Сюжет повісті Романа Іваничука “Орда” доволі простий. Чернець Єпіфаній, сповідник гетьмана Мазепи, стає свідком розправи московського війська над мешканцями Батурина. Дещо пізніше він спостерігає допит і страту полковника Чечеля особисто царем Петром. Паралізований страхом, Єпіфаній у подальшому стає діяльним співучасником накладення анафеми на Мазепу. І врешті вирушає у мандрівку без видимої цілі, гнаний внутрішнім страхом і зневагою до себе. А ще бажанням віднайти спокій після побаченого.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”.
Історик без найменшої проблеми побачить у початкових сценах купу фактичних помилок — не було царя Петра у Батурині в момент здобуття міста, а проголошення анафеми відбулося у Глухові через кілька днів, і проголошував її не якийсь безвісний клірик, а особисто Стефан Яворський. Вибори гетьмана відбулися окремо, через день після проголошення анафеми, і так далі.
Мабуть, знайшлися б охочі скритикувати і натуралізм мук батуринців та посаджених на кіл козаків, і гіперемоційність автора розповіді, і нагромадження символів та з’яв, часто без видимого ладу і складу. І свого часу були критики, які так і робили.
Натомість якщо врахувати справжній підтекст повісті, то все стає на свої місця. Бо “Орда” — це про проживання травми і подолання геноцидного спадку. Травми безсилля перед насильством. Цей процес ніколи не буває спокійним, він завжди триває з надривом і криком. Що блискуче передав Роман Іваничук.
Стартовим моментом травми виступає масове вбивство батуринців. Втім, жахає і травмує не тільки воно, а й тотальне безсилля перед лицем убивць. Гинуть страшною смертю діти, жінки, старі, не кажучи вже про козаків, які зі зброєю в руках відбивали ворожі атаки, — і нема порятунку.
Другим значимим моментом травми є поведінка Чечеля. Винятковий героїзм книжкового полковника — у даному випадку це і про демонстрацію долі мужніх, фактично ціни стійкості, і про підґрунтя підсвідомої самозневаги всіх травмованих (можна ж було, можна бодай загинути гідно — чому він зумів, а я ні?).
І третій момент — коли гетьманський сповідник перетворюється на того, хто виголошує анафему Мазепі. У цьому епізоді, коротенькому й історично цілком некоректному, зашифровано принципову ознаку геноцидної трансформації: зраду самого себе, зміну власних переконань — бодай позірно — на переконання насильника. Далі — стати частиною апарату насильства і співучасником насильника. За цю частину травми у романі відповідає сюжет із таємною вимушеною угодою з полковником Носом — “підлягатиме полковникові і ні за що не буде нести одвіту”.
Саме про ці три компоненти геноцидної травми — перші тридцять сторінок тексту. Автор не шкодує барв, аби описати стан Єпіфанія та його шлях до зламу: “...зажмурив очі, вслухаючись у страшне пророцтво, що цвяхувало безжалісно його розпластану душу, він не мав відваги глянути на розлютованого царя, та коли у вухах стихли царські прокльони, Єпіфаній розплющив очі...”
Закономірно, що наслідком є глибокий стрес: Єпіфаній навіть не пам’ятає, як вийшов із Батурина. Але стрес — не найголовніше і не найстрашніше, що очікує на нього. Найстрашніше сформулював одним зі співрозмовників бідолахи: “Дух у тебе забрали тоді, коли ти дивився на конаючий Батурин”. Цей момент “позбавлення духу” в тексті обіграно у сцені, коли немовля, яке охрещує Єпіфаній, гине наглою смертю просто в нього на руках. Сама побудова сюжету виглядає алюзією до народної притчі про прокляття Пілата, блискуче описаному в поезії Івана Франка “Легенда про Пілата”, з якою, безперечно, був знайомий покійний автор “Орди”. За цією легендою, Пилат був покараний за свою позицію “умивання рук” — його дружина кинулася з муру при його наближенні, дитина померла, ледь глянувши на нього, слуги і підлеглі розбігалися навсібіч — Пилат помер, проклятий і забутий усіма. Власне, йдеться про ситуацію, втілену в максимі “бачити несправедливість і мовчати — значить самому брати участь у ній”.
