Битва

 

Нарис з природи

Ольги Кобилянської

 

 

Буковиньскі Карпати.

 

Гора біля гори, стоять рядом в нїмій вели­чі, одягнені в смерекові лїси.

 

Ріжно сформовані, вганяють ся під небеса, стоять так нерухомо тисячі лїт; кепкують собі з кождої зміни, що перед їх очима відбуває ся, роскошують ся у власній красї, сьвідомі своєї довічної тривкости...

 

Богато пасем гір Кімполюнґского повіта є ще вкриті пралїсами. Темно-синьою зеленю ми­готять з далечини, а оглядані з сусїдних вершин, здають ся в сиваво-синїх мраках недоступними.

 

В околицї Рускої Молдавицї зійшли ся два пасма рівнобіжних гір так близько з собою, що долина , яка їх дїлила від себе, могла бути ви­гідним місцем ігри хиба лиш для бутного пото­ка. Де та долина ширшала, або ставала ще вуз­шою, де губилась цїлком, не знав нїхто доклад­но. Не було тут видко нїякої дороги, нїякої стежки, нїякого найменьшого слїду людського житя. Долина тягнула ся закрутами, розпираючи гори, і бережена на право і на лїво залїсненими верши­нами, губила ся враз з весело біжучим потоком поміж стїнами гір, що неначе їй на перекір десь  не десь майже дотикали ся себе.

 

Тут панувала всюди таємна тишина. Ца­рювала роскіш у веґетациї, краса в барвах фльори, а на горах таке богатство зелени, що якось аж пригноблювало чоловіка.

 

Зелено-брунатний, високий по колїна мох буяв нїколи нетиканий, лагідними филями у мо­кравій землї пралїса. З него — ненадто густо — виринали сосни, котрих вік можна було вгадати, але котрих красу і обєм годї було змалювати. Їх пишні корони пестили ся з облаками і зно­сили над собою лиш сяєва сонця.

 

Десь не десь лежали на земли дерева-вели­кани, підриті і поборені віком, або і розколені громом. Спочиваючи в траві, були зверхи обро­слі мохом, а в серединї порожні і порохнаві. Бі­ля них буяла молода деревина, в долинї широ­когалуза, а в горі струнка, і повна молодечої гнучкости. Сьпів птахів — рідко чути.

 

За те частїйше голосний в тишинї, немов церковній, виразно чутний шелест і тріск, немов ломанє зсохлого гиля і майже завсїгди сумови­тий, далеко сягаючий шум...

 

Рідко, щоб коли вітер піднимав галузє. Лед­ви щоб при найсильнїйшім вихрі хитались ко­рони.

 

Здавалось, що шум прибував десь з дале­кої площини, ловив ся в галузю, розходив ся важким зітханєм по лїсї і боров ся з густим ги­лєм знов о вихід на простір.

 

Коли свист льокомотиви розтяв по раз пер­ший воздух схованої між гірскими стїнами доли­ни, прошибло щось столїтні дерева на горах не­мов блискавиця.

 

З льокомотивою появилась горстка людий. Они ледви важились ступити через недоступний беріг пралїса в єго глубінь.

 

Тут і не виглядало буденно.

 

Навкруги панувала незвичайна тишина.

 

Воздух був холодний, вогкий. Текуча жи­виця з попуканої кори дерев твердла на возду­сї і напоювала єго своїм запахом. Високий мох не давав легко ходити. Корінє дерев, грубе не­мов рамена, виринало гадюкою з моху тверде і упряме, сплетене одно в друге, тягнулось дивач­ними перстенями в глубінь лїса, котра сповита в зелену темінь дишіла неприязностю.

 

Один з прибувших вдарив жслїзним топір­цем по старій смерецї, на котрої пни росли гри­би мов великі ластівячі гнїзда.

 

Она здрігнула ся. Від коли жила, не чула ще на собі топора. Удар той розляг ся по цїлім лїсї, і всї дерева здержали віддих, беззвучна тишина, повна ожиданя, розіслала ся, і почуло ся звільна і виразно сказане слово: зрубати!

 

Неначе церквою пробігло лїсом: „зрубати“! „Зрубати“ задзвенїло недалеко і заразом в тій самій хвилї в найдальшій далечинї. Оно відзива­ло ся немов проснувші поклики, оживило цїлий лїс і розбігалось тревожно по всїх єго кутах, не завмираючи..

 

„Зрубати!“ Оно перейшло в шемранє. З то­го повстав стрівожений шепіт, зітханя, врештї підняв ся шум, немов від вихру, наповнив дале­ко-високо воздух як шум моря, що аж ставало лячно, збив ся аж під хмари, а на остатку за­шуміла буря.

 

Небо затьмило ся грізно-чорною барвою, а відтак почала ся она, гірска буря.

 

Тяжкі краплї дощу стали падати.

 

Зразу поодинокі і такі тяжкі, що листки під їх вагою задрожали і зашелестїли: відтак густїйші, а врештї скісними течіями.

 

Блискавицї летїли в смереки, розколювали без милосердя найкрасші пнї, а грім пробував розсаджувати гори. З таким лоскотом і гуком потрясав ними, неначе-б хотїв їх присилувати, виступити зовсїм із свого непохитного супокою. Здавалось, що горами котились великаньскі кулї, викликувані від часу до часу золотисто миготя­чими блискавицями...

