Vana Tallinn

В Таллінні ми сподівалися на зустріч з мічманом Гороховим. Він обіцяв подбати про наше тижневе перебування: забезпечити житлом й поводити по святая святих – одному з бойових кораблів Балтійського флоту. Зима для студентів була найзручнішою порою для мандрів – саме тоді продавали за пільговою ціною залізничні квитки. Горохова знав мій приятель, за плечима якого були три роки служби на флоті. В дембельському альбомі, обшитому шерстяною матерією, вирізаною з матроської шинелі, стояли на рейді кораблі, віддавали честь мічмани, сіріло Балтійське море, чорніло від бушлатів, шинелей та безкозирок. Під фотографіями, обрамленими фольгою з-під шоколаду чи сиґаретних пачок, фломастерами каліграфічно виводилися різноманітні клятьби матроській дружбі; чотиривірші про море, морські походи, батьківщину, маму та дівчат.

Взимку 1983 року, знаючи про Таллінн тільки з розповідей і дембельського альбому приятеля, вирішив на власні очі побачити міфічну Естонію. Чому міфічну? Бо та Естонія, про яку чув, була без естонської мови і естонської культури – земля з узбережжям для Балтійського флоту.

Потяг мчав засніженими полями, минаючи незнайомі станції та переїзди.

Десь далеко, за чорними дахами сіл і селищ, небо сходилося з землею. Зимове, мутне, уже російське сонце, котилося за обрій. Потяг посувався на північ. На перекурі, в холодному тамбурі, ми з приятелем познайомилися із закарпатцями. Вони їхали на лісозаготівлі в далекий Архангельськ. Закарпатці були старшими за нас, одружені й кожної зими рубали архангельську тайгу, заробляючи грубі гроші. Коли вони дізналися, що ми їдемо до Таллінна просто повештатися під час зимових студентських канікул – запропонували поїхати з ними. Пропозиція була заманливою. Але, зустрівшись в черговий раз на перекурі, ми відмовилися, зіславшись на початок весняного семестру. Лісоруби тільки знизували плечима: вони не розуміли, як можна відмовитися від таких заробітків.

Зранку, доїхавши до Пскова, попрощалися із лісорубами й висіли.

Талліннський потяг, на який щасливо вдалося перекомпостували квитки, відстоявши в черзі, відправлявся пізно увечері. Цілий день товктися у переповненому двірці не хотілося, тому вирішили подивитися незнайоме місто, скуте морозом. Температура трималася на рівні мінус тридцять. На автобусних зупинках стояли чоловіки з довгими бородами. Можливо, то були старообрядці? Вони врізалися в пам’ять. А ще – військові бетеери, що мчали вулицями, обганяючи жовті угорські «Ікаруси». Зігрілися від того собачого холоду вже в купе талліннського потяга. А зранку наступного дня, коли вздовж залізничного полотна вже сіріли естонські поля і ліси, у мене було відчуття, що ми перетнули кордон. Прибалтика у ті часи була дверима, вірніше проріззю в замку, через який, примруживши одне око, можна було розгледіти заманливий і недосяжний Захід. Було ще одне місто в періодичній таблиці культури, яке не можу не згадати, це –Тарту, семіотична столиця Радянського Союзу. У львівській бібліотеці можна було замовити наукові записки Тартуського університету. Гортав сторінки, видруковані на папері кепської якості, майже нічого не розуміючи. Окрім специфічної термінології, статті рясніли математичними формулами. Такого літературознавства й мовознавства нам не викладали. Це було щось за межею іншої реальності. Можливо, як незнана тоді мені музика Арво Пярта, збудована на біблійних смислах і знаках, які сучасніші за всі сучасності, бо вічні. Мінімалістична повторюваність ранніх пяртівських музичних фраз, синусоїду яких він, можливо, зчитував, з балтійських хвиль; і розлогі – теперішні, наче магнетичні космічні бурі, які досягають наших сердець й вчащають наш пульс.

Тоді, дивлячись на естонський сніг, ми знову курили в тамбурі. Не було з нами ані семіотики, ані музики, а байки мого приятеля про брунатний лікер Vana Tallinn краще зігрівали, аніж наші благенькі куртки. З Таллінна привозили лікер, а з Риги – ризький бальзам. Ну, звичайно, ще й дефіцитне барахло, якщо пощастить.

Поки наш потяг мчав у напрямку Пскова – мічмана Горохова підняли по тривозі патрулювати нейтральні балтійські води. На талліннському двірці ми одразу опинимося один на один з містом, естонською мовою і снігом, що огорнув пронизливим відчуттям сирітства. Хіба забудеться розмова з начальником міського готельного господарства? Ми нарікали на мічмана Горохова і прикидалися бідними сиротами, щоби вициганити сяке-таке житло. Дізнавшись, що ми зі Західної України, естонець тихо сказав: «Ми разом боролися». І підписав дозвіл на поселення. Дякуючи саме цьому випадку, дах над головою забезпечили і поселилися в дерев’яному будиночку з написом Hotel “Narva”. У готельній кімнатці, окрім двох ліжок, тулилася до стіни кахлева груба. Її щоранку розпалювала працівниця готелю, заносячи брикети вугілля. Поночі, коли падав сніг, а тремтіння вогню розлазилося самандрою по стінах, ми обіймали грубку так пристрасно, наче коханку, бо від морозу, що панував на вулицях міста, рятувало її тепло, воно ховалося в кахлевому візерунку. Кахлі були зелені і будинок ззовні помальовано зеленим кольором.

Естонська література займала тоді в моїй голові стільки місця скільки, приміром, монгольська. Хоча, ні – не зовсім так, я читав «Льодову книгу» Юхана Смуула.

Бродячи засніженим парком Кадріорґ, ми випадково натрапили на двоповерховий будинок Едуарда Вільде, письменника, якого не читали і про якого не чули. У будинку, подарованому після повернення Вільде з Данії на батьківщину, на нас чекала розлита тепла музейна нудьга. Одинока працівниця розповіла естонською мовою про музей, а ми за цей час відігрілися і знайшли закапелок, в якому перезарядили плівку в фотоапараті. Зібравшись покидати занудну ескурсоводку, тиринділи між собою про лікер Vana Tallinn, яким мріяли скрасити вечір. Якщо добре  пам’ятаю, то купити цей вимріяний напій можна було не в кожному магазині. «Vana Tallinn» – із розумінням справи втрутилася в нашу розмову естонка, розтягуючи склади слів. Вона вивела нас на ґанок і показала рукою вбік старого міста. Ми подякували, але пішли в протилежний бік.

Два естонці-фарцовщики, з якими познайомилися в одному із ресторанів старого міста, приобіцяли продати фінські джинсові куртки. «Завтра, – запевнили нас, – припливе з тими куртками пором з Гельсінкі». Наступного дня в умовленому місці вони не з’явилися. Сподівання отримати позичену їм десятку – як завдаток – розтануло ранішнім морозяним туманом назавжди. Ми стояли на узбережжі Балтійського моря, заглядаючи у бік фінського берега. Кружляли чайки. Було пронизливо зимно.

В житті усе змінюється: колись терпкий смак талліннського лікеру зігрівав наші молоді шлунки в зеленому будинку під базікання про все на світі – і це уважалося щастям. Тепер – слухати на самоті першу симфонію Пярта, в якій балтійські вітри і космічні бурі сплелися в одне ціле – також щастя.

А може, треба було тоді послухатися лісорубів?