Сьогодні у Львові відзначають «другі» уродини Станіслава Єжи Леца. З нагоди 110-ї річниці з дня уродин поета й афориста світової слави, народженого у Львові, сьогодні й завтра триватимуть меморіальні заходи, які організували ГО «Львів – місто літератури ЮНЕСКО» та Український ПЕН-центр у рідному місті Леца. Участь у них візьмуть син ювіляра Томаш де Туш-Лец, український історик і перекладач, член ПЕН-центру Андрій Павлишин, директорка музею «Павільйон Чапського» у Кракові Аґнєшка Косінська та авторка тексту, який сьогодні пролунає як лаудація на академії в пошану С.Є. Леца.
Лідія Марія Коська (Lidia Maria Kośka) – видавчиня творів і біографка Станіслава Єжи Леца. Закінчила факультет польської філології Ягайлонського університету, там само в 2008 році захистила докторську дисертацію, присвячену творчості видатного польського поета й афориста. Редакторка й упорядниця тому непублікованих із цензурних мотивів афоризмів С.Є. Леца «Незачесані думки, прочитані в нотатниках і на серветках тридцять років згодом» (1996) і «Голоси з краю ашкеназів. Єврейські прислів’я і приказки зі збірки Іґнаца Бернштейна» (2007). За презентовану тут біографію С.Є. Леца була номінована на літературну нагороду міста Ґдині 2016 року в категорії есею та до нагороди ім. Яна Длуґоша 2016 року. Мешкає у Кракові, головна редакторка видавництва «Пардес», яке спеціалізується в галузі юдаїки.
21 березня 2019 року Лідія Марія Коська презентуватиме у великій читальній залі Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника книжку «Лец. Автобіографія слова» (Kośka Lidia. Lec: Autobiografia słowa. – Warszawa: ŻIH im. E. Ringelbluma, 2015. – 780 s.).
А нині пропонуємо український переклад Андрія Павлишина тексту лаудації.
Сьогодні ми зустрічаємося з нагоди 110-річчя від дня народження Станіслава Єжи Леца. На відміну, скажімо, від дати народження такого собі Шопена (Лец присвятив йому вірша у своєму першому ліричному томі, сам, зрештою, грав його твори на фортепіано), отож, на відміну від Шопена, щодо якого не вдалося усталити, народився він 22 лютого чи 1 березня (1810 р.), у питанні дати народження Леца ніколи не було найменшого сумніву. Проте цих дат також дві.
Енциклопедії та твори меншої жанрової й фактичної ваги згідно стверджують, що це трапилося у Львові 6 березня 1909 року, згідно з григоріанським календарем, у такт із яким ми живемо. Проте під сподом плине нурт іншого часу, вистукує інший ритм, раз неначе сповільнюючись, а іншого разу прискорюючись. Чинячи отак, той час, себто єврейський календар, намагається зберегти зв’язок із ритмом природи й космосу, позаяк це місячно-сонячний календар, натомість григоріанський календар підпорядкувався Сонцю.
Ра-Сонце було богом в Єгипті, в постаті бога Геліоса перетинало у своїй колісниці грецький небосхил. Сонце сліпуче, і в такий час (в лик такого «часу з сухими очима», як його Лец називає в одному з віршів) неможливо вдивлятися, він стає чимось абстрактним, бездушним, наче механічна косарка. Натомість у Місяць можна вдивлятися – він не пригнічує до землі, як сонячний промінь, але вабить погляд угору. Всі мрійники й поети вдивляються в Місяць («тоді чигав уже на мене місяць», він знав, «що мене переможе», – це слова з першого томика віршів).
Ми живемо в епоху підкорення космосу, але попри це для пересічної людини інтимні стосунки з небосхилом повністю відмерли. Колись людина виходила ввечері з халупи і дивилася у небо. Й іноді казала: «Зоряне небо наді мною, моральний закон у мені». Лец як творець афоризмів, коли його запитали про його життєвий девіз, згадав власне про формулу Канта. А також: «Я затнувся на першому слові гасла французької революції: liberté, liberté, liberté. І так уже, либонь, залишиться назавжди» (це він сказав у останньому інтерв’ю). Задля повноти сюди слід також віднести фразу, приписувану Гераклітові й вирізьблену на фронті храму в Дельфах, де Піфія була прецінь афористкою, фразу, яку Лец зробив епіграфом у першому виданні «Незачесаних думок» (1957) і в сенс якої заглиблювався всією своєю творчістю: «Пізнай самого себе».
Коли йдеться про освоєння космосу, на гадку спадає Лецова фрашка:
Ідея захоплення Місяця
зовсім мене не вражає.
Обійдуся стареньким глобусом.
А то ще гукне мерзотник:
«Це чудове місце вигнання,
Зробімо там табір!»
[Проти відкриттів, «Життя – це фрашка»]
Лец каже про це, позаяк має власні сентенції, але має також і власний досвід світу, людей. Лец зауважив, як у ХХ столітті змінюються вектори символічних смислів, як людей позбавляють спадку слів, імен, спогадів; найбільш, здавалося б, стійких метафор і формул, що становили підвалини дому людини, констеляцію її ментальних координат.
От бодай світло – у всіх цивілізаціях символ бездоганного ідеалу і довершеності, адже польське (й українське) слово «świat/світ» таки походить від «світла». Проте нещодавно виявилося, що світло може забруднювати і засмічувати, оскільки через штучне освітлення, випромінюване землянами, небо блякне. Його заслонює світло. Як це парадоксально і дивно, що ми починаємо тужити за темрявою.
Лец писав у своєму останньому томику, ніби пророкуючи це лихо:
Не сон
хоча мене розбудили.
І небо ясне
Бо на ньому катма зірок.
[Сентиментальна поема, «Поеми, готові до стрибка»]
Це одна з найсумніших фраз у Леца, катастрофізм білого дня, порожнього, плоского неба без зірок-дороговказів. Найлегше заблукати в діброві, коли її зрубають (це «наземна» версія тієї самої думки).
*
Але я занадто далеко запобігла, коли ми все ще на старті, при народженні. Тож хочу повернутися до Місяця і єврейського календаря.
Календар в юдаїзмі – це дуже важлива справа. Від його точності залежить правильне виконання заповідей – йдеться про пору молитов і свят. Тому мудреці Синедріону в Єрусалимі щоразу проголошували появу нового Місяця на небі, а в наш час Місяць надалі вітають і освячують формулою «кідуш левана». Місяць тоді дуже тонкий, він виглядає як обрізок нігтя. Колись говорили «серп Місяця». Повня завжди припадає на середину єврейського календарного місяця, і під час однієї такої повні, 13 дня місяця адара 5669 року, в будинку по вулиці Кармелітській [«Просвіти»], 8 у Львові на світ прийшов Станіслав Єжи Лец. Це власне і є ота друга дата, яка нині співпадає з датою 20 березня.