 

Відтак утихло і дощ падав без упину. Го­лосно і хлипаючи падав він.

 

.   .   .   .   .   .   .   .

 

В лїсї стемнїло.

 

Нерухомо, з здержаним віддихом стояли старі дерева, прислухуючись сїй появі, а тимча­сом молоді похитували ся з легка неустанно. З кущів, що росли на краю лїса, капали пильно величезні краплї дощу в мох, а розігравший ся потік в долинї метав ся брудно-незграбними фи­лями но каміню в перед, голосно пінячись, і по­риваючи все з собою; цьвіти, пструги, сухе гилє, тут і там зірвані куснї землї — мчав ся в зо­всїм не гамованій, безумній, доси нїколи не ви­даній розпуцї.

 

.   .   .   .   .   .

 

Одного хмарного поранку почала ся битва. В вузкій долинї збудованою желїзною дорогою, котрої шини немов срібні змиї вили ся кокетли­во около потока, що коло них біг, прибув тягаро­вий поїзд.

 

Ворожий сик, прошибаючий, проникливий свист оповістив єго приїзд.

 

Недалеко кінця тої желїзної дороги станув він, сопучи та викидаючи люто чорні перстенї диму в гору.

 

Привіз ворога.

 

Він висїв.

 

З грубим обличєм, в подертій, замащеній одежі. З неповоротними, від тяжкої працї майже нефоремно великими руками: узброєний лискучи­ми топорами, тяжкими желїзними ланьцухами — сам собою зовсїм поганий на вид — такий при­був він.

 

Один орел, що сидїв недалеко на стрімкій скалї і приглядав ся тому всему з наїженим пі­рєм, розмахнув нараз широко своїми крильми, вдарив ними уражено і люто, і збив ся в гору.

 

Кружав довго, немов глубоко зворушений, над тою околицею, відтак спустив ся блискавкою, як би на наглий внутрішний приказ, в скіснім напрямі в долину, задержав ся тут на хвилину, підняв ся опісля наново в гору, сим разом вже цїлком повільним летом і зник в сивих хмарах, мов на віки пропав..... Несказаний сум розіслав ся горами, якийсь передсмертний настрій.

 

Все ждало: дерева не кивали ся. Найстарші стояли уоружені в гордість і недоступність і не вірили, щоб який напад був можливий. Атже стояли тут тілько років — цїлі столїтя! бачили, як богато умирало і виростало, прожили чи одну весну, одну зиму; бачили так часто всхід сонця, прекрасного золотом сияючого сонця, в котрого жарко-червонім сьвітлї ранком купали ся, а вече­ром оно їх благословило; опирали ся чи одному вихрови, а тепер мали би полягти иньшою смертию, нїж їх предки, що повалились самі від старости або від блискавиць?

 

Сьмішно!...

 

Але они не хотїли кивнутись: не хотїли навіть найлекший шумом показати своє зчудо­ванє! Лише молоді... Коли-б лиш молоді не хи­тали ся так легко!

 

Почав ся напад.

 

З диким криком „гурра“ почали єго наєм­ники. Они вдерли ся з котячою зручностию на першу гору; один хотїв другого випередити, не­наче-б се мало бути геройській вчинком на цїле житє, бути тим, котрого рука приложила перша сокиру до пралїса. Та ба! они натрафили на опір. Обманчивий, брунатно-зелений мох піддавав ся під їх грабіжливими руками і они ховзали ся в долину. Кремениста земля роздроблювалась під їх ногами і они ранили собі руки, хапаю­чись чого небудь, щоб не рунути в низ. З ви­риваного при коріни вогкого моху вилїзали уни­каючі сьвітла гидкі комахи і розбігали ся їм по руках.

 

Коли розохочені до борби, кинули ся на якесь спорохнавіле дерево на землї, щоб єго ско­тити в безодню і їм удало ся єго лиш легко за­колебати, — вивинуло ся з-під него сполошене гадє і розсичало ся на них. Деяких наємників, що мали лиш легке обувє, покусали.

 

Колючі кущі дикої рожі, котрої галузє ви­буяло великими різками луковато, сплетені з дру­гими корчами і нерозривними блющами, повоями і тернєм, стояли мов непроходимі стїни. Буйна ясно-зелена папороть розкинула ся вахляровато в своїй роскішній красї вширш і вздовж, а їдовиті гриби червоної краски показували ся на сьвіт і звертали на себе увагу. Молоді ялинки стояли так густо, простягали так відпорно галузє від себе, що дальший хід був майже неможли­вий. Они кололи в лице, рвали волосє, і чіпали ся ворожо одежі.

 

Нефоремні горбаті павуки почіпляли від дерева до дерева сїти, котрі укладали ся немилим серпанком на очи, а муравлиска, збудовані з сухої червонявої чатини соснової, піднимали ся з землї гладкими горбками, і нога зсувалась по них немов по склянних баньках.

 

Але они пхали ся силоміць вперед.