Отож вельми прикметно, що головний герой “Орди” мучиться тим фактом, що хоч і не вбивав, але дивився, як убивали інші, й нічого не вчинив. Саме це і стає, по суті, основним поштовхом до метань Єпіфанія, якого майже всю повість носить своєрідною мандрівкою — містами, селами, табором мазепинців у Бендерах, монастирями і хатами. Це, а також позірна хаотичність образів і сюжетів, яка вкрай погано вписується у раціональну логіку, а з фактичною послідовністю подій узагалі майже не має нічого спільного, підказує, що перед нами не історична белетристика. Тут хочеться передати вітання всім, хто свого часу критикував уже покійного письменника за фактичний неісторизм при претензіях на жанр усе ж історичної белетристики — адже маємо справу з сюжетом не про історичну подію, а про колективну травму як наслідок колективних переживань цієї самої історичної події. І логіку твору визначає саме логіка травми, а не логіка історичних подій.
Ці мандри — це не просто мандри, це алегорія пошуку спокою зраненою підсвідомістю. Власника цієї підсвідомості жене не просто спогад про жах, а усвідомлення власного безсилля, своєї мимовільної сопричетності зі злом, усвідомлення власної нерішучості. Не випадково у сюжеті з’являється сцена допиту полковника Чечеля з його мужністю. Слова книжкового полковника цілком могли б бути ще одним камінцем у шквалі критики Романа Іваничука: “...Я загину з усвідомленням потрібності українському народові моїх мук. Замордований мученик небезпечніший для завойовника, ніж живий лицар”. У мазепинські часи щось подібне, як мінімум, звучало б принципово інакше, з іншим слововжитком і синтаксисом — й українська література знає добрі приклади такої імітації. Але тут не йшлося про відтворення реалій тих часів — тут ішлося про проговорення болю цілого покоління. Саме того покоління, яке було свідком боротьби “армії безсмертних” та диких репресій у рамках “совєтизації” і яке, не потрапивши саме безпосередньо під маховик історії, було змушене виростати і намагатися залишатися собою у постійних компромісах з владою, яка на їхніх очах у їхньому дитинстві та юності вбивала, розстрілювала, палила і далі за списком. Аби скласти собі уявлення, як це виглядало, можна прочитати будь-які повстанські спогади або й пошукати такий пам’ятник совєтської епохи, як доповіді “про порушення соціалістичної законності” совєтськими “компетентними органами” на заході України. Про це сигналять, здавалося б, недоладні уривки про “вагони”, “геть парад суверенітетів” та подібні модерні деталі, які час від часу вискакують протягом усієї книги.
І цей мотив упокорення й мимовільної співучасті в злочині через мовчанку повторюється на різні лади в романі: “Покора, яка заволоділа Єпіфанієм у Батурині й довела до непрощеного злочину мовчанки на вид найжахливішої збродні, підкрадалася до нього й тепер...”
Основну частину роману охоплює власне невільна проща Єпіфанія у пошуках спокою. Спочатку він вирушає до Бендер, де зустрічається з Орликом, пізніше повертається в Україну і дивується жахливому перетворенню людей — поселяни не відбудували церкви, чоловіки повільно спиваються, а будь-яка розмова неминуче проривається прокляттями на адресу своїх же провідників і закінчується криком про страшні спогади з Батурина і мертві тіла у Сеймі... Фактично наочне свідчення мети терору — залякати і позбавити уявлень про належне й неналежне. Можна хіба додати, що відсутність Церкви і поголовний алкоголізм яскраво натякає на реальність “малих місцевостей” у СРСР часів “застою”.