Дати, які в 1909 році співпадали – 6 березня і 13 адара – в 2019 році розбігаються на два тижні. Отож, чи це один час, чи два? Наша уява послизається на таких óбразах, відчуває їх як щось тривожне і непослідовне. «Зупиніть час, я хочу відремонтувати годинники», – пише Лец. Але підозрюю, що йому хотілося сказати: «Зупиніть годинники, я хочу відремонтувати час».
У Леца завжди щось під сподом, ховається там або добувається звідти. Один із найвідоміших афоризмів бринить:
Коли я опинився на дні, то почув грюкання знизу.
Дехто переміщується контрабандою у подвійному дні долі.
Подвійне дно полягає в тому, що воно ховає і третє, і четверте.
Адар, коли народився Лец, – це останній календарний місяць єврейського року. Дивний місяць, адже їх може бути два. Так буває, коли задля припасування місячної мірки до сонячної, і щоб осінь завжди припадала на осінь, а весна на весну, єврейський календар встромляє між дванадцятьма своїми місяцями – приблизно щотретього циклу – тринадцятий місяць. Про цю тверезу й практичну концепцію читач польської літератури дізнається завдяки поетичній фантасмагорії, а саме оповіданню Бруно Шульца «Ніч великого сезону»:
«Кому не відомо, – пише Шульц, – що в низці звичайних, нормальних літ з лона здичавілого часу іноді виходять літа відмінні, літа особливі та звироднілі, у котрих – як шостий палець на руці – інколи виростає тринадцятий фальшивий місяць.
(...) ялові й ідіотські дні-дички, дні-бур’яни, та ще й в додачу [рік] задарма накидає пустих та нестравних днин-качанів – днин блідих, здивованих і непотрібних» (пер. Т. Возняка).
Цього року ми маємо саме таку ситуацію: перший, той додатковий адар уже минув, тепер ми перебуваємо посередині другого адару) – коли припадає Пурім. У високосному році це свято відзначають двічі: першого адару так званий «Пурім катан» (малий), а тепер отой властивий.
Станіслав Єжи Лец народився в «ерев Пурім» – того дня, коли звечора починалося свято (адже, як відомо, ще одна особливість єврейського календаря полягає в тому, що доба починається з ночі, позаяк саме такий порядок слів у біблійному описі творіння: «І був вечір, і був ранок – день перший», Буття 1:5). Саме формулювання, що день починається з ночі, ми сприймаємо як оксюморон – не дивно, що воно народжує поетів, надаючи слушності знаменитому вислову, що всі поети – євреї. Марина Цвєтаєва власне так каже: «У цьому найбільш християнському зі світів / поети – євреї»; а щоб бути цілком точним: «...поети – жиди», тут ужито означення, яке в російській мові має зневажливий сенс, і це означає щось інше, щось набагато більше, тривожно більше, ніж підказує оксюморон, але не будемо тут у це заглиблюватися.
Утім, сказати «поет» у випадку Леца замало – треба також сказати «сатирик».
«Усе своє життя я був контрабандистом. На пограниччі між лірикою і сатирою», – писав він, і ще: «“Поетом іноді буваєш” – сатириком мусиш бути завжди».
Автор «Незачесаних думок» іноді казав, що в документах у рубриці «професія» міг би вписувати прізвище. І дійсно, слово «lec» фігурує в першому псалмі Давидовому й означає «злоріка» (жартун, насмішник, блазень). Скажу це нарешті: немає кращої дати для дня народження сатирика, ніж Пурім.
*
Пурім – найвеселіше єврейське свято, його творить сміх. Пурім, однак, поєднує аспект сміху і сліз, бо є попередньою конфігурацією Голокосту, який не відбувся. Гаман хотів убити всіх євреїв, але то саме він повиснув на шибениці зі своїми синами. Жахіття історії Пуріму переклалося в єврейській традиції на мову карнавалу. Галахічна точність, серйозність і міра поступаються того дня стихії світу навпаки, маскарадові, запамороченню гучних забав і насмішкуватій енергії мови пурімшпілю, який пародіює тексти офіційної культури (молитви, проповіді, талмудичних уривків).
Три слова є ключовими для Пуріму: і це аж ніяк не імена Гамана і Мордехая, які мусять стати нерозрізними, у певний спосіб затертися унаслідок пияцтва того дня, ні, йдеться про слова: доля (пур), диво (нейс) і Естер.
Пурім не є святом, яке зобов’язує відзначати Тора, Пурім відзначають на згадку про історичні події, і хоча позитивна кульмінація описаних у меґілі подій інтерпретована як результат божественного втручання, дива – як же відрізняється його характер від показних див десяти єгипетських кар, про які згадуватимуть рівно через місяць під час Песаху. В історії Естер діють люди, точніше кажучи, вони воюють зі зброєю в руках і щонайбільше при цьому ще постяться і моляться.
Доля і диво перебувають у постійній напрузі, ці два слова такі ж короткі, як lec, вони можуть набувати різних псевдонімів і доповнюють одне одного у змінних пропорціях, як темрява і яскравість диску Місяця. Це описує третє з ключових слів Пуріму – ім’я Естер: укрита. Пропорції «долі» і «дива» в цій і в кожній іншій історії не розкриваються, доки ця історія триває, в плані життя. Важкі колеса долі постійно скрегочуть, а диво ставить – іноді по-узурпаторськи – свій підпис тільки в кінці, в порядку міфу.
Естер має подвійне ім’я (як і Лец має дві дати народження): під Естер прихована Хадасса, що означає «мирт», натомість саме ім’я Естер означає власне «укрита». Аспект приховування, переодягання, маскування є одним з найважливіших у поетиці й філософії Пуріму і в післявоєнній творчості Станіслава Єжи Леца. Пурім надає поетові сатири широке коло виразових засобів і вчить його поетичній стратегії. Драма існування на мить заслонюється строкатим плащем веселощів, жарту, щоб сказати щось більше або безпечніше. Адже Пурім – це лише ненадовго вбраний карнавальний костюм, який приховує страх і рефлексію, виражені в знаменитому прислів’ї: «Не на кожен Пурім трапляється диво».
Багато єврейських свят – Шавуот (надання Тори), Рош Хашана (Новий рік) зосереджені на спогляданні символічного моменту. Натомість Пурім (а також уже згаданий Песах) – це оповідь, яка розказує себе в темпі, в якому розгортається сувій Естер. Основна вимога, що стосується цього свята, – вислухати історію про Пурім (як у Песах агаду). Ось чому, хоча мене трохи сковує банальність задуму розгорнути перед вами меґілу Леца, я відчуваю, що це до певної міри виправдано.