 

Глубоко в лїсї і де вже земля розстелювала ся рівниною — заблисло против них з темно­зеленого тла лїса щось блискуче. Оно було об­ведене розлогими соснами, з котрих звисав сер­панковато довгий блїдо-сивий мох майже до землї, буйними круглолистими багонними росли­нами, і широкою тростиною.

 

Се було морске око.

 

Неначе зеркало, бережене прибиваючим богатством зелени, лежало оно тут нерухомо, сонливо, з погідною, гладкою поверхнею, бездон­не, нїби вічне зеркало склепіня і шпилїв дерев — кусень нетиканої краси.

 

Скісно на нїм, і на половинї в водї лежала сосна. Місцями мохом обросла, становила кладку для легконогих лїсних звірів і була місцем, де вигрівали ся ящірки і стрикізки.

 

Ті стрикізки кружали невтомимо над во­дою в блискавичній гульбі, від часу до часу до­тикаючись свавільно прозоро-синими крильцями лискучої поверхнї.

 

.   .   .   .   .   .   .   .

 

 

2)

 

— Гурра!

 

Лїс задрожав.

 

— Тут лїс займемо!

 

Розляг ся відгомін: „зай-ме-мо!“

 

— Тут ударити!

 

Проникливий окрик жаху пронїс ся: „уда­рити!“ Топори заблисли в півсьвітлї, і неначе один удар пішов гук лїсом...

 

Лякливо затріпотали ся недалеко пташеня­та і — по раз перший відбились в нерухомій поверхни мореного ока иньші з'явиска, як шпилї дерев і склепінє.

 

.   .   .   .   .   .   .   .

 

Вперед молоді.

 

Многонадїйних змірено.

 

Тих, шо були однакового зросту, однаково здорові і стрункі, стято і обдерто з зеленої оде­жі. Коли їх по обох кінцях однаково спилено, зло­жено з них в вузкій долинї межи горами і май­же поверх потока — дорогу. Там, де желїзної до­роги не могли дальше повести, мусїли они служ­бу робити.

 

Один пень укладали тїсно біля другого. Та­ким чином робили дорогу для прочих трупів. Она тягнула ся довго в скрутах межи двома пасмами гір і сумно було на ню подивити ся. По тій до­розї мали відтак перевозити столїтних великанїв..

 

Коли їх уставлювано рядом на земли, діста­вали в голову і в ноги удари сокирами, щоб при­ставали рівно один до другого і були мостом на землї. З них витїкала кров. Потік, що біг близь­ко них, втиснувсь під них, витїкав лагідно зпо­між иих, обмивав їх і забирав їх кров з собою. Місцями, де соняшне промінє гралось з єго пер­лами, усїдала ся она на єго каміню і закрасила єго на всї часи темно-понсовою барвою...

 

.   .   .   .   .   .   .   .

 

Поки наємники упорались з тим всїм, прой­шов довгий час і вони самі майже здичіли. Не сходили нїколи в доли, і не стрічали ся майже нїколи з жінками. Свою одежу намочили в дехти, а борода і волосє виросли в них довгі і надали їм дикий вигляд.

 

Желїзницею діставали шо тижня харч і що потребували до житя, а перед вихром і студе­ною хоронили їх колиби, сплетені з обтятих со­снових галузий, що лежали в округи в великім подостатку.

 

З дерев поздирані кори, пересякнені живи­цею, що сушились на сонцю немов величезні брунатні звитки паперу — запалювано вечером по лївій і правій сторонї на вершинах, і они па­лахкотїли червоними жадними язиками, яко гасло жизни наймитів.

 

Так прибирали ся они до бою з столїтними. Врештї прийшла черга і на тих.

 

Ніч перед тим... се була сьвітлом упоєна ніч... місяць збільшив ся в великий матово-чер­воний круг.

 

В тишинї, що зростала ся з темнотою, зда­вали ся гори з своїми темними безмежними лїса­ми пристановиском для стоічного спокою. Місяч­не сьвітло пронизало нїжно-синяві нічні мраки, розсьвічувало далечину і неначе удїляло ся вер­хам дерев, що стояли на найвисших шпилях гір. Дерева змінили ся в єго сяєві і, здавало ся, в нїм розпливали ся...

 

Деякі попростягали свої стрійні рамена ши­роко до небес, нїби о що благали.

 

Лиш деякі?

 

Скілько їх тут було — а їх було так бога­то, що нїхто не був в силї їх счислити — то всї виганялись в гору і благали о житє! На­віть воздух був повний того бажаня! Він пах спрагою о „ще більше“ і здавав ся віддихом ти­сячок і тисячок істот, жадних житя.

 

Самий запах, що розходив ся з глубини лїса, нагадував упоюючу роскіш, саму пригар­ну повну зрілість, та поривав і тих з собою, що стояли доси в непорочно скритім дожиданю, зберегаючи бажанє жити повною мірою як со­ромливу тайну.

 

Папороть заговорила пророчим шелестом; чашки найнепорочнїйших цьвітів розвинули ся в викінчені цьвіти. Обава, що они могли би завтра перестати жити, збудила в них жаданє показати ся в послїдний раз один другому в повній красї. Завтра може будуть уже потолочені, їх корони поломані і позбавлені листя. Завтра може не буде вже нїхто знати, що они були, і що були гарні!...

