низин, котріб я накреслила з погордою „зарозумілого аристократа“, тим більше, що ані я сама, ані предки мої не цурались хочби найтяжшої прані, ні низше соціяльно поставленого, коли сей простягав руку о поміч, пораду або опіки.
З гір з міста К., де провела я з батьками 15 років, перенеслися вони на невеличку свою посілість на Буковині в село Димка, але прожили там не довго, лише два роки і через хоровитість матері і молодших від мене братів, котрі кінчали студії, переселилися до Черновець Тут я, увійшовши в укр. громаду, мала можність пізнати укр. літературу, журнали і зноситись з освіченими Українцями, їх жінками і такоюж молодіжю, взагалі входити в серпе „Буковинської Руси“, час від часу виїзджати до Галичини, друкувати свої твори, що почасти були писані в горах в К. почасти на селі в Д. а прочі в Чернівцях. Тут я виписувала собі і першорядні німецькі журнали як: „Freie Bühne“ (пізніша „Berliner Rundschau“) редагована Вільгельмом Бельше, котрий на висланий йому мною мій нарис „У св. Івана“ з запитанням, чи в мене є хист до літературної праці, відповів „під кождим поглядом“ і радив „писати, працювати і ще раз писати“. З Черновець їздила я все і до Відня, раз і до Київа й була тією подорожю так захоплена, що вернувши відти, постановила, що якби колись мала хоч і не богато засобів, їх ні нащо не видавати, а держати лише одиноко на подорож до „України“. Пишучи про що будь, довше чи коротше, я лиш одно мала в душі—Україну, ту велику, пишну, пригноблену, сковану Україну, її одну і нічого більше.
Від року 1903 я є підтята параліжем і серцевою вадою в наслідок простуди в галицьких горах. Се не дозволяє мені брати участь у життю укр. суспільности, хіба лиш писати. Війна шарпнула і останки колишнього здоровля. Та я держусь скільки можу і моя літературна програма ще не скінчена.. Доки?... Я думаю — до послідного віддиху мого.
Чернівці в марті 1927.
[Літературно-науковий вістник, 1927, т.XCIV, кн.XI, с.212—216]