*
Я знайшла фрашку (раніше не публіковану):
Уже не один злодюга обдер мені біографію,
Йому це не допоможе, мені це не зашкодить.
Здерти можна шкіру або одяг. Обидві інтерпретації потворні й глибоко вкорінені в культуру: шкіру здерли з Марсія (себто поета), шати – з Ісуса Христа (тобто єврея) перед розп’яттям. Найважливіше, що слід тут зауважити, – це нашарування, характерне для Пуріма, характерне для часу, характерне для уяви і та самотворення Леца.
Дехто носить убір блазня на шатах мудреця, інші – шати мудреця на уборі блазня. Дві породи блазнів.
Не панцир боронить людську шкіру, а костюм.
Скільки б я не одягав на себе якісь лати, костюм чи щось подібного, мене переконували, що все це – театральна бутафорія, проте коли я якось вдягнувся у комедіантський, театрально-вигадливий убір, я вже нікому не зміг пояснити, що то не моя власна шкіра.
Станіслав Єжи Лец висловив думку, що «кожна “автобіографія” людини, вигадана нею, автентична. Автор переживає її, творячи, може навіть інтенсивніше, ніж якби він її “жив”», і що «властиво немає біографій письменників, є лише біографії творів». Він підтвердив це узагальнене твердження особистим зізнанням: «Я народжувався [...] кожною книжкою, ба навіть кожним віршем, найменшою фрашкою». Ці цитати походять з двох дуже рідкісних для нього автотематичних висловлювань, які Лец умістив на обкладинці своїх добірок фрашок – «Тисяча й одна фрашка», і «Фрашкожнива» в 1959-му і 1966 роках.
У відомому афоризмі
«Ти питаєш, прекрасна пані, як довго визрівають мої думки? Шість тисяч років, о чарівна»
зазвичай наголошують на згадці про єврейський підрахунок часу і виразне проголошення зв’язку з єврейською традицією, проте недобачають визрівання, живородність, феніксизм мислення і творчості. Лец був егоцентриком власної творчості, яку бачив у тісному зв’язку зі своєю біографією. Може, так чинить кожен поет, проте Лец дійсно мусив за свою участь у творчості (якій ми відмовляємо у повній реальності, уміщуючи її в царині фантазії) дорого платити реальною валютою життя. Зрощення біографії та творчості у випадку Леца аж ніяк не суто риторичне. Перечитаймо слова, сказані ним у 1966 році, коли Лец, радше за все, усвідомлював, що підводить підсумки свого життя:
«Чи справді я народився щойно 6 березня, як можна виснувати з львівської метрики? А може допіру в 1933 році, коли після закінчення віденських і львівських шкіл: від дитячого садка до університету, я покинув храм юридичної освіти, щоб вирушити на перше побачення з беззаконням? А може я почав існувати допіру тоді, коли отого року випав із друкарської машини ліричним томом "Барви"? А може допіру в 1935 році в постаті сатиричної книжки "Зоопарк"? Що ж, я народжувався кілька разів пізніше лірично і сатирично. Кожною книжкою, ба навіть кожним віршем, найменшою фрашкою. А може я побачив світ допіру в дні війни? У концтаборі? А може я виявився живим, коли уникнув куль під час страти в 1943 році? Або коли я вийшов із партизанських лісів у 1944 році?
А потім скільки ж то було нагод, щоб уперше розплющити очі!
Таємниця мого існування "луснула" для людства властиво у мить появи першого закордонного видання "Незачесаних думок".
Але оті дрібні вищезгадані факти начебто вмовляють нам тезу, буцім я існував уже й раніше. Хтось одного разу сказав мені, може, навіть то був я сам: "Як ти жив, адже цього не вдасться замкнути в декількох рядках згадки в енциклопедії". Про це мені занадто пізно нагадали».
*
«Чи справді я народився щойно 6 березня, як можна виснувати з львівської метрики?» Звернімо увагу на те, як Лец обіграє: «чи справді», «як можна виснувати», а ще «львівська метрика». Наче слова «я народився 6 березня» даються йому важко, наче вони банальні й порожні, неправдиві у своїй інформаційній простоті. Лец наближається до моменту свого народження завдяки ТЕКСТОВІ – існуванню завдяки текстові стосується все сказане ним. Метрика, банальний офіційний текст, у випадку Леца – у випадку подвійного ЧАСУ, чия астрономічна, політична і символічна непослідовність стосується нас усіх, – дає приголомшливо багато знання неначе з другого дна. З метрики ми дізнаємося не лише про батьків Леца, а й про його предків з боку матері, ба навіть ім’я акушерки, яка допомогла майбутньому поетові прийти на світ. Ми змушені похвалити статеву дискримінацію тієї епохи, яка виразилася в тому, що свідоцтво про народження фіксує професію батька Бенона Летца, достатню для локалізації його в суспільстві, натомість у випадку з матір’ю важливо те, чия вона була дочка, наче сама собою Аделя Сафріна не була нічим. Однак завдяки цьому ми більше дізнаємося про її рід, натомість про батька поета довідуємося мало. Він був директором «фактурної каси», розташованої за адресою вул. 3 Мая (нині Січових стрільців), 4, яку тоді називали львівським Вол-стритом. Так чи інакше, саме завдяки ДОЛІ поет тісніше чувся пов’язаним із матір’ю та родичами з її боку.
У метриці згадані три місцеві назви: Милування понад Тисменицею, де в 1898 році батьки Леца побралися, Львів – місце його народження, і Чернівці, де володів земельними маєтками Ісаак Якуб Сафрін, батько Аделі. Для вас це реальне місто, столиця області, а для нас Чернівці – це міфічна назва, пов’язана з прізвищем Целана, як Дрогобич – з прізвищем Шульца. Лец був пов’язаний із обома цими місцями, сестра його матері мешкала в Дрогобичі, Станіслав Єжи був її одинаком, і на вакаціях у Шершенівцях понад Серетом він літував разом із четвіркою її дітей, то було найближче коло його двоюрідних родичів.
Як можете зауважити вже на рівні метрики, проблеми життя й літератури тісно пов’язані. Цел-ан і Лец – прізвища, які майже відображаються у собі, наче в дзеркалі. Обидва (хоча і різною мірою) перетнуться навзаєм. Лец перекладе «Фугу смерті» Целана, один із найвідоміших віршів ХХ століття, у Целана на полиці стоятимуть «Незачесані думки» Леца, одного з найвидатніших афористів ХХ століття. Целан писав німецькою мовою, Лец польською, а Іцик Манґер, який народився в Чернівцях, писав мовою їдиш і став найбільшим поетом цієї мови. Щоб було більш символічно та неймовірно, у середині 1930-х років у Варшаві Манґер і Лец винаймали сусідні кімнати в одній квартирі.