 

Лїсова земля оживила ся сьвітляками, що блестїли на єї темно-зеленім тлї немов краплї сьвітла, а безлїч сверщків перекликувала ся, від­повідала собі і не хотїла нїяк умовкати.

 

Панував настрій такий, як би всї виступи­ли з себе і безвзглядно розбуяли ся їх чутя, ко­трі приглушував лише глубокий супокій ночи. Сьміх самого здорового житя, змішаний з тяж­кими слезами жалю, пробивав ся силоміць крізь все, а якась туга, лагідна мов оксамітовий плащ, лежала на всїм, і викликувала що раз більше бажань і любов до житя.

 

Чудні були звуки лїса в тишинї сеї ночи! Нїжнїйші від музики; був то радше якийсь ше­піт, що зілляв ся з мягкою темнотою ночи, а се­ред того шепоту з листка на листок падали кра­плї дощу, що зросив усе ще за сонця.

 

.   .   .   .   .   .   .   .

 

Довгий, тяжкий час — і столїтні полягли.

 

Прості, повбивані велити лежали умощені у власній зеленї.

 

Пняки, що по них остали ся, і валковате, аж на верх землї вибуяле корінє, сторчали по­калїчені з моху.

 

Ще лежали столїтні на горах — однак не поодиноко. Обсїяні були гори їх трупами, на право і лїво. Лежали і скісно, поперек і рівно... Густо одні коло одних, голова об голову, ґрупа­ми, або одно верх другого, або як котре упало.

 

Здалека робив їх вид вражінє скошеного лїса!

 

Гори, позбавлені майже до наготи свого строю, котрий був зимою і лїтом, віками, незмін­ний в своїй сьвіжій красї, сторчали тепер посо­ромлені до небес, силуючись надармо останками колишньої одежі закрити нефоремні сустави.

 

Зраджені орли і осиротїлі яструби пролїта­ли сумовито сюди і назад; лише коли орли від часу до часу по короткім летї спочивали і наї­жали люто пера, чорні, ворожо блистячі очи звер­таючи чигаючо в доли, тодї яструби снували ся в повільних нечутних кругах над поляглими...

 

.   .   .   .   .   .   .   .

 

Коли упавших стягано з їх висоти, вела ся борба на житє і смерть.

 

Богато наємників стратило житє; богато ста­ло на віки нездатними до працї; а иньші знов лежали тяжко покалїчені місяцями в долах.

 

Велетів звалювати!

 

Таких, що стояли на місци сотню років, котрих корінє зарило ся в найглубше нутро гори і там переплелося з корінєм ріжнородних инь­ших рослин на віки!... Звалювати їх і не ушко­дити себе, не знищити молодого поросту, і не знищити всего довкола...

 

Так як нїколи невтомимі мурахи, вдирали ся наємники на найнедоступнїйші місця, уору­жені лантухами і прочим знарядєм.

 

Насамперед стїсували з них кору.

 

Она завдала чимало працї. Заросла сильно в тїло і ствердла так, що сокира відскакувала від неї: аж по довгім рубаню розскакувала ся трісками і падала на множество еластичного зе­леного галузя, котре віддїлене від тїла, мало ви­сихати.

 

Відтак сильні руки, погорджаючи всяким небезпеченьством і перепонами, котили тяжких великанів. З глухими, рівночасно видаваними окликами, що мали додавати відваги, а прига­дували скорше окрики диких птахів, чим гармо­нїйні людскі звуки, сповняли наємники сю працю, підчас коли з їх чола лляв ся струями піт, а з поранених рук текла кров. Пробуванє на са­мотї, а і здичінє наповняло їх при такій роботї шаленою відвагою, а надїя на високу нагороду запалювала в їх очах блеск побіди.

 

Недалеко підніжя ограблених гір, будовались на борзї з грубих бальків мости. Кочені з вершин великани спирались на тих мостах, а звідти знов потручувані  наємниками падали одні по других з глухим лоскотом на рівну землю.

 

Тут не лежали они довго. Великі желїзні гаки забивались їм в голову; до гаків запряжу­вано коний, і ті волікли їх повільним кроком, з похиленою головою. Волікли дорогою, виложе­ною з молодих дерев...

 

Кроваво-червоний огонь палахкотїв по та­ких перемогах до опівночи по горах, а герої-ру­бачі, умостивши ся вигідно округ него, позакурю­вавши люльки, обговорювали відпорну силу по­біджених.

 

 

3) 

 

В долинї ждав на повалених умисний поїзд.

 

Він складав ся з кільканайцятьох возів, спня­тих до купи, і з льокомотива, що нетерпеливо сопіла.

 

На кождий віз ладовано чотири до шість пнїв і сковувано грубими мов рамена ланьцуха­ми. Сковувано так тїсно, що желїзо вгризало ся в їх тїло, обдерте з кори, і місцями витїкала кров. Єї прятали і злїплювали в клуби і запале­ну уживали в мрячних осїнних вечорах при пе­ревозї за походню.

 

З так скованими пнями гнав ся поїзд в ни­зину, розтинаючи від часу до часу воздух про­никливим свистом побіди.

 

На остатнім возї сидїв дозорець.