Далі Єпіфаній вирушає шукати “карликів”, про яких йому сказала Лебедиця — образ чистої душі, яка десь там, попри все, залишилася у підсвідомості. З точки зору геноцидної та тоталітарної травми це не що інше, як збережене базове відчуття і розуміння “як воно має бути”, яке власне створює простір для потенційної регенерації.
І тут, власне, настає момент теми росіян у “Орді”. Вони з’являються у трьох іпостасях. Перша — найвідвертіша і найзрозуміліша: це іпостась руйнівника, насильника. І логічно, що вона показує себе на перших сторінках у Батурині в образі знавіснілого царя Петра і його катів. Причому характерно, що наголошується передусім на загибелі від їхніх рук дітей і найстійкіших оборонців. Закономірно, адже натхненники і виконавці геноциду цілять в ідентичність — звідси і вбивства найстійкіших, із найчіткіше прорефлексованою внутрішньою логікою і мотивацією дій та лідерськими задатками, а також у здатність спільноти відтворювати себе — звідси і тема загибелі дітей. Невипадково ще одна дитяча смерть станеться прямо на руках Єпіфанія — натяк на те, що скалічені досвідом страхіття дорослі скалічать і власних дітей.
Друга іпостась — це напівміфічні карлики. Поступово з тексту стає зрозуміло — це втілення збірного відчуття страху, покірності, загрози, відмови від ідентичності заради фізичного виживання. Тут знову дуже характерний спосіб змалювання карликів — вони практично скопійовані зі “злиднів”, які в українській народній міфології зображені як невеличкі верткі людиноподібні істотки, які поселяються в людських домівках і систематично виїдають запаси, прирікаючи селянську родину на вічні злидні. В оповіді Іваничука карлики виконують ту ж роль — але замість з’їдати у прямому значенні, вони постійно присутні у ролі нашіптувачів більш “прагматичного” варіанту дій, покірності імперії. Зрозуміло, що чим ближче до імперської столиці Санкт-Петербурга, тим вища їхня концентрація. Так поступово стає зрозуміло, що це не що інше, як своєрідна еманація імперії. Тут проситься згадка про “петербурзький текст” як розповідь про мертвонароджене, по суті, місто — а сторінки, де Єпіфаній проходить Московією, наближаючись до нової імперської столиці, просто-таки дихають відчуттям мертвечини.
Власне там, у столиці, Єпіфанія чекає завдання подолати дію карликів над собою: “...ти залишився в ньому і думаєш, що карлики великі і страшні. Відкрий очі, уздри їх, збагни і аж тоді йди на прощу”. Момент подолання для Єпіфанія настає під час присутності на допиті Полуботка: у відповідь на нагадування карлика про завдання випитати у Полуботка про долю золота (того самого фігуранта легенди про золото в Англійському банку!) Єпіфаній вигукує: “Пропади ж ти в трястя та в болото!”
Тільки після цього Єпіфаній отримує свого роду дозвіл вирушити у справжню прощу до Києва. Натяк прозорий — тільки після відваги вчинити відкритий спротив імперії можливе повернення до себе і відновлення свого власного логічного порядку.
Втім, у Києві Єпіфаній зустріне ще одну російську іпостась — такого собі паломника Єрмолая, який заявляє, начебто прибув відмолити гріхи свого народу. Але дуже швидко виявляється, що, навіть каючись, він претендує на першість і в каятті, та й не думає звільняти від своєї присутності Україну: “Як це так — вступитеся? Для чого? У нас уже спільна доля: разом мучимося, разом і Бога просимо, щоб рятував нас від Антихриста...” Чим не “хороший русский”?
Зрештою, мандрівка Єпіфанія закінчується там само, де й починалася, — на берегах Сейму поблизу того ж таки нещасного Батурина. Це дуже важлива деталь у контексті саме травми — адже щоби подолати травму, слід повернутися у момент травматизації. Як правило, таке повернення відбувається в уяві, але тут письменник зображає момент початку зцілення майже буквально. Зрештою, воно і не дивно — адже сам застав його початок...
24.09.2022