Колискою родини Леца з боку матері, родини, в якій у ХІХ і ХХ століттях змішувалися німецька та польська мови, а водночас згасала пам’ять про єврейські мови, було подільсько-буковинське пограниччя, де «часто народжувалися видатні таланти, так, наче зусилля витворення амальгами неоднорідних культур давало водночас змогу для рефлексивного дистанціювання до усіх, а це умова дійсно плідної творчості» (Лешек Колаковський). Прадід Леца, батько його бабусі Рози Герс Вайсґлас, земський мешканець, удостоєний титулу kaiserricher Rat (цісарський радник), проживав у Заставній. Предки поета були глибоко вкорінені в цьому місці, вони формували його кшталт, діяли на благо місцевої громади – і релігійної (бабуся Леца очолювала жіночу благодійну організацію, яка заснувала й утримувала мікву [ритуальну лазню]), і світської – бабусин брат Зигмунд Вайсґлас був у Заставній бургомістром (єдиний єврей на такій посаді) і першим головою сіоністської організації в Чернівцях.
У 1914 році ближчі й дальші родичі Леца схоронилися у Відні, де хлоп’я 1915 року пішло до школи. Восени того самого року (22.Х.1915) помер його батько, а через два роки (4.IV.1917), прадід Герш. Після повернення до Львова у 1918 році Лец продовжив навчання в авторитетних закладах: Євангелістській середній школі (Evangelische Oberschule) та гімназії пані Камерлінґ. Він мешкав разом із матір’ю на вулиці Словацького, навпроти Головної пошти, поблизу університету, куди вступив у 1927 році, згодом перевівшись із польської філології, яку хотів вивчати, на юриспруденцію, вивчати яку йому підказував здоровий глузд. У 1934 році він отримав титул magister iuris (магістр права).
Студентські часи Леца – період вилуплення поета з яйця, період вростання цього кандидата у салонні леви, який ходив містом з тростиною і в моноклі, в соціально різноманітне середовище пишучих однолітків, естетично прогресивне, соціально орієнтоване на ліві вартості. З ними разом він брав участь у публічних вечорах поезії. Перший, «Рецитал поетичних творів Натана Качки, Станіслава Єжи Леца, Станіслава Зальцмана і Якоба Спєвака», відбувся в суботу 16 лютого 1929 року в залі Академічного товариства «Єднання» в гуртожитку по вулиці Собінського (Йосифа Сліпого). Який набір прізвищ – Ян Спєвак довіку залишиться найближчим приятелем Леца (війну він пережив у СРСР), Станіслав Зальцман, який був spirytus movens цього угруповання, помре в таборі в Городні (інформацію про це тривалий час приховуватимуть), Натан Качка (маючи персональні дані, які нічого доброго йому не ворожили) так і не постукав з-під денця історії.
*
«У 1933 році (...) я покинув храм юридичної освіти, щоб вирушити на перше побачення з беззаконням», – пише Лец. Чи йдеться про щось конкретне? Ні. Йдеться про гру сенсами, що «вперше» означає «не востаннє», що тоді (в році появи дебютної книжки Леца) в Європі почалася низка затьмарень, що і це підказує нам, що Лец упродовж усього свого життя творив у тіні тоталітаризмів; проте в 1966 році про це неможливо було сказати саме так.
Продовження цитати: «А може я почав існувати допіру тоді, коли отого року випав із друкарської машини ліричним томом "Барви"? А може допіру в 1935 році в постаті сатиричної книжки "Зоопарк"?» Лише ці дві назви поетичних збірок він згадує у своїй автобіографічній нотатці – і зовсім не тому, що вони були першими або що він найбільше їх цінував, а лише для того, щоб ужити слів ЛІРИКА та САТИРА. Першу збірку він опублікував у Львові, другу – вже після переїзду до Варшави, а незабаром після цього – томик «Патетичні сатири». Лец хотів бути ліриком, але його гнітила дійсність. Сьогодні ми втратили розуміння того, що таке сатира, уміщуємо її поруч із гумористичними творами. Проте так само, як карнавал, у тому числі карнавал на Пурім, має друге дно, так і гумор його має – там виростає сатира.
У міжвоєнний період сатиру писали Ґалчинський, Тувім, Ґінчанка – повноцінні лірики з украй еластичною мовою, дуже вибуховою уявою. Це не було жодним приниженням. Це був зовсім інший вид поетичної творчості, а ще випробування характеру. І випробування для інтелекту, бо сатира – це його домена. У випадку Леца лірико-сатирична сув’язь поставала під патронатом Гайнріха Гайне, який був предтечею єврея-інтелігента. А ще під патронатом Карла Крауса, що далося взнаки, утім, лише в «Незачесаних думках», хоча назва цієї збірки є цитатою з Гайне.
Що урухомлює сатиру Леца в другій половині 1930-х років: співчуття до принизливих матеріальних злиднів, відраза до інтелектуальної убогості, опортунізму, шовінізму, націоналістичного чаду, усього того, що виростає з поняття «фашизму»? Звичайно ж, антисемітизм – нав’язливий елемент повсякденного життя: побаченого, почутого, прочитаного.
Вправляючись у сатирі та ліриці, Лец спирається на традицію, в якій виріс, і якщо й були в ній елементи єврейської традиції, то саме галицької та віденської в світсько-критичному вимірі, то була традиція центрально-європейської Вавилонської вежі, сформована, як зауважив Імре Кертес, «в надприродну мову, якою всі балакали від Буковини до Кракова і від Праги до Рієки», принаймні в тих привілейованих соціальних верствах, з яких походив Лец. Топоси та мотиви, концепти і куплети, рими й алюзії, підказані широким спектром цих традицій, Лец пов’язує у контамінації, наприклад:
Сльози сучасних Єремій повинні бути солоними від аттичної солі.
«Дивні години обертаються на циферблатах,
хутко червоні моря заростають ряскою,
циклопові залиште оте єдине око,
він бачить пласко, осліплений міг би глибоко заснути».
[з циклу «22 катрени», збірка «Оголошення про розшук»]
Це цитати післявоєнні, але так завжди було у Леца.
Соціалістичний реалізм скрутив в’язи сатирі в Польщі; для сатири повинні існувати особливі умови, максимум незначне придушення, але не тотальне «тримання за морду» чи показні брехня й лицемірство. До війни мова залишалася набагато відвертішою, а зрозумілі правила гри в сутичках з репресивною цензурою не спричиняли настільки руйнівної внутрішньої цензури, як превентивна цензура після війни (та цензура, як сформулював у «Незачесаних думках» Лец, ніколи не існувала – вона сама себе конфіскувала). У 1930-х роках було зовсім незле, щоб вашу статтю час від часу заступила біла пляма – вона тоді стала ще більш ядучою, ніж була насправді. Тому таким досягненням стало ознакування втручань цензури в публікаціях після 1981 року – її чотири тире (!) у квадратних дужках творці іноді трактували майже як благородні шрами на обличчях.