 

Затявши свою сокиру в грудь одного ве­ликана, що лежав на верха, сидїв він із згорне­ними на грудях руками і тупим позором.

 

Так часто їздив вже отсею дорогою! Так часто спочивав єго погляд на шпилях тих гір, так часто слїдив за закрутами желїзної дороги, що тепер вернув ся вже в себе утомлений.

 

Тії, що над ними він мав надзір, заховува­ли ся спокійно. Они поздоровляли околицю, ко­трою проїжджали, і пращали ся з нею. На пра­во і на лїво займали ся гори і були ще вкриті лїсами. Они складались з їх товаришів, були їм ними безлїч лїтами, а тепер розставались з со­бою на віки. Нїколи не почують уже більше їх шуму...

 

Пізнїйше вгадували, куди їх везуть. Що з'їзджали в низину, в широкі доли, де гори що раз розступали ся, а з потока бистра ріка ро­зігнала ся, се знали они. Поїзд летїв божевіль­ною скоростию, вив ся тїснинами мов змия, од­наче чи се они між люди їхали?

 

Згадали час супокою, коли стояли гордо, а корон їх зелених дотикали ся лиш хмари і орли! Тепер валили ся тії корони під ногами... Згаду­вали, як наступало одно по другім і як відтак валились одні по других...

 

Отже чи везлись тепер до тих, що заку­пили собі право управляти їх долею? Чи знов до наємників, котрі не знали нї сьвята нї недїлї, а о красї не мали понятя? Але нї: окрім одних і других мусїли бути ще якісь иньші люди, мо­же якісь до них самих подїбні!

 

Так; до них самих подїбні!...

 

.   .   .   .   .   .   .   .

 

Коли в’їхали по втомляючо-довгій їздї пра­лїсами в простору долину, доглянули тут і там хатини, Спершу порозкидані по горах, відтак чим раз низше, а врештї і при сїльскій дорозї, котра злучила ся звідкись з желїзною дорогою і не розлучала ся вже з нею більше. Тії хати були маленькі, вкриті дошками і часом камінями приложені, а деякі самими ґонтами.

 

При якімось шинку, що виринув при доро­зї, задержав машинїст поїзд. Він мав забрати якихось чужинцїв і робітників, що дожидали єго тут. Тут і показались мешканцї тих хатин.

 

Гуцулами звали себе.

 

Великі і сильні, з славяньскими чертами, в мальовничій одежі — так сидїли і лежали они тут. Ось одна молода жінка з трохи зжитим, але гарним, майже дитячим обличєм, одягнена після звичаю свого народа, барвно і суто. Она курила люльку і дивилась байдужно вперед се­бе, не дбаючи про то, що цїла громада чужих людий неначе пожирала єї очима. Єї товариші, прегарні мужчини, стрункі мов смереки і еля­стичні, сидїли в хатї тут і там в найвигіднїй­ших позах на сьвітї. І їх стрій був не меньше ориґінальний. Червоні ногавицї, до того біла, вишивана сорочка, і суто вишивані киптарики. Широкі, барвні, шкіряні пояси, прикрашені на­перстками і ріжними блискучими дрібницями. Малі чорні капелюхи, прибрані в павині пера, доповняли стрій.

 

Се було сьвято, отже они зібрались тут до гульби. Двоїх з них грало на скрипках коломий­ку. Иньший знов лежав на лаві, простягнувшись на цїлу свою довжину, і глядїв поглядом повним невиразних мрій отвореними вікнами кудись в простір. Давав ся цїкаво оглядати. Всї давали ся оглядати, не відчуваючи сего в нїякий спосіб, немов ті дїти. Самі не показували зацїкавленя, анї для подорожних чужинцїв, що з'являли ся ледви раз в рік в їх околицї, анї для иньших прояв. Підчас коли поїзд кождим своїм приїздом зворушував всїх сусїдних їх жителїв, звертали они ледви голову в ту сторону. Се було для них з’явище таке чуже і таке їм далеке, они мали з тим так мало спільного, неначе-б були з иньшого сьвіта, і мали з всїм тим так мало стикатись, як з облаками на небесах!

 

Більше похожі були вже на тих, що ско­вані в желїзні пута везли ся тепер в низини. Так ненарушимо виростали і они, так гармонїйно, питомо в своїй красї, і в своїх звичаях. На гор­дих вершинах, в самітних кутах, вели своє житє без панів і без наймитів. Неосьвічені такі, що аж диво і жаль бере, і для всеї величи цивілї­зациї неприступні, стрічали они єї здобутки з дитячим усьміхом на устах.

 

Такі були тії дїти лїсів, що за нїяку цїну не хотїли прикладати рук до звалюваня велитів з їх висоти!

 

— Що ви за віра?—питали они недовірчиво тих, що прибули обчислити хосен битви. І ка­жучи се — морщили грізно чола, стискали в в руках топірцї.

 

На збруї розуміли ся они.

 

Коли у перше побачили поїзд, то перехре­стили ся і сплюнули від себе. В тім була мабуть нечиста сила і они не хотїли жадного дїла мати з тими, що кермували тим всїм. Они і держали ся з далека від цїлого того підприїмства і межи численними наємниками, що брали в битві участь, — не знаходив ся нї один Гуцул.

