Напевно, немає жодної людини в Україні, принаймні, в Західній Україні, яка б не чула і не наспівувала хоча б раз в житті «Гуцулку Ксеню». Пісню, яка вже стала народною і яка, як і її героїня, оповита різними легендами. Хай що прийшло вам на думку, коли ви почули про прем'єру українського фільму з однойменною назвою, забудьте про стереотипи.
«Гуцулка Ксеня» – третя повнометражна стрічка (перша була у співавторстві з Дмитром Томашпольським) Олени Дем’яненко, в яку перемандрувала її інтелектуальна іронія разом з композитором Тимуром Полянським та улюбленою акторкою Катериною Молчановою, виконавицею головної ролі «Моєї бабусі Фані Каплан». А ще, як би це неочевидно не виглядало, перемандрував її Львів. До речі, режисерка інтригує, що наступний фільм буде саме про місто, в якому виросла. Зрештою, сьогоднішньої прем'єри могло також не бути, якщо б не оперета «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича на сцені Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові та традиційні для львів'ян мандрівки в Карпати. Проте не поспішайте думати, що на екрані буде щось схоже на виставу. Хоча ви й побачите у фільмі одного заньківчанина – Януша Юхницького.
Розмова на допрем’єрному показі «Гуцулки Ксені» у Львові (говорить Олег Стефан, далі Варвара Лущик, Олена Дем'яненко, Катерина Молчанова і Тимур Польянський). Фото Анастасії Канарської
Думаю, що не буду оригінальною, якщо скажу, що картинка мюзиклу «Гуцулка Ксеня» нагадує щось на зразок «Володаря перснів» – такі ж казкові краєвиди та герої. Чим Яро Макса Лозинського не Фродо Беґґінс Елайджі Вуда? Професор Зілинський Олів’є Бонжура дещо схожий на Ґендальфа Ієна Маккеллена, а у Ксені Варвари Лущик є щось від ельфійської принцеси. Ні-ні, там зовсім нема попсового солоду. Навіть близько. Так, ця історія легша та доступніша за «Мою бабусю Фані Каплан», в якій глядач, який радше обере з книжкової полиці «50 відтінків сірого» Еріки Джеймс аніж «Хозарський словник» Мілорада Павича, міг прочитати лише трагічну лавсторі й не розуміти, до чого там плаваючі зайці… Але в ній в достатній мірі присутня ця інтелектуальна іронія Олени Дем'яненко, приправлена та конденсована в певні моменти присутністю харизматичних «Dakh Daughters». Ні, там нема стьобу, це – стильна, естетично витримана робота, хоч і лайтовіша за попередню – ребуса з нашаруванням символів, де нема «ікон», а до всього можна підходити з іронією. Трепетна руда Фані – Катерина Молчанова, вже, здається, стала талісманом режисерки. В «Гуцулці Ксені» її невимушеність та тонка іронія втілилися в образі Мері – кузинки Яро.
Варвара Лущик у ролі гуцулки Ксені
Головна героїня «Гуцулки Ксені» Варвара Лущик – зовсім юної під час зйомок, і нині студентки НАОМА – відкриття Олени Дем'яненко для нас усіх. Як на мене, вона – втілення там-тих наших улюблених, омріяних автентичних Карпат, ще без усіляких «буковелів», вирубаних лісів, пластику та бляхи на дерев'яних церковцях. Така найніжніша ніжність, але не без інтелекту. Чомусь подумала, що цікавою роботою для актора Львівського академічного театру імені Леся Курбаса Олега Стефана могла бути роль професора, який шукав метелика. Вона більш характерна (читай: напевно, цікавіша для актора), ніж Івана Синиці, хоч обидві акторські роботи є вдалими: і Олега Стефана і, Олів’є Бонжура. Зрештою, як усіх у цьому мюзиклі, чітко відповідаючи естетиці жанру та режисерському баченню. Так неможливо не згадати Тетяну Печенкіну в ролі Гелен, чи Марічку – Христину Федорак, уродженку Коломиї, героїня якої стала уособленням гуцульської автентики. Вже традиційно над новим фільмом Олени Дем'яненко працювала міжнародна акторська команда, серед якої: Максим Лозинський – Яро (США), Олів’є Бонжур – професор Зілинський (Бельгія) та Ігор Цішкевич – Майк Деделюк (США).
«Гуцулка Ксеня» – фільм-мюзикл, тому зрозуміло, що важливу роль в ньому відіграє музика. Він знятий за мотивами однойменної оперети Ярослава Барнича, але у певній інтерпретації авторів: незмінного музичного співтворця Олени Дем'яненко – Тимура Полянського, який також, як і режисерка, пов’язаний зі Львовом. А також інтерпретації цієї інтерпретації – у втіленні фрік-кабаре «Dakh Daughters». Тож не чекайте почути там про те, що «сумували очі сині» на мотив застільної, чи як співають на «Голосі країни». Скоріше ви не впізнаєте її, як хтось «улюблену» «Вовчицю» у рок-версії. Більше містики, іронії. Вишуканість і світло ніжності дівчини на ім'я Ксеня чи метелика (можливо, це теж вона), який кружляє у танку над неймовірної краси горами.
Ярослав Барнич з осені 1939 року працював диригентом Станиславівського муздрамтеатру, симфонічного оркестру філармонії, у 1940 році створив Гуцульський ансамбль пісні і танцю. В роки німецької окупації обіймав посаду диригента Львівської опери. А перед приходом «других совітів», будучи вже відомим композитором і диригентом, подався на еміґрацію. Герої його оперети в 1939 році прибувають з Америки до Ворохти з важливою місією – знайти наречену для молодого Яро. Батько юнака залишив заповіт, за яким Яро отримає у спадок мільйон доларів, якщо одружиться зі свідомою українкою. Ця сповнена доброї іронії стрічка, яка весь час змушує нас усміхатись, завершиться хеппі-ендом. І, можливо, не всі зауважать останнього кадру з текстом про те, що відбудеться буквально через два тижні.
Як завжди у казці, ми не знаємо, що було потім. Чи, в даному випадку, якраз занадто добре знаємо, що було потім. Але в той момент ще хочеться підспівувати і не думати про вкриті горем гори під владою рад, або навпаки – мріяти стрімголов летіти на ті казкові полонини, щоби бігати там за метеликами і співати «Гуцулку Ксеню» – хто як вміє і як собі інтерпретує. Тим не менше новий фільм режисерки Олени Дем'яненко закріпив заявку на існування українського інтелектуального кіно з жіночим обличчям, яку зробив попередній фільм «Моя бабуся Фані Каплан». І це, дійсно, більш дієвий спосіб декомунізації, ніж формальності скасування березневого свята.
11.03.2019