У 1930-х роках Лец інтенсивно співпрацював із численними виданнями; якщо рахувати кількість творів, то найбільше він опублікував у тижневику «Шпильки» і «Популярному щоденнику». Сатиричні твори він публікував зокрема в колонці «Мавпяче дзеркало» на шпальтах «Нового Голосу», видання з підзаголовком «Єврейський ранковий щоденник» (Налєвки, 38). Видання було, звичайно, світське і, як тоді казали, «прогресивне», проте, зазирнувши до підшивки з часу ранньої весни 1938 року, ми зустрінемо тут віршики на Пурім. Вони показують, як певні події автоматично запускають код Пуріму. В 1938 році Пурім припав на 17 березня, а 12 березня трапився «аншлюс».
ВІДЕНСЬКИЙ ПУРІМ
Ви шукаєте його, хоча він так близько,
Ви повсюди питаєте: де Гаман?
Він трохи змінив своє ім’я
І тепер його звуть: «есаман».
[член бойових загонів нацистської партії – СА]
Це оновлення топосу теж не було нічим новим, деякі єврейські громади століттями святкували щороку свої власні Пуріми для вшанування пам’яті місцевого «пурімового дива», коли їхня спільнота була врятована від великого нещастя.
У січні 1938 року в «Нашому Голосі» Лец опублікував вірш під назвою «Наказ Сіонських старійшин», даючи принагідні, так би мовити, поради:
«Ш.П. євреїв просять
зберігати зимну кров
і озброїтися до зубів
національною зброєю, зброєю «esprit». [дух, духовні вартості]
[...]
Але, крім того, ти, семіте,
вчися сатири з потаємних книг
і заглиблюйся в техніку дотепу,
щоб могли повсякчас його творити.
[...]
Доцільно під час погромів,
щоб виступав великий хор
і щоб там Гайне лунав у програмі
від нього і насіння клопотів
вимруть дощенту. Адже коли на ринку
прочитати його вірш
загине ідея квасних шинків
у Понуромісті вздовж і впоперек.
А на щодень радимо
бодай до лекційних залів
брати на язик дозу Леца
розпорошити її, та увесь бал
нечистих сил і аромат
певних «прадавніх» слів
зникне, як сон. Обережно удома!
Бо шкодить воді каламутних голів.
Звичайно, це були принагідні ліки, але після війни Лец спробує вдатися до них знову; «Незачесані думки» – це саме такі «дози Леца».
Я зроблю тут невеликий відступ, який вважаю дуже красивим. На Пурім зазвичай дарують одні одним делікатеси, це можуть бути фрукти, солодощі; важливо, щоб то не були інгредієнти страв, а щось готове, сформоване, відразу готове до споживання; вони також повинні бути принаймні двох типів. Їх укладають на декоративній тарілці, облямованій пурімовими висловами. Цей звичай на івриті називається «мішлоах манот», а на їдиш «шлахмунес», що означає «надсилання порції». Будь ласка, доза Леца. Аж страшно згадати, що ґенеза цього звичаю міститься в 9-й главі Меґілат Естер у вірші 22 – Лец вважав 22-ге число знаком своєї долі.
Перетинаючи міжкультурні межі або міжрелігійні засіки, ми можемо урухомити асоціацію з кошиками або чашами, в яких у стародавньому Римі (а отже в ідолопоклонників) підносили богам суміші фруктів (або суміші овочів і фруктів), або частували одні одних під час бенкетів мішанками салатів. Ці кошики називалися «лянкс-сатура» або просто «сатура». І звідси походить слово «сатира».
*
На межі 1936 і 1937 років Станіслав Єжи Лец писав для «Популярного щоденника» сатиричні судові звіти, в яких сьогодні ми знаходимо, зокрема, насичений портрет єврейської дільниці. Ці фейлетони називалися «Перед неостаточним судом». Натомість цикл своїх афоризмів він спочатку збирався назвати «Листки з дерева добрих і злих новин». Для аналізу людських історій Лец задає граничні умови. До війни – це рай і остаточний (страшний) суд, після війни – рай і загибель; не суд, а знищення.
У 1930-х роках Лец постійно контактував зі Львовом: там мешкала його мати, а в повоєнних віршах ми знаходимо чимало зворушливих покликань до неї; Лец співпрацював із середовищем часопису «Сиґнали»; у травні 1936 року він брав участь у Конгресі працівників культури. Він планував опублікувати цикл «Подільських віршів», які врешті увійшли до «Польового щоденника» в 1946 році. Цей томик перетинає цезура війни; як уже в 1918 році така цезура перерізала родинний маєток, залишивши Чернівці з одного, а Шершенівці з іншого боку кордону, і як у 1945 році Варшаву з одного, а з іншого боку кордону – Львів.
Слід бодай сказаним окреслити межі недомовленого.
Лихо сусідам тієї нації, котра живе на межі розпачу!
На межі пізнання можна загинути від людських куль.
Колись людина повинна була долати барикади, сьогодні вони проходять крізь неї.
*
«А може я побачив світ допіру в дні війни? У концтаборі? А може я виявився живим, коли уникнув куль під час страти в 1943 році? Або коли я вийшов із партизанських лісів у 1944 році?»
На початку війни Лец опинився у Львові, увійшов до складу редакції «Червоного Прапора». Отож, він спробував на ділі, а не задля чистого експерименту мову, яка в «Незачесаних думках» стане антитезою не тільки мови поезії, а й просто пристойної людської мови, готову й порожню мову «ритуального обряду, де всі ролі вже роздані, а людям залишилося тільки правильно їх зіграти» (М. Інґльот). То була гра ціною в життя, особливо для письменників єврейського походження – і багато друзів Леца її програли. Також і мати поета розділила ДОЛЮ єврейських мешканців Львова, ще й у тому сенсі, що вона не повністю розказана.
У той час Лец опинився в Тернополі, де у вересні 1941 року було створено ґето, із супутніми примусовими трудовими таборами, на які його перетворили в листопаді 1942 року. Двічі призначений для розстрілу, він уникав смерті завдяки відчайдушній браваді. Разом із групою ув’язнених 22 липня 1943 року він утік з табору в мундирі есесівця, здобутому за хабар від охоронця. Він дістався до Варшави («Голодний, голий, без даху над головою, дикий»), побачив «викорчуване дощенту ґето». Лец знайшов знайомих, діяв у підпіллі, редагував у Прушкові газети «Народної гвардії», з’являвся на вулицях Варшави у формі капітана вермахту (переодягнутий), викликаючи паніку серед своїх колишніх колег, яких він відвідував у такому вбранні. Він функціонував із арійськими документами (укритий), аж доки зустріч із вимагачами і донощиками не змусила його піти до партизанської Народної Армії на Люблінщині, де він також приховував свою єврейську ідентичність.