 

— Рубайте самі, що Бог сотворив, а нас оставте в супокою! — відповів один з ненави­стю на поклик, помагати при зрубуваню дерев.

 

І їх оставлено в супокою. Їх сьвіт був лїс і гори і лише тут дозрівали они вповнї! Не­наче прегарні понсові цьвіти миготїли в своїх гарних мальовничих строях межи зеленю дерев, або пролїтали на скорих густогривих конях, котрих плеканє належало до їх наймилїйших занять.

 

Лїсами розходила ся луна їх сумовитих пісень.

 

Се були тії до них подїбні люди!...

 

Коли поїзд знов рушив і чим раз скорше з місця уходив, бачили ті, що знаходились в остатнім возї, через поотвирані вікна і двері шинку, як тут в великім колї гуляли жінки і чо­ловіки в дикім захватї. — Незабутний вид, пе­релетний мов блискавиця, а і такий палкий!

 

Проста мельодия двох скрипок ввела їх в такий запал. З непогамованою, розбуявшою ся охотою гуляли они. Їх одежа і хустки аж пові­вали в кружаню, а они від часу до часу ухкали з розбурханої, майже дикої веселости. Здавало ся, неначе-б з танцем мало покинути їх все ща­стє, і они хотїли наситити ся ним на цїле житє...

 

Перед хатою стояли иньші ґрупами, або лежали, курячи з коротких люльок, розтягнені при своїх осїдланих конях. Здавалось, що хата з цїлою пишнотою барв і богатством житя про­лїтає попри поїзд! Одна гарна жінка — удо­виця якась — поскакала на молодїм півдикім кони до прочих. За нею мчав ся, так само ска­жено, рій молодих хлопцїв. Она не дала здого­нити ся. Звернувши голову аж через плече за ними, оставляючи з простягненими руками коне­ви свободу в поводах — реготала ся голосним безжурним сьміхом!

 

Всї ті безжурні, оставлені в шаленій весе­лости люди сьміяли ся ще тим сьміхом! ще не відчували жадного дрощу при приходї і відходї того страховища, що неприязно сичить, що при­носить своєю появою сьвітло, але й несказане горе! Ще не мали жадного прочутя о тій глу­бокій, розкладаючій тузї з хорим усьміхом на устах, яку викликує лиш образованє і культура! Они жили з дня на день, не дбаючи о будуч­ність і єї безнадїйність: їх бажаня були прості і прозорі, а умова їх щастя — блеск сонця і синє небо...

 

.   .   .   .   .   .   .   .

 

В низинї кипіло голосне житє.

 

Там гомонїла велика парова трачка.

 

Цегляно-червоні комини предивної велико­сти знимали ся з землї, і викидали чорні хмари диму під небозвід, підчас коли в самім будинку фабрики — панував гук і свист і жужанє, що всї прочі звуки заглушували ся цїлковито.

 

Округ фабрики на складї лежали тисячі до­щок, укладаних високо в верх, приготовлених до транспорту, і зложених на охрест, вузких і ши­роких. Безлїч непотятих пнїв ожидало ще своєї смерти. Тут лежали велити в обємі майже кіль­кох метрів, справдешні чудеса старости і краси,

 

і стрункі молодесенькі ялинки. Майже без пере­станку закочувано сьвіжі пнї до фабрики, щоб їх вже по недовгій часї, порозтинаних на тонкі дошки — висувати знов на двір. Поїзд приво­зив що раз нові жертви, а нїколи не спочиваю­чий Молох переробляв їх в чудно-короткім часї.

 

І сим разом знов.

 

Льокомотиву відіпнято від возів, і ті поко­тили ся самі з своїми невільниками о кусень вперед і на місце складу. Тут розковано пнї з їх желїзних пут і відладовано.

 

Коли кочено їх попри вхід фабрики, доне­слась до них бесїда майстра від трачки до яки­хось гостий.

 

— Пралїси закупила фірма О-ба від релї­ґійного фонду. Пилимо вже сїм років, і маємо ще три роки перед собою. Денно пилуємо сїм­сот пнїв.

 

Сїмсот пнїв денно'.

 

Як же безсердечно-виразно звучало се!

 

Сїмсот товаришів їх нищено денно, з ко­трих потребував кождий десяток лїт, ба сотень лїт, щоб розвинутись до отсего славного обєму! — А тут лежали ще гори пнїв, ще тисячі і ти­сячі лежали там, дома, ще й на вершинах гір, звідки рішено котити їх вже на самім остатку; а знов масами лежало їх здержаних на мостах у підніжа гір, — а три рази денно привозила же­лїзниця жертви сюди! Длятого квапили ся так з їх нищенєм, так дорожили кождою годинкою в дни!...

 

 

 

4)

 

Розпаленим желїзом напятновано новопри­бувших, а відтак їх оставлено, щоби розглянули ся округ себе.

 

Они бачили, як такі самі наємники, як ті напів здичілі на горах, працювали і тут в доли­нї. Як они роями мов невтомимі мурашки вешта­ли ся у фабрицї і в округ неї на дворі. Як они крикливого, желїзного Молоха, що в нищеню до­казував справдешні дива, плекали і майже жер­твувались, щоб єму лише на нїчім не забракло.

