В стилі рок-н-рол

Дві години по вибоїнах українських доріг і ми – в Дрогобичі в очікуванні прем’єри за п’єсою Михайла Хейфеца «Надвечір’я з рок-н- ролом». Ось зараз пролунає третій дзвінок і відкриється завіса. Зал напівпорожній чи напівзаповнений, як на чий смак. Втаємничені з нетерпінням чекають початку, бо постановка має дуже цікаву передісторію. Одного святкового новорічного вечора зовсім несподівано в квартирі київської акторки Лариси Трояновської зустрілись її однокурсник Олександр Литовченко та акторка з Дрогобича Любов Смірнова. Режисер Олександр Литовченко вже 30 років живе у Сан-Франциско і майже стільки ж років він не бачився зі своїми друзями-однокурсниками. Про що можуть розмовляти актори і режисери? Про що б не йшла мова, вона завжди повернеться до розмови про театр. Любов Смірнова давно мріяла про бенефісну роль, а Олександр згадав про п’єсу Хейфеца «Rock n Roll на заході сонця». Тож домовилися, щоби Литовченко приїхав у Дрогобич. Спочатку здавалося, що далі розмов справа не піде, але ось вже піднята завіса. 

За словами німецького театрального режисера Томаса Остеймаєра «Щоб насолодитися виставою, треба насолодитися її мовою». Тут йдеться про мову театральну, але мені хочеться наголосити на вербальній мові цієї вистави. Олександр Литовченко сам переклав п’єсу ленінградського драматурга, який живе тепер у Ізраїлі. І переклад цей настільки соковитий і позбавлений кальок з російської мови, що диву даєшся, як людина, яка давно живе за межами України, так відчуває її звучання. Якщо ж говорити про театральну мову вистави, то вона проста і абсолютно не нав’язлива. Вона спокійна, через мить – весела, або у передчутті «грози». І все це врівноважується… рок-н-ролом.

Історія двох самотин розпочинається зі сценографії (автор – Юлія Гнатенко). В чорному кабінеті речі розміщені як окремі об’єкти, наче підкреслюючи оцю безмежну самотину, яка розділяє людей у хаосі сьогодення, навіть якщо двері до помешкання відкриті. Здається, що ця історія двох банальна до безмежжя: стосунки літніх людей, які випадково знайомляться в танцювальній студії. Вони зовсім різні, ці двоє, тож кожна сцена їхнього спілкування не тільки захоплююче смішна, але навіть інколи гротескна. Вони балансують як на гойдалці, здається, ще мить – і наступить порозуміння, але необережно сказане слово, не той погляд, чи просто поворот голови – і все летить шкереберть. Тільки  встигай за їхнім нюансуванням.

Любов Смірнова отримала чудового партнера в особі актора Олександра Морозова. Він, мабуть, один з найцікавіших українських акторів свого покоління. Війна змусили його покинути рідний театр у Луганську і на запрошення директора Дрогобицького театру Миколи Гнатенка він опинився в галицькому театрі. Відчуття самотини Морозову знайоме до болю. Здається, що саме сцена рятує його від розпуки, бо грає Олександр Морозов в театрі імені Юрія Дрогобича дуже багато ролей. Натомість Любов Смірнова, цікава яскрава акторка, давно вже не мала таких серйозних акторських робіт. Її невпевненість в собі початково не давала змоги існувати на сцені вільно та відкрито. Можливо причина була і в сукнях, які створила художниця Юлія Гнатенко. Сценічні костюми героїні дуже цікаво вирішені в колористиці. Сіра сукня означує першій вихід героїні Любові Смірнової. Наче сіра мишка вона входить у світ героя Олександра Морозова. Але особистість і героїні вистави, і акторки Любові Смірнової не здатна існувати в похмурості та напівтонах. Вона – ініціатор стосунків і провокатор дії. Тому подальша колористика костюмів від жовтогарячого до теракотового поступово ліпить образ героїні і розшифровує те, що залишилося між рядками.

Ці двоє мають ще чудових партнерів: балетне тріо (Володимир Кос, Мар’яна Білецька, Марія Онисько), що не промовить впродовж вистави ні слова, але не тільки допоможе переставити деталі декорацій, а ще емоційно триматиме мову вистави в рок-н-рольному ритмі. Володимир Кос схожий на пухнастого Амурчика, який рятує двох несміливих людей від небезпеки втрати любові ще в межах прелюдії. Він – сучасник рок-н- ролу, йому пасує джинсовий одяг, як знак епохи. Але виникає нерозуміння, чому його партнерки вбрані в якісь опереткові спіднички, їх би теж варто було вбрати в джинс. Тільки написала ці рядки і зразу подумала: а може це натяк, що в усіх проявах життя можна любити, але тоді згадуєш про мову вистави і вона стає незрозумілою. Та все перемагає віра і бажання, щоб ці двоє таки порозумілися. Давно вже в українському театрі, який переважно або намагається примітивно до вульгарності смішити, або страшить безнадійністю зусиль і сенсів, не бачила вистави, яка випромінює світло і надію не в глобальному розумінні, а в екзистенційному. Чомусь пригадалось симоненківське: «Ти знаєш, що ти – людина? / Ти знаєш про це чи ні? / Усмішка твоя – єдина, / Мука твоя – єдина, / Очі твої – одні».

Вони зустрінуться поглядом, герої Любові Смірнової та Олександра Морозова, вправно «зарок-н-ролять» разом з профі балету. Дрогобичанам надзвичайно пощастило з головним балетмейстером театру Сергієм Дмітрієвим. Багато вистав «врятовано» завдяки його творчій фантазії та відчуттю внутрішньої енергетики драматургії. За часів, коли завідуючим музичною частиною Театру юного глядача у Львові був чудовий композитор Богдан Янівський, у львівських театральних колах любили жартувати, що якщо не вдасться вистава, то принаймні буде музика. Відносно театру імені Юрія Дрогобича теж можна сказати, що будь яку виставу врятує хореографія Сергія Дмитрієва.

PS. Дітки, які прийшли на виставу з батьками, і собі пробували утнути рок-н-рол у глядному залі. Для них, мабуть, це була вистава про танок, а може – про любов, бо все на світі тримається на любові. І це – основний меседж режисера Олександра Литовченка, який проживає в Сан-Франциско, а думками його серце в Україні. Зал вибухає оплесками, а питання – чи бути героям разом – зависає у надвечір’ї. На Дрогобич лягають сутінки, кожен думає про своє...  

Фото Анастасії Канарської