Життя і смерть на шальках терезів,
На яких крамар важить твій хліб.
Втомлена кожна клітина обличчя,
в якій я укрив смерть нації.
І серце, в якому постійно притишую
Болісний відгомін життя в підпіллі.
Перед окупантом і сусідом,
Навіть перед власним товаришем.
І навіть перед самим собою,
бо він нищить образ райдужній оболонці.
Осліплі євреї крутять голубці,
це на Поділлі палає табір.
[«Anno 1943», збірка «Польовий щоденник»]
Це сказано трагічно-поетичною мовою, проте Лец міг би сказати й виразніше, але тоді цього би не надрукували.
Зрозуміло, чому він присвячує цьому стільки місця у своїй нотатці, кожна ситуація порятунку життя була наче новим народженням. В афоризмі 1956 року він писав:
Кожна релігія подає іншу дату Сотворіння Світу. У нас донедавна панували сповідники релігії, яка стверджувала, що це сталося в 1944 році.
Отже, важливо, що у власній нотатці він чинить те ж саме, хоча й навпаки, так наче в 1944 році світ закінчився, а прецінь на нього в майбутньому все ще чекали мальовничі та екзотичні пригоди. Лец може висловитися про це (нагадую: в 1966 році) лише натяками: «А потім скільки ж то було нагод, щоб уперше розплющити очі!»
Спочатку в 1946 році він вирушив до Відня в якості прес-аташе польської Політичної місії – тобто занурився в міфи свого дитинства, відвідав «Майдан молодості» й Центральфрідгоф. Він опублікував два ліричних томи: «Польовий нотатник» (1946) і «Нові вірші» (1950), два сатиричні: «Прогулянка циніка» (1946) і «Життя – це фрашка» (1948), але відчув ідеологічне заґвинчування ґвинтів, до нього долинали різні застережні сигнали, і на польському літературному подвір’ї його дедалі більше вважали особою non grata. У 1950 році він виїхав із сім’єю до Ізраїлю – щоб (розглядаючи це в символічному сенсі) вчинити найглибшу можливу ретроспекцію і наважитися на повернення, яке відбулося в 1952 році.
У Польщі він був «ренегатом», який утік з дипломатичної місії. Так само його називали в Ізраїлі, адже він покинув будівельний майданчик нової єврейської держави. Він потрапив у кліщі цього слова, ним зумовлена і модельна ситуація його віршів і афоризмів, у яких людське існування відбувається у вузькій щілині, шпарині або на дні. Очевидно, що йому заборонили публікуватися, його книги, вилучені з бібліотек, пішли на макулатуру, і біографія ще довго після смерті зазнавала цензури.
Проте доля Пуріму незабаром після повернення Леца до Польщі виявила примхливу ласку: 5 березня 1953 року, напередодні 44-х уродин Леца, пішов із життя Гаман-Сталін. Через деякий час у політиці й культурі почалася так звана «відлига». Завдяки їй Лец опублікував спершу вірші, написані в Ерец Ізраїлі – «Єрусалимський рукопис» (1956), а відтак ще 10 книг – майже вдвічі більше, ніж у всі попередні роки: 4 томи віршів – «Жартую й питаю про дорогу» (1959), «До Авеля та Каїна» (1961), «Оголошення про розшук» (1963), «Поеми, готові до стрибка» (1964) ), дві добірки старих і нових фрашок – «Тисяча і одна фрашка» (1959), «Фрашкожнива» (1966) і чотири видання «Незачесані думки» (1957, 1959, 1964, 1966).
Уже опублікований у 1957 році томик свідчить, що у Леца відбувається повна трансформація поетичної ідіоми. Грохов’як відзначив: «Він писав вірші, які були афоризмами – він писав афоризми, які були віршами». Ці твори – це заохота для критичного мислення, але й великий урок форми. Дисципліни, поміркованості, економії мови, яка зміцнювала його сили. Однак сам Лец так описав принцип своєї творчості:
Що саме я пишу: афоризми, фрашки, лірику чи сатиру? О ні, я пишу себе, свій щоденник.
Звичайно, він одягає свої думки в шати ґатунків, у жорсткі костюми літературних форм. Проте уважний критик (Анджей Ґрончевський) називає лапідарні твори Леци «прихованою автобіографією».
Останнє десятиліття (1956–1966) творчості поета, яке призвело до новаторської переміни його таланту, пожвавлення творення, міжнародного визнання, не було у Польщі якимось цілісним періодом. Щось завжди мусило відбуватися по-своєму (як сказав би Бекетт), щоб атмосфера жовтня 1956 змінилася на атмосферу березня 1968, до якого Лец уже не дожив, але який зумів відчути заздалегідь. Перш ніж померти 7 травня 1966 року.
*
Довіряючи точності метафор і логіці календаря, якщо ми вже цим бавимося, слід нагадати, що Лец народився не на Пурім, а в «ерев Пурім», тобто в той момент, коли перш ніж настане розв’язка історії Естер і Мордехая, євреї постять, а не п’ють; в момент, коли нічого ще не вирішено і напруга тільки зростає. Це диво трапиться і цього разу? Чи це момент перед Пурімом, чи перед погромом? Чи будемо ми сміятися, а чи не забракне нам сліз? Такі моменти можна розтягнути на епохи. Ось пурімовий віршик 1938 року:
«ПУРІМ 5698
До таких часів, шановний,
Людина поволі звикає,
Що довкола купа Гаманів
Але жодного сліду Мордехая».
Ритуальний сміх, який вибухає після розв’язки, є, отож, неоднозначним сміхом – так само, як справжній сміх у подібних межових ситуаціях був сміхом того, хто втратив розум. Сміх на Пурім під карнавальною маскою – це нервовий сміх, підбитий невпевненістю – ось чому він наростає, аж поки не потоне в пиятиці.
Сміх на Пурім має ще один вимір і відлуння: карколомний сміх очима пурімшпілю стає антисистемним і самоіронічним сміхом; не Гаман зазнає насмішки, а наші власні авторитарні тексти й особи – «Треба це диктаторам, / шаманам, клехам і рабинам, / і некрофілам, i знахарям, / суспільним плотам і драбинам / (...) Панове, це двадцяте століття! / Чи ж мій календар збожеволів?» («Панове, це двадцяте століття!» збірка «Прогулянка циніка»), – написав Лец у травні 1937 року.
Про Леца Колаковський, у ще одному тексті іншої тональності: «Його гіркий гумор служив мудрості, і в сміху, який він визволяв, завжди була незмінно смуга зосередженої медитації над жорстокістю історії, яку ми за собою тягнемо: ми – просто люди, або поляки, або євреї, або євреї-поляки».