 

— Так, так — чули між иньшим, як опо­відав один робітник, котрого звали „Клевета“— так нищуть чужі антихристи наші прекрасні лї­си, що становлять маєток нашого краю. Бог знає, але їх пани сокотять їх зле і будуть раз за те перед Богом відповідати. Тепер має ся сей прекрасний материял вивозити мабуть аж за море! І що має наш край з того? Спитайте тих, що правлять такими маєтками, що жиють в роскоши, що їх грішні тїла аж розходять ся, — спитайте їх, що наш край з того має?! — А по хвилинї якогось лютого мовчаня говорив даль­ше: — Вже будують і в другу сторону звідси желїзну дорогу; чую — лїси продано далї на нових десять років! Так, ще „лиш на десять ро­ків“, а відтак знов на десять років і пропав маєток нашого краю!... Проклята правда!... Чо­му не протинаю радше єї погане тїло, як отсю невинну деревину; а всї ті пекольні печі тут під нашими ногами, не пожеруть лучше їх чортів­тівских тїл...

 

Голосний удар майстра від пил в єго лице перервав єму бесїду.

 

— Чому не доглядаєш лучше твоїх малпя­чих лап, а лопотиш ротом безумства, неробо!

 

Відповідь укараного згубила ся в оголом­шаючім гуку, бо ново прикочені пнї мали суну­тись під пили. Одні пішли під пили десатиноже­ві, другі під пятнайцять, а знов иньші, столїт­ні, під двайцятьножеві. З сиком, роздираючим уха, яким вперід пнї заголомшено, заким їх уби­то, пірнули пили в їх тїло. Острокіньчастими зубами прорізували з блискавичною скоростию прегарні пнї, а трачинє немов кров вибухала з них, обсипували їх і покривала около них поміст.

 

Коли ножі метнулись крізь них по раз по­слїдний, то по фабрицї пронїс ся острий, прой­маючий зик і колишні горді великани розпали ся вахляровато в тонкі білі дошки і перестали на віки істнувати.

 

Робітники з величезними тачками з’явили ся сквапно і відходили.

 

Они змітали трачинє, напрятане на земли, вивозили єго і висипували в пащі печий в при­земнім забудованю. Без перерви, з дня на день сповняли они сю працю. Другі знов витягали дошки, розпадаючі ся з-під пил, і кидали їх з такою вагою на склад, що они падаючи вивива­ли ся у послїдне мов спружисті сталеві листки.

 

Знов иньші підпихали стрункі ялинки під жужа­чі пили, розтинаючі дерево в вузкі лати, а ще иньші ковали і острили пили та розсївали около себе червоно-блискучі іскри...

 

І довкола фабрики вештало ся богато лю­дий. Одні виносили дошки з середини, другі від­берали та подавали їх дальше, треті складали їх одних верх других, значили, роздїлювали на вузкі і широкі, або як там уже треба було. Всю­ди панував рух, галас, оклики, неустанний при­хід і відхід: горячкова, з математичною акурат­ностю вичислена дїяльність, викликувана страш­но жужачим кольосом-машиною, від котрої била спека майже невносима.

 

Здавалось — що нечутно обертались вели­чезні чорні колеса, обведені шкіряними пасами, однак воздух був переповнений їх гуком і око­лиця була оживлена аж під лїси...

 

Лише в ночи панувала ту смертельна ти­шина. Неначе стражник, стояв тут чорний ко­мин і глядїв похмуро на цїлий воєнний табор.

 

Тут лежала безлїч нагих пнїв, осьвітлених лагідним сьвітлом місячним, мов мерцї. Пасма дощок, поскладаних до гордої висоти, миготїли сріблисто, а оглядані з боку здавали ся самими лїнїями.

 

Пнї; всюди, де спинив ся погляд, лежали пнї, лежало дерево, дошки, відпадки, а межи всїм тим вештались нечутно величезні собаки мов мари, кидаючи біля себе велику незґрабну тїнь і шниряючи повсюди. Від часу, як фабрика стояла раз, кимось підпалена, в страшній поло­міни, вибрано їх, тих псів, за стражників.

 

Але нїхто нє вкрадав ся; нїхто і не мутив супокою полягших.

 

Півголосне шемранє гірскої ріки, котра улискувала ся недалеко з-під теменї лїса, проно­силось мягко і вникливо сюди, а сам лїс стано­вив навкруги долини неприступний мур, з-поза котрого міг хиба місяць виринути.

 

А він з’являв ся що ночи над тим муром. Блїдий і тихий і нерухомий, мов би був цїлком втомлений з смутку, і мов би єму лекшало, коли розпускав свої промінї в синяво-прозорих мраках ночи, або купав їх тут і там в темній глубинї води...

 

Смутне шемранє ріки настроювало єго так жалібно, а віи не був в силї здавити єго.

 

„Куди, куди, куди? – шемрали филї невто­мимо кождої ночи, і лизали жалібно беріг, і плес­кались підхлїбно в чутних звуках о велике камінє, котре десь не десь визирало неповоруш­но з води.

 

Але они не діставали жадної відповіди.

 

В таборі оставалось тихо.

 

Пнї лежали без душ, а дошки простягнені....