Довіряючи точності метафор і логіці календаря, сказала я. Якщо так, то давайте віддамо належне долі на свято Пурім, показавши, що на самому початку вона підморгнула Лецові («puścił on do Leca perskie oko» і слово «перський» тут на місці, адже історія Пуріму відбувається в Персії). Отож, 13 адара 5669, або 6 березня 1909 року, випало на суботу. У подібних ситуаціях піст Естер пересувається на попередній четвер. Отже, напередодні Пуріму, коли народився Станіслав Єжи, ніхто не постився! Час, здавалося, прискорився, радість поквапилася, у похмурій історії світу бувають і такі спалахи у-сміху.
Своїм віршам 1930-х років [опубліковані в 1946] Лец дав назву «Прогулянка циніка». Це автоіронічна фігура дистанціювання – джентльмен, який пересувається «сіропацючою вулицею» з трояндою в руці. Але частіше цинік фігурує в Леца під конкретним ім’ям Діогена, шукаючи людину серед людей (можна було б сказати: Мордехая серед Гаманів). Цей топос близький Лецові і після завершення війни, з тим, що Діоген шукає людину в собі (результат невідомий).
Емблематичною фігурою ліричного суб’єкта творів Леца після 1956 року – відсутньою в попередніх, стає блазень. Людину, яка утримує дистанцію, замінює людина замаскована. Можна б сказати, що це персона свята Пурім, але блазень – це все ж універсальна фігура; саме таких шукає Лец. Завжди рудиментарна і контамінована з іншими єврейська топіка майже зникає з його текстів після війни – адже зникає її тема і одержувач, а з’являється табу і цензура. У блазні під маскою Станьчика ховався насмішник-«лец».
*
Свої перші вірші, опубліковані в пресі, Станіслав Єжи підписував прізвищем Летц (Letz) – на томі «Барви» вже Лец (Lec). Дрібничка, орфографічна правка, мінімальний рух. По суті: фундаментальний поетичний жест. Прізвище Лец просте, чудове для лівого поета. Всі пишуть: він його полонізував, – а звідки відомо, що не гебраїзував? Арнольд Слуцький згадував, що «Лец часто [...] повторював, з цією самоіронічною чарівністю, яку важко передати», строфу Псалмопівця: «І не сидить на сидінні злоріків» (сатириків, «Леців»). Отож, це прізвище-попередження! Завдяки йому Лец закорінюється в біблійній мудрості, проте одразу в критичній, полемічній позиції. Такий «лец» загрожує офіційному ладові кожної релігії. Проте коли, наприклад, львівський візник гукав на когось мовою їдиш «лец», він тим самим називав його «дурнем» і проявляв неповагу. Власне така амбівалентна кондиція блазня – між цими двома крайнощами: страхом і неповагою. Тому в єврейській демонології слово «лец» могло означати також «дідько, ворог Ізраїлю», диявольське насіння (як ми би сказали тепер). Хтось, хто втручається, перешкоджає. І мовою Ґете: той дух, що одвіку мені промовляє.
Прізвище Лец також можна прочитати як абревіатуру, утворену зі слів «Леві цедек» – «справедливий левіт», що Лецові дуже подобалося. Після війни поет почув у прізвищі, під яким він народився (Летц), пророцтво кінця екзистенційної та духовної формації, до якої належав: «Ich bin der letzte», – казав він. Все це засноване на зміні написання, адже вимова не змінюється. Я маю на увазі – в Польщі. Лец колись дуже сконфузився, слухаючи в потязі розмову пасажирів, які подорожували Німеччиною, про якогось дуже видатного польського афориста. На запитання, хто це, він почув, що того звати ЛеК. Кумедно, але з подвійним дном, бо одразу пригадується «доза Леца», покладена на язик як ліки, поет = лікар слова.
Під час війни Лец мав фальшиві документи на прізвище Русевич, в партизанському загоні він носив псевдо Лукаш – не для того, щоби збагатити складність смислів свого прізвища, а щоб його не вирахували. Я не знаю, чи він рекомендує, чи просто констатує:
Завше треба жити під чужими документами, чи то арійця, чи то божевільного.
Лец також використовував літературні псевдоніми: Двійник (Sobowtór) – це зрозуміло, бо подвійність; а Ґреґор чому? Це ім’я, що походить з грецької через латину, означає того, хто чуйний, хто прокидається; на івриті ті ж приголосні укладаються в слово «ґраґер», а саме так називають брязкальце (протестуюче проти Гамана), пурімне калатало.
Коли треба бити на сполох, калатай, навіть коли ти не на посаді дзвонаря!
Чи знає Лец про це калатало, чи свідомо активує? Поняття не маю. А може слово більше промовляє іншому слову, аніж людині?
Лец використовував псевдоніми спорадично, бо йому вистачало гри зі своїм прізвищем, яке він одних щось приховує, а іншим щось тлумачить, і правда цього слова-прізвища завжди на поверхні, доступна усім. Лец шукав для нього розмаїтих додаткових принад: у вірші «Балачка» («Прогулянка циніка») вкладені в уста вірменського годинникаря зі Львова слова римуються: «Пане Ліц / Вас завжди тримається той віц»; а прочитане навспак воно дає афоризм:
Коли я добіг до фінішу [cel] і озирнувся, то побачив: ЛЄЦ [Lec].
Він читав його зліва направо і справа наліво, по-польськи і на їдиш. Пам’ятаймо: це гра лише з одним словом, в якому уміщена вся біографія, надії, мандри, культурні та літературні традиції, які постійно розмовляють між собою.
Лец належав до тих, про кого А.Я. Гешель писав, що «вони чули два слова, коли було сказано тільки одне», для яких «те, що ясне, було занадто пласким, щоб бути правдивим». Як писав Краус: «Чим ближче ми придивляємося до слова, тим далі в минуле воно сягає поглядом». А Лец:
У слові міститься все, навіть його невірне значення.
Світ постав зі Слова, а не з комбінації слів.
Притули вухо до слова: воно іноді шумить, наче мушля, з якої мов слимак зникла людина.
Після війни поет додав до свого прізвища придомок де Туш, виконавши таким чином протилежний до егалітарного спрощення від Летц до Леца жест, показний жест проти простацтва, як це інтерпретувала Йоанна Кульм. Він протестував дуже особисто, втручаючись у те, що в ньому самому є поетичним елементом – у своє прізвище. Визначення: «Поезія – це називання тебе своїм справжнім прізвищем», – Лец хотів, щоб його саме так кликали.
Таким чином, прізвище де Туш щось об’явнює, але водночас щось приховує. Юліан Стрийковський згадував про свої скарги, коли хотів відвідати дуже хворого поета в лікарні й не міг його знайти, бо той записався до клініки під прізвищем де Туш. «Проте малах гамавет знайде мене», – начебто відповів Лец.
*
Гра слів – дешевизна? Залежить від ставки гри. Лец бавився у різні словесні ігри – із уподобання і через необхідність. Необхідність не зводиться до політичного тиску: цензури і соціального табу. Існує набагато потужніша сила, хотілося би сказати – фатальна. Лец – не її першовідкривач, а великий дослідник архаїчних сил мови, внутрішньої природи слова і механізмів культури, які обертаються під її диктовку.
Спробуй-но висловитися, не вдаючись до приказок, прислів’їв, ідіом, не зачепивши бодай популярної літератури. І тоді ти скажеш: як важко бути простаком!
Відкриття одвічних істин трапляються мені навіть посеред моїх штучних джунглів метафор, каламбурів, гри слів, сенсів та іншої поетичної галантереї.
Нічого не можна сказати відверто, і нічого вперше, кожне слово – це цитата, кожне було вбудоване в стіну «Вавилонської вежі», це умова літературності, здатність створювати метафори. Буває, що нав’язливі алюзії, асоціації поневолюють Леца, мучать, але насправді він має впевненість у цій грі, завдяки якій триває культура, в амбівалентності символів і вічному перегляді смислів. Він довіряє розмаїттю костюмів, маскарадові, під час якого аспект жаху поєднується з аспектом задоволення. Він боїться протилежного:
У світі інтелекту дедалі міцніють дві речі: вишуканість і белькотіння. Наше завдання: не допустити народження гібриду – вишуканого белькотіння. [зверніть увагу – народження]
Уточнення думки є обмеженням її творчої свободи.
Леца не цікавить мова як система, він є реаніматологом семантики. На прикладі його прізвища я говорила про те, що можна прочитати в одному слові. Слово не має «значення», а радше має складний «зміст», до якого прагне досягти література (Розповідати про зміст слова – мистецтво письменника).
Лец слова демаскував, будив, підслуховував. У реченні він ставив їх так поруч одне з одним, щоб показати їхні глибокі шари, майже біологічні, внутрішнє життя. Там, з-під оболонки сучасної ідіоми і жарту, просвічують їхні прадавні жести, зовсім не гідні, їхні танець і агресія, там слово рухається і дихає, там поняття змінюється на образ. Там працює етимологія, як правило, значно більш чуттєва і спонтанна, ніж пізніше використання, яке знерухомлює смисли, але жоден із значимих шарів Леца не здирає, а лише просвічує їх.
*
Звичайно, така природа слова дає змогу з ним попрацювати, і кожен до цього береться, з різними компетенціями і з різними намірами. Результат?
На бал-маскарад понять Гасло переодягнулося Дефініцією, – це Лец.
Слово – ви знаєте:
такі рештки.
Дай нам їх умити,
дай нам їх зачесати,
дай нам їхнє око
звернути до неба.
– це Целан. «Ігри жалоби» також культивує Лец, який був утім більшим оптимістом, ніж його земляк із Чернівців, або був більш доблесним, а може його досвід більш травматичний, і посилив його імунітет, а ще довоєнна сатира, яка теж була бойовим мистецтвом. Лец пише:
На цвинтарі слів лежить чимало заслужених. Але багато й убитих, померлих від самогубства. Але на цьому цвинтарі вірять у диво воскресіння і реінкарнації.
Лец із цим активно співпрацює, він не бальзамує слів, але в своїх поетично-афористичних книгах він влаштовує своєрідний санаторій (згода – під клепсидрою, де стан життя-смерті нестійкий, невизначений). Там Лец розбиті або зношені слова намагається реанімувати, застосовуючи найчастіше шокову терапію, вводячи їх у відповідні контексти або за допомогою шоку, тобто доводячи до абсурду.
Кладовище незачесаної думки не є символічним. «Я постав із могили», – каже Лец; з могили постало слово «лец». Але в могилі залишилися інші слова: Лец нагадує, що того дня, 22 липня 1943 року, коли він утік із тернопольського табору, утік з-над рову смерті, загинув його «найкращий друг». Я не знаю, хто це був. Лец каже, що той ховав у кишені на грудях картки з сатиричними віршами, які Лец укладав у таборі; він хотів їх врятувати; вірші лежать у могилі під землею, а Лец тоді вижив.
*
Віктор Ворошильський застеріг: «Зустрічаючи Леца в кав’ярні або на вулиці, не даймо обдурити себе фізичною оболонкою і жестами цієї людини. Він зовсім інший, ніж здається».
Траут Фелґентреф, редакторка видавництва Гансера, питала себе в 1967 році: «Як описати багатошарову особистість Леца комусь, хто його не знав? "Я, мабуть, поет: я закриваю уста синьою квіткою (або промовляю крізь синю квітку", – написав він мені кілька років тому на новорічній листівці з зображенням арлекіна в танцювальній позі, з маскою і повітряною кулькою». Durch die Blume sagen означає: говорити завуальовано, представляти речі в алюзійних образах, не критикувати відверто. Так може казати особа делікатна, стримана, так мусить писати поет у тій ідеальній системі, де, Коли людині бракує слів, їх негайно пропонує держава.
Уродженець Рівного, вже цитований раніше Саломон Ластік, автор книжки «З історії єврейського просвітництва» (1961), описуючи обряди свята Пурім, уживає слово «арлекінада». Він згадував, що Лец дав йому багато цінних порад під час написання цієї книги – він був обізнаний з постаттю Менделя Левіна з Кремінця та Юзефа Перля з Тернополя, обидва ці провісники Гаскали були авторами сатир. Поет також брав участь у доповненні «Антології єврейської поезії» (на їдиш), яку Ластік підготував у середині 1960-х років із Арнольдом Слуцьким. Вона вийшла в 1983 році, коли ні Лец, ні жоден який з редакторів уже не жили (Слуцький помер у 1972-му, Ластік у 1977 році). У внутрішній рецензії для видавництва Лец підкреслював, що дуже важливо подбати про повноту цієї антології, позаяк це, мабуть, одноразова робота [letzte].
Ластік писав, що «у Леца не було багатої біографії. Всі його пригоди створила для нього історія», – то була біографія збіднена (від певних можливостей) і біографія, накинута наче строкатий карнавальний убір. Лец пише:
Я зшивав своє життя
зі строкатих шматин
світлих і темних
у крові занурених, небезпечних
[...]
Сирени співали у вуличні мегафони,
по радіо, крізь туби, скручені з газет,
я тремтів, щоб вони не почали співати в мені,
щоб люди не почули сирен,
які ваблять моїм голосом.
Я не жив своїм життям!
Подивіться, там угорі
розвішене на безжурній хмарі
висить моє незаймане життя.
Живіть його:
воно прекрасне!
[«Я не жив своїм життям», збірка «Жартую й питаю про дорогу»]
20.03.2019