 

Але він бачив відповідь. Куди лиш звер­нув своє лагідне лице, читав єї. На дошках і пнях, призначених до транспорту, стояли чор­ними буквами виписані слова: „До Батум“, „До Батум“, „До Батум“....

 

.   .   .   .   .   .   .   .

 

Лїто.

 

Розпалене промінє сонця жарило, а воздух був душний.

 

Поодинокі хмари, що погубили ся на синїм небозводї були темної барви. Від часу до часу піднимав ся легкий вітер і розтягав хмари вширш і вздовш і в зловіщні тїни. Здавало ся, що він спонукує їх улетїти звідси, і що потуга сонця вплине на них пагубно: однак як раз в полу­дневій порі здержались они в своїм летї і спи­нили ся сиво-чорними масами над горами....

 

Було по битві.

 

Навкруги панувала бездушна тишина.

 

Як далеко око засягало, стрічало найбільше спустошенє, а відражаюча нагота вершин бу­дила жаль у серцю.

 

Біляві, спорохнявілі пняки сторчали густо одні коло одних, неначе кістяки з пожовклої трави. Нездатні дерева лежали в великім числї покалїчені в округи, а з кори обдерті пнї, що показали ся нездоровими, порохнявіли нетикані дальше. Великі випалені місця на земли нагаду­вали рани пожежі і сьвідчили о побідї поломіний, що блестїли тут так часто в ночи і пожирали жадібно все, що в їх сусїдстві находило ся. Стоси соснової кори лежали темно-брунатними шматами і звоями, на-пів перегнилі, і важко лежали маси трісок на траві. Старі, блискави­цями нарушені смереки, оставлені нетикано, стояли сумно, простягаючи на-пів висохлі рамена від себе далеко, мов безпомічні старцї, силую­чись надармо здержати вітер у своїм галузю. Від часу до часу проносилось воздухом жалісне, смутне скрипінє. Оно походило від здорових поодиноко полишених ялиць, котрі молодечо-­стрункі і незвичайно буйного зросту, стояли без галузя і мали лише на самім вершку корони.

 

Тії їх верхи гнули ся тепер луковато до землї, мов би в їх густій зеленї була завішена сотна­рова вага і тягнула до долу. Віддані химерам вітру, позбавлені охорони і всякої иньшої опори, колисали ся они жалібно і скрипіли...

 

Молоді соснові деревця, колись майже ясно-­зеленої, блискучої барви, були поломані, і на віки ушкоджені. Папороть опустила своє зуб­часте, тепер пірване листє, і позбавлена тїни вяла та конала звільна на соняшнім жарі.

 

Високий мох, вирваний і пошматований, та корінєм вивернений до сонця, висох, а тою са­мою смертию гинула і подоптана трава. Пре­ріжні лїсні кущі, малини, яловець і иньші сильні та відпорні рослини і цьвіти, що буяли колись в повній роскоші, прилягли тепер до землї і були майже з корінєм повитягані. Поверх всего то­го котили і волїкли тисячами і тисячами вели­канів!

 

Тут і там до землї придавлена крушина, не позбавлена своєї сили цїлковито — вродила безлїч червоних ягід, а ті сияли з далека з ма­тово-зеленого тла немов яркі калюжі крови...

 

Несьміливо протїкав між камінєм в долинї колишний розпустний потік. Маси обтятого га­лузя, кори і трісок приглушували єго веселе журчанє на довгий неозначений час. Орли і я­струби покинули свої гнїзда і навертали ся лиш рідко сюди. Ледви що перелетїли раз або два в рік весняною порою, сею їх колись гордою батьківщиною.

 

І зазуля перестала тут кувати.

 

Дожидаючи надармо луни свого поклику,

 

котра гналась давнїйше в поважних, мовчазних лїсах мов на в перейми з покликом, мовчала она тепер завзято, і неначе забувала тут свій зви­чай кувати...

 

Спустошені, запустїлі, ограблені із всеї пи­томої краси, і колишнього богатства — гори — остались немов на посьміховище, і не могли спи­нити, щоб жарке сяєво сонця не випалювало не­милосерно сеї оставшої ся фльори, котра вима­гала для свого істнованя самої найглубшої тїни. Полишені, ледви понад землю виросші ялинки і сосонки, а неушкоджені самим припадком, сто­яли смутні і опущені. Буря і соняшна спека пе­реходила на відміну понад їх молодосенькими коронами, що не були ще на довго так наста­лені, щоб зносити всї зміни і удари веремя.

 

Столїтні батьки оберігали їх доси своїми обємистими раменами від всего, — але від те­пер? А коли-б они і опирали ся всему? Всему жару сонця, що випивав так жадібно їх молоді соки, всїм бурям, що бажали зломити їх корони, всїй студени і всїм прочим знадвірним погро­зам — так що-ж тодї? Чи не простягнула-б ся теж і за ними, коли би стояли як раз в самій найгордїйшій красї, роскошуючи в пишнотї, у­знаючи над собою лише небеса — тота сама убійча рука?

 

Они рішили ся вмерти......

 

 

Чернівцї, 25. грудня 1895.

 

 

[«Буковина», 1896, 7–11 квітня, ч.77–80]

03.